— Привіт, — сказав він. — Пробач, я зранку не встиг. Операція... Я такий задовбаний — це кінець...

— Ну, звичайно, — відповіла Ольга. — Дивно, що ви, Олегу Вікторовичу, взагалі знайшли час. Заяву вашу, вже, до речі, підписану, головний лікар особисто передав мені. Готую наказ про ваше підвищення. Вітаю вас.

— Олю, — промовив Олег, заплющуючи очі. — Хочеш — вір, хочеш — ні, а я ще сам отямитися не встиг після подій останніх днів. У нас тут таке робилося, що мізки досі пухнуть.

— Але про твоє нове призначення я могла би дізнатися і не із заяви, — спокійно промовила вона. — Ти би бачив, як вирячився на мене головний, коли побачив моє здивування! Він і уявити собі не міг, що я можу не знати про це... А я стою, як...

Вона відвернулася, витягаючи електрочайник.

— Олю, — сказав він, підійшовши і обіймаючи її. — Ну, це випадково вийшло. Я вчора ще зранку не знав, що писатиму його. Мене Ілля «зґвалтував», я не міг відмовити. Усе терміново... Тут такі обставини... Я за цим усім взагалі забув, коли тебе бачив. Ну, вибач...

— Гаразд, — сказала вона. — Тільки за чим — за цим? Я в курсі, що тут відбувалося нещодавно, але з тих пір давно вже можна було вилікувати всіх цих хворих, відіспатися, заспокоїтися і нарешті поздоровкатися по-людськи зі своєю Ольгою. Чи, може, вжє не своєю?

— Ти що, з глузду з'їхала? І не соромно? У мене дійсно були серйозні причини. А що відбувалося тієї ночі в дійсності, ти поки що не знаєш. До речі, так і не знатимеш, якщо я терміново не отримаю гарну чашку кави, щось на закуску, а заразом поцілунок. Можна й у зворотному порядку.

— Ні, любий, — не погодилася вона. — Спочатку пояснення, а потім... буде видно.

— Добре, — зрадів Олег. — Про ядерні боєголівки чула?

— Так, — пожвавилася вона.

— А про радіоактивні відходи?

— Також чула...

— А... — Олег хитро примружився, — про підпільний банк органів для трансплантації під хірургічним корпусом?

— Ні, от про це не чула. А ти що — головний трансплантолог? Не чула, правда.

— Ну, таких чуток ще дійсно не було, — заспокоїв Олег. — Але скоро з'являться. У вас це швидко. Фантазія тачанівського мешканця, коли справа стосується чогось не цілком зрозумілого, меж не має. Так ось, усе це фігня порівняно з тим, що відбувається насправді.

Ольга стояла, широко розплющивши очі.

— Вода википить, — підказав Олег. — Наливай.

Зранку головний увійшов до залу на загальну п'ятихвилинку, ввічливо пропустивши перед собою слідчого з районного відділення міліції.

— Доброго дня, — привітався він. — Шановні колеги! Сьогодні на нашій п'ятихвилинці присутній слідчий райвідділу МВСУ

Василь Васильович Глушко. Я гадаю, ми не будемо його затримувати і одразу надамо слово, а потім уже проводитимемо робочу нараду. Будь ласка, Василю Васильовичу...

Зал розбурхано загудів.

— Зараз нам проллють світло на деякі таємничі речі! — пролунала репліка із задніх рядів.

— Ага, про боєголовки обов'язково, — почулося з іншого кінця.

Нарешті запала тиша.

— Дякую, — промовив слідчий. — Я хочу звернутися до вашого колективу з проханням допомогти слідству. Є дані, що на території вашої лікарні, а точніше, у підземному переході, збудованому як приміщення ГО, довгий час зберігалися деякі матеріальні цінності, викрадені у держави. Хочу одразу відповісти на ваші репліки — це не боєголівки. Хоча би тому, що райвідділ міліції цим би не займався — є інші структури.

— А все-таки, що це? — прозвучало із залу.

— Це... — Глушко на мить завагався. — Скажемо так: різного роду апаратура, прилади, металеві агрегати середніх розмірів. Тобто одна людина у змозі поступово все це переносити. Але разом усього досить багато. Вистачило би завантажити майже повністю кузов невеликої вантажівки. Усе це, ми підозрюємо, було винесено з підвалу і переховано десь в іншому місці на території лікарні.

— Так це ж не голка, — промовив Сивокінь. — Чому ж ви не знайшли?

