— Будь ласка, — знизав плечима головний, — беріть ось, наприклад, інженера з ТБ, він вам усе покаже, що вас цікавить. Сам я до цього жодного відношення не маю. Якщо хтось щось зберігав у підвалі, то без мого відома.
— Ну що ви! — розвів руками слідчий. — Я розумію це. Тим паче, сам завгосп ваш показав, що ніхто, крім нього, про це не знав. От тільки питання: куди все поділося?
— А конкретно — що ви шукаєте? — почав утрачати терпець головний. — Я поки що так і не зрозумів.
— Гм-м... — пробурмотів слідчий, — як вам сказати... Всякі агрегати, апаратура, викрадена ним із попереднього місця роботи. Прилади, механізми...
— Ну... — замислився головний. — Якщо ви стверджуєте, що все це не вивезено, а переховано десь... За умови, що взагалі там було... То шукати потрібно у господарських приміщеннях. Уже викликаю вам інженера — ідіть, дивіться.
— Ні, ви не розумієте! — доводив Медвідь. — Вам що — машинки не у вас. Ви в будь-який момент прикидаєтеся дурниками, мовляв, — нічого не знаєте. А я що скажу? Звідки це у мене?
— Підкинули, — сказав Голоюх. — Усім добре відомо, що тебе вночі не було. У тебе чоловік двісті свідків, що ти на весіллі гуляв, а приїхав уранці. А Віра, яку Олег посилав серед ночі до твого кабінету, бачила, що він пустий. Розумієш, у тебе стовідсоткове алібі, що ти їх туди не тягав. Чого тобі боятися? Можеш навіть сказати, що зранку кабінету свого не відчиняв. І не знав, що вони там...
— А завтра? — насідав Ілля. — А післязавтра? Я що — тиждень до кабінету не заглядатиму? Хто мені повірить?
— Завтра все втрясеться. Ніхто нічого не шукатиме. Побачиш.
— А якщо шукатимуть?
— У крайньому разі, нам ніхто офіційно не повідомляв, що шукають машинки. Так же ж? Ніхто.
— Ніхто, — погодився Беженар.
— То ж хто спитає з тебе? Знайшов у кабінеті, намагався розібратися — що, звідки...
— Дійсно, — підтримав Олег. — Це якби нам повідомили, що розшукують машинки, а ми ховали б... Так нічого не буде!
— А я де повинен сидіти? — не заспокоювався Ілля. — Де ти мені накажеш керувати? Миттю помітять, що я кабінетом не користуюся. Запідозрять, шмонати кругом почнуть...
— Ну, сісти на якийсь час і в іншому місці можна, — розмірковував Беженар. — Чому ж ні? Ваш кабінет досить незручний, якщо розібратися... Усі так вважають. Навіть дівчата наші дивуються. От ви, так би мовити, і вирішили послухати...
— Ні, підозріло... — продовжував нервувати Ілля. — А чому саме тепер? Вам добре...
— Та щось придумаємо... — знову вставив свої п'ять копійок Савчук.
— Придумувати тепер ми будемо, — майже по складах, не ховаючи злості, відрубав Ілля. — Ти вже свою справу зробив. Я тебе прошу. Тепер твоя функція — сидіти тихо і нікому не розтріпати. Зрозумів? Решту ми робитимемо.
Савчук ображено замовк.
— Послухайте, — почав Олег, — давайте так. Доки не розібралися в ситуації — сидимо тихо і нікуди не смикаємося. Нехай вони самі: міліція, банда, завгосп — нехай самі розбираються, що до чого. А далі буде видно. Володя, в принципі, мужик діловий— дурничкою займатися не буде. Я так відчуваю: як не завтра, то за два-три дні усе притихне, заспокоїться...
— Дійсно, — підтримав Беженар, — я також думаю так. Очевидно, цей мотлох дійсно являє собою якусь цінність. Ми його сюди, я маю на увазі, до лікарні — не тягли. Просто волею випадку він опинився у нас. Для чого нам його віддавати? Тим паче, що нас дійсно про нього ніхто не питав. По ідеї, нам взагалі не повинно бути відомо про існування машинок.
— Дійсно, — підтримав Голоюх. — Навіщо відкидати шанс щось отримати?
— Та ви що? — заволав Ілля. — Ви що, справді гадаєте, ніби одна така іржава фіговина може коштувати пару тисяч зелених? Маячня! Солідні люди, а... Тільки неприємностей наживемо.
— Я не віддам! — несподівано вискочив Савчук. — Я також слово маю! Я що — дарма спину гнув? Цілу ніч! Думав, у мене з усіх дірок грижі повилазять!
Сміх вибухнув, незважаючи на серйозність піднятих питань. Сміялися довго, дивлячись на ображену фізіономію Петра Петровича.
— Ну, чого ти пінишся? — нарешті вимовив Голоюх. — Ми би тобі їх безкоштовно позашивали. Якраз по одній грижі на брата...
Але Савчук не зрозумів жартів:
— Грижі — ще фігня. А от якби вони мене накрили там, за цими машинками... Ті, що з нашими ментами стрілялися... Від мене би тільки витрішки залишилися б. А тепер — віддай? Кому?
— Заспокойся, — попросив Ілля.
— Не заспокоюся! — заявив той. — Тут усі рівні права мають!
— Заспокойся, я тобі кажу! — повторив Ілля.
— Не заспокоюся! От віддайте мені мою частину, а з рештою робіть, що хочете, — Савчук явно не збирався здаватися. — Я рахував. їх там сто сім штук. По п'ятнадцять на брата. Навіть більше. Але я згоден на п'ятнадцять, хоча й це несправедливо. Я сам усі перетягав!
Ілля тільки безсило звів очі до неба.
Наступного дня зранку, щойно головний устиг зняти пальто й натягти халат, у двері кабінету постукали.
— Так!
— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?
Двері розчинилися, на порозі стояли Олег та Ілля.
— Прошу... — доволі здивовано відповів той. — Щойно про вас згадував. Як ті нічні — з аварії?
— Та нічого, — відповів Медвідь. — Наш, із ногою, у другій палаті. Йому вже краще. Ліками забезпечений. Приїжджав судинний хірург, нічого нового не додав. В реанімації той, що після травми живота, — трохи оклигав, принаймні зараз не загрозливий. Ну, а третій — найгірший. До тями ще не прийшов.
— Нейрохірург був? — запитав Лабо.
— Був. Купу призначень написав... Але самі розумієте — ситуація важка...
— Звісно, — погодився головний. — А ви з чим до мене в гості?
— Із проханням, — сказав Медвідь, — ми ось тут разом із Олегом Вікторовичем... хотіли до вас звернутися...
— Так, тут усе написано... — додав Олег, поклавши на стіл аркуш паперу.
Ілля зверху поклав свій. Підозріло зиркаючи на них, головний почав читати:
— Так... Медвідя заява... прошу... що? Звільнити від обов'язків завідуючого?
Одразу ж Лабо схопив другий листок і продовжив:
— Женатого заява... прийняти на посаду завідуючого... Ви що? Це що вам — місця у залі для глядачів? Ви що — на виставі? Хочу — сиджу, не хочу — помінялися... Вам що, Ілля Петрович, вже набридло? Погралися у завідуючого, та й досить? Так розуміти?
— Ні, — відповів Ілля, — не зовсім.
— Тоді у чому справа?
— Важко, — зітхнув Медвідь. — Якщо чесно... Пам'ятаєте? Я не напрошувався, ви самі запропонували, коли Олег Вікторович відмовився. Я думав, що зможу. Правда, важко. А ці останні події мене взагалі доконали...
— А що вам до останніх подій? — не зрозумів Лабо. — Прооперував усіх Олег Вікторович, з ментами по підвалах лазив я... наче ідіот... Вам-то чим важко?
— Психологічно важко, — скривився Ілля. — Тим паче, це ж за взаємною згодою. Олег Вікторович не проти.
— Н-да-а... З вами, «хірунами», не заскучаєш... — зітхнув головний. — Усі тихо живуть, спокійно... А у вас завжди якісь проблеми. Вічно вам не йметься!
— Специфіка профілю, — підказав Олег.
— Знаєте що, Олегу Вікторовичу! — сердито промовив Лабо. — Між іншим, це повинно узгоджуватися з обласним хірургом.
— Ми узгодимо! — підхопився Медвідь. — Вовк Вікторовичу симпатизує, тут перепон не буде.
— А, шановні, — згадав головний, — там я до вас Кульчицького направив із ногою. Гляньте колегу, бо дивлюся — другий день уже кульгає.
— Казав я йому, — несподівано зрадів Медвідь, — спортом також треба займатися дозовано, у міру!
— А він як? — не зрозумів Олег.
— А він щовечора у посадці кілометри намотує, — пояснив Ілля. — Штормівку накине, і дощ — не дощ...
— У посадці?!
Обличчя Олега висловлювало такі емоції, що обоє лікарів здивовано вирячилися на нього.
— Нічого... — схаменувся той. — Просто... Словом, усе остаточно стає на місця.
— Про що ви? — не зрозумів Лабо.
— Це про завідування! — радісно підсумував Ілля, виводячи колегу з кабінету.