Жінки лише пирхнули у долоні.

— Ну, ви скажете, Ілля Петрович... — крізь сміх пробурмотіла Ліда.

— Це у них, — не змигнувши оком, продовжував Медвідь, — у кого в кожній кімнаті по два телевізори, у кого непохитна впевненість у завтрашньому дні, — починається автоматично пошук проблем. І відбувається це підсвідомо, на рівні підкірки. Я гадаю, це захисна реакція мозку — якщо немає проблем, є загроза перетворитися на роботів. От вони й висмоктують із пальця такі, на кшталт оцього замкненого простору, якщо немає кращих.

— Може, й так... — знизав плечима Беженар. — Напевно, від зайвого достатку дійсно можна деградувати. Я раніше якось і не думав про це.

— А що? — підхопив Голоюх. — Вони ж їдуть до нас і питають: як ви тут живете? Як спромогаєтеся? У них же в голові не вкладається: як це можна лікувати хворого без датчиків та комп'ютерів і одночасно самому залишатися живим, отримуючи зарплатню нижче п'яти доларів на день?

— Чому — п'яти? — здивувалася Людмила.

— Просто п'ять доларів на день, — пояснив Тарас, — це, за даними ВОЗ, — межа виживання на нашій планеті. За менше прожити неможливо.

— А як же нам вдається?

— Наша ментальність, — констатував Ілля. — Ось ми, наприклад, ті, що, як прийнято вважати, зовсім зачерствіли і тільки й дивимося у кишеню до пацієнта, — все-таки витягли тих двох хлопців. А третьому ногу врятували. Без комп'ютерів. Та що — комп'ютери! Два бинти і пляшка фізрозчину у сейфі під замком. А менти наші? В них же, як кажуть, одна звивина від кашкета і сама корупція — але ж зловили тих, на джипі! Пам'ятаєте? Операція «перехват» — і взяли кілометрів за сорок від Тачанова. Завдяки цьому, до речі, Павлуша наш, хоча, напевно, вже й сам себе поховав, досі живий і знову на рентгені знімки штампує. І так усі.

— Дійсно, цікавий феномен, — погодився Олег. — Усі ми погані. Усі живемо у поганій країні. Усім нам ідіотські закони та бюрократи заважають жити та працювати, а працювати, до того ж, нічим. Та однак справу свою ми якось робимо і, скажімо відверто, цілком терпимо.

— Країна див, інакше не скажеш, — промовила Ольга.

— Швидше, «страна дураков», — виправив Беженар. — Країна така, який народ. А ми, дивіться: і можемо, і вміємо, і здатні, і хочемо, і багато що нам вдається — таке, що не вдалося б іншим... А живемо догори ногами. Як ідіоти.

Звук, що пролунав, останнім часом звикли чути всі.

— У кого це? — не зрозумів Беженар.

Полізши за пояс, Голоюх витяг слухавку.

— Так! — виразно промовив він, посміхаючись і дивлячись на Медвідя. — Тачанівська центральна клініка, лікар Голоюх.

Ілля сплюнув від душі, решта засміялися.

-Так, пані Іванко... — обличчя Тараса одразу стало кислим, але потім зосередженим і навіть здивованим. — Так... Ну, звичайно! Що?!

Після цього Тарас надовго замовк, а потім розгублено промовив:

— Так, звичайно... Звичайно, не проти... Добре. Чао...

— Д-дістала, сеньйора! — підказав Олег із відповідною мімікою, і всі знову загиготіли.

Проте Голоюх, що наче приходив до тями після почутого, заховав апарат без слів.

— І що там тобі повідомили? — підозріливо запитав у нього Ілля. — Невже запущений геморой пані Іванки самоліквідувався під цілющим італійським сонцем?

— У нас на другий тиждень призначені якісь планові операції? — замість відповіді запитав Тарас.

— Наче ні, — відповів Ілля.

— Тоді я забиваю місце на два геморої.

— Bay! — вигукнув Олег. — Невже твоя пані Іванка навмисно приїде оперуватися? Візьмеш за асистента?

— Приїде, — промовив Голоюх. — І до того ж, разом зі своєю сеньйорою.

— Що?!

— Зі своєю сеньйорою, — повторив Голоюх, — у якої працює. Її, виявляється, також геморой домучує. І вона якось пробувала лікуватися тим методом, що я пані Іванці радив. Каже — ефект потрясний. Сама старушенція і загітувала Іванку оперуватися. Наш авторитет тепер для неї залізний. До того ж, сеньйора дуже економна і оперуватися за двадцять п'ять тисяч доларів не хоче. От і... приїде. Питалася нашої згоди.

— Ну ось! — сказав Беженар. — Ось вам і підтвердження всього, про що ми говорили.

— Дійсно, — пробурмотів Ілля, — імідж нашої клініки зростає... Чужоземці в нас ще не оперувалися. Це вже точно. Тобі, напевно, у Харкові доводилося справу мати?

— Раз довелося, — посміхнувся Олег.

— Ну, воно й зрозуміло, — багатозначно скривився Ілля. — Центр... Це в нас... Лікарня на відлюдді.

— Усі ми тут на відлюдді, — із жалем заперечив Олег, — якщо за великим рахунком розібратися.

Усі промовчали. Піднісши ногу, Ольга тихенько штовхнула одну з машинок, які витяг догори Савчук — ту, що стояла сторчаком. Агрегат перекинувся кілька разів і скотився до ями.

— Ходімо, — сказав Ілля. — Раптом що у лікарні — «швидка» до альтанок під'їде, а нас немає.

— Посигналять, — сказав Олег, — почуємо.

— На мобілку задзвонять, — додав Тарас. — Треба буде — знайдуть.

— Ні, ви гляньте, — обернулася Ліда, яка досі переважно мовчала, на єдину машинку, що застигла на краю ями. — Стоїть, наче пам'ятник надіям, які не справдилися. Взагалі, все це хотів би навмисно — не вигадав би.

— Ну, це як сказати... — не погодився із нею Беженар. — Невідомо, що завтра станеться. Можливо, щось ще крутіше.

— Ви що, — злякалася Ольга, — маєте на увазі щось конкретне?

— Нічого він не має на увазі, — заспокоїв її Ілля. — Просто в цій глушині навряд чи нам вдасться сумувати.

Переговорюючись та жестикулюючи, вони відходили від місця, де на краю ями, наче дивлячись їм у спину, здивовано застигло перекошене іржаве колесо.