— Ну, чесно кажучи, ми ще не скрізь шукали...

— В операційній точно не шукали, — промовив Беженар.

Зал розірвався сміхом.

— Колеги! Одну хвилинку! — піднявся з місця у президії головний. — Ну, майте ж такт вислухати людину! Задавати питання потім зможуть усі.

— Я розумію вашу іронію, — сказав Глушко. — Справа доволі неординарна, і нам важко. Тому я вас прошу — хто, можливо, бачив щось підозріле, що кидалося б у вічі... Можливо, хтось щось переносив... Можливо, до корпусів під'їжджала і стояла довгий час вантажівка... Ну, ви мене розумієте. Будь-яке ваше спостереження може стати в пригоді. Тих, хто може щось повідомити, прошу посприяти або зараз, або у будь-який час по телефону. Мій номер — 2-26-17. Можете на чергового — 02. Можливо, хтось щось хоче сказати? Або запитати?

На мить зал застиг. Запанувала тиша. Рух, несподівано зроблений Медвідем, який, наче навмисно, сидів у самому центрі, був чітко помітний з президії.

— Будь ласка, Ілля Петрович... — головний зробив заохотливий жест.

Усі погляди сконцентрувалися на ньому. Ніхто не побачив при цьому, як двоє чи троє лікарів схопилося за ручки крісел, завмерши зі зміненими обличчями.

— Та, загалом, я хотів тільки запитати, — промимрив Ілля, — чи мала якесь відношення перестрілка вночі, про яку всі говорять, до того, про що ви говорите?

— На жаль, нічого не можу вам пояснити, — розвів руками Глушко. — Таємниця слідства.

На цьому питання скінчилися. Почалася загальна п'ятихвилинка.

Голоюха викликали у відділення близько сьомої години вечора. Чоловік років так сорока п'яти лежав на койці, підтягаючи коліна до живота.

— Ось, — сказала Оксана, — «швидка» привезла двадцять хвилин тому. Болі у животі — ледве йшов.

— Добрий вечір! — Тарас присів біля нього. — Що вас турбує?

— Доктор, дуже сильні болі. Півтори години тому почалися. А зараз наче трохи легше.

— Блювоти не було?

— Ні, але нудило.

Коли чоловік підняв сорочку, Тарас побачив старий післяопераційний рубець, очевидно, після апендициту, обстежив живіт і запитав:

— Горілку вживали?

— Що буду брехати — пив. Сто грам. Розумію, пахне.

— Ну що... Ми вас залишаємо у відділенні. Зробимо аналізи, проклізмимо, у вену покапаємо.

— А що у мене, доктор?

— Перше враження, ніби приступ кишкової непрохідності, хоча доволі нетипово проходить. Обстежимо вас, причину встановимо. Показань до операції зараз немає.

— Слава Богу... — полегшено зітхнув той.

Оксана, яка чергувала вночі, доповідала на вранішній п'ятихвилинці у відділенні, вже не «бекаючи» і нічого не плутаючи.

— Увечері поступив Куржаков, приїжджий, гостра кишкова непрохідність. Дивився Тарас Васильович, хворому вже краще.

— Що за непрохідність? — Олег повернувся до Голоюха.

— Та хто його знає, чи є вона там взагалі... — засумнівався той. — Рентгенологічно не підтвердилася. Апендицит переніс п'ятнадцять років тому, клініка нетипова... Дообстежувати потрібно.

— Олег Вікторович, — додала Оксана, — він режим порушує, від клізми взагалі відмовився, системи не схотів. Ходив по відділенні, увечері в травматології у карти грав...

— Гаразд, розберемося, — сказав Олег. — Далі.

Оксана продовжувала доповідь. Коли медсестри вийшли, Олег повернувся до Голоюха і сказав:

— Пишу хворого тобі. Обстежуй по повній програмі. А заразом поясни, що у лікарні лікуються. А не хоче — ми його випишемо, і нехай їде за місцем проживання.

— Гаразд, — погодився той.

— Ага, і ще... Дзвонив Сивокінь, казав, що Савчук терміново взяв відгул, то ти...

— Ну, це кінець... — розвів руками Тарас. — А де він їх, ті відгули, бере? А коли я відгули братиму? Його ж учора не було! А сьогодні що — знову?

— Учора був прогул, — пояснив Медвідь. — А сьогодні відгул за прогул.

— А в нас буде коли-небудь такий завідуючий, який знайде на нього управу? — продