— Ну, це вже занадто! — галасувала медсестра. — Ось зараз завідуючий вийде — він вам покаже! Будете з ним говорити!

Але хтось так само продовжував сунути коридором. Медвідь разом із головним, не змовляючись, розчинили двері. Картина виглядала вражаюче. Двоє сержантів із кийками на поясі вели по коридору Бліща, прип'ятого блискучими наручниками. Той кульгав, припадаючи на ліву ногу, безпомічно розставивши руки. На його обличчі важко було знайти живе місце. Позаду крокував капітан Панчишин. Ще один мент застряг десь у проході й тепер наздоганяв. Сержанти зупинилися біля дверей.

— Як це розуміти? — накинувся на них головний. — Ми ж затвердили з вашим керівництвом один раз і назавжди порядок подібних процедур. Це ж хірургічне відділення! А ви прямим ходом, без халатів... Ви зараз із арештованим до операційної залізете!

— Геннадію Андрійовичу! — підняв обидві руки Панчишин. — Я вибачаюся, звичайно. Але справа серйозна... До того ж, затриманий — ваш працівник.

— Яке це має значення? — обурювався головний. — А чому він у наручниках?

— Ось у тому-то й справа, — пояснював капітан. — Клянеться, що у підвалі під корпусом заховав деякі цінності, які, до речі... Ну, це не важливо. І каже, що його пограбували люди, які знаходяться тут, у вас у відділенні.

— Нічого не розумію... — головний замотав головою, — Арсене, які цінності? Що ти верзеш?

А з палати виходили всі учасники «консиліуму», з тривогою поглядаючи на Бліща та представників закону. Четвертим, хто щойно підійшов, виявився слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко.

— Вітаю... — похмуро промовив він. — Геннадію Андрійовичу, я все розумію, але нам потрібно провести очну ставку між затриманим та одним із ваших пацієнтів. Усі документи маю з собою. Навіть добре, що ви тут якраз.

— Ну, проводьте... — розвів руками головний. — Тільки у нас також є правила, яких належить дотримуватися. А ви всім скопом претеся мало не в операційну.

— То ми вдягнемо халати, — пообіцяв слідчий. — А де їх взяти? Давайте!

— У мене їх лікарі на базарі купляють... — буркнув Лабо. — За свої... А вам — «дайте». Гаразд. Проводьте свій захід, але...

Тим часом завгосп, який несподівано посунув уперед, потягнувши за собою обох сержантів, зумів-таки роздивитися Якимця, що лежав на койці. Наче божевільний, Бліщ смикнувся до палати, тягнучи міліціонерів за собою, і заволав не своїм голосом, видираючи руки:

— Ось він! Ось! Я впізнав його! Він, мафіоза!!! Найголовніший із усіх! Він казав, що кишки з мене повипускає! Він хотів...

Усі спроби заспокоїти затриманого не давали результату. Хворі почали виходити з палат і дивилися з роззявленими ротами на цю виставу, схожих на яку в лікарні ще не бачили. У протилежному коридорі збиралися працівники, які також не могли пропустити подібний цирк. Вичерпавши всі можливості вирішити справу мирно, один із сержантів почав відстібати кийка. Бліщ замовк миттєво.

Слідчий увійшов до палати і сів навпроти Якимця. Капітан розмістився поруч. Запросили туди і Лабо, а той автоматично потяг за собою Медвідя.

— Пробачте, звичайно... — повернувся до них Якимець, дико кривлячись «від болю». — А що означає увесь цей цирк?

— Увесь цей цирк означає, — незворушно відповів слідчий, — що на вас надійшла заява про скоєння вами розбійного нападу. Я слідчий райвідділу МВС України Глушко Василь Васильович. Як ваше ім'я, прізвище та по батькові?

— Якимець Володимир Михайлович.

— Де проживаєте?

— Він це! Він, мафіоза!!! Рекетир! Я бачив — він за головного у них! — знову почав «оживати» в коридорі Бліщ.

— Двері зачиніть... — скривився Панчишин.

У палаті стало тихіше.

— То де ви проживаєте?

— Припустимо, у Харкові.

— А тут що робите?

— Лікуюся. Операцію переніс.

— Це я бачу, — спокійно погодився слідчий. — А як потрапили сюди?

— Ділова поїздка, — відповів той. — Постійно їжджу. По всій Україні і навіть за кордон. Комерційний директор малого підприємства.

— Невже у вас партнери в Тачанові? — картинно скривився слідчий.

— У мене скрізь партнери, — їдко промовив Якимець. — Але в Тачанові от немає. Я, взагалі-то, їхав до Польщі, якщо вас цікавить. Психа того, що ви привели, бачу вперше. Зрозумійте, я потрапив до аварії, переніс уночі складну операцію. І невідомо, чи ще не доведеться... Якби ви тільки знали, як мені хріново зараз... Я би просив... ви розумієте...

— Ми розуміємо, — відповів слідчий. — Але це серйозне звинувачення. І ви повинні принаймні відповісти на наші запитання.

— Не хочу я ніяких запитань, — відрубав Якимець, знову скривившись від «нападу болю». — У мене болять голова і нога. Ніяким розбоєм я не займаюся. їхали по дорозі, а далі нічого не пам'ятаю. Лікарі ваші кажуть — сталася аварія. Навіть не знаю, з ким зіткнулися. Ідіота цього — ще раз кажу — не знаю. Все. Паспорт у куртці повинен бути. Решту запитань, будь ласка, до адвоката.

Бізнесмен відкинувся на подушку, важко переводячи подих. Все-таки після всіх нічних випробувань говорити так довго йому було важко.

— Ну, гаразд, — пробурмотів слідчий. — А як зустрітися з тими двома?

Головний мовчки подивився на завідуючого.

— Он Сергій Андрійович стоїть у коридорі — його питайте, — знизав плечима Медвідь. — Вони у нього лежать, в реанімації.

Глушко з капітаном підвелися.

— Видужуйте, — побажав слідчий. — Ми з вами ще зустрінемося.

— Усе життя мріяв... — пробурмотів Якимець. — Валятися у цій дірі на койці, ще й з вами зустрічатися...

Міліціонери вийшли з палати. У коридорі вже не було ні Бліща, ні сержантів.

— А все-таки, що означає цей гармидер? — знову почав головний. — Що він накоїв — мій завгосп?

— Ой... — зітхнув Глушко, — давайте, ми з вами про це пізніше. А зараз добре було би побачити тих двох...

— Сергію Андрійовичу, — звернувся Лабо до Щура» який надійшов щойно і зараз здивовано слухав те, що йому шепотів на вухо Олег. — Вони можуть поговорити з двома іншими, які лежать у вас?

— Гадаю, ні, — відповів той. — Один взагалі ще не вийшов з коми, до нього нейрохірурга вже викликали — он тільки трасу розгребуть. Та й інший у надзвичайно важкому стані: крововтрата понад два літра. Може, краще за день-два? Куди вони подінуться?

— Ну, гаразд, — погодився Глушко. — Потім, так потім. Свідчення вашого завгоспа також вилами по воді писані... Ходімо, Геннадію Андрійовичу, до вас, якщо не заперечуєте.

— Звичайно, прошу дуже... — заметушився головний.

Вони втрьох із капітаном Панчишиним рушили до виходу. Ілля стояв увесь сам не свій і важко дихав.

— Так, шановні... — зрештою сказав він.

— Мужики! — волав у палаті Якимець. — Мужики! Ходіть сюди!

— Мужики у Фертилівці кормовий буряк садять, — крізь зуби промовив Ілля. — Тут лікарі — люди з вищою освітою та досвідом.

І, якби не ви, займалися би зараз своєю справою, а не... — очевидно, він не знайшов слів.

— Та нехай уже вам... — намагався його врозумити Якимець. — Ні, ну ви послухайте... Головне — нікому нічого. Ви тільки...

Але Ілля різко розвернувся і вийшов з палати, зачинивши за собою двері.

— Так, шановні, — сказав він, — прошу всіх до мене в кабінет.

І він попер коридором у протилежний кінець. Усі мовчки рушили за ним, але, пройшовши пару кроків, Медвідь зупинився і безсило вимахнув руками:

— Ч-чорти би його... Там же ж... Мені навіть немає де сісти і обсудити з вами ситуацію!

— А ми гадали — ти хочеш свій скарб показати, — пожартував Олег. Проте зав зиркнув на нього так красномовно, що подальше бажання жартувати пропало.

— Гаразд, колеги, — сказав Беженар, розряджаючи ситуацію, — ходімо до ординаторської. Ілля Петрович, в тебе і так усі не влізли би. А там місця досить. Ходімо.

І вони завернули туди.

Обидва сиділи в кабінеті у головного. Лабо повернув слідчому якийсь папір, і той поклав його у папку.

— Отож, я розраховую на вашу допомогу, — сказав Глушко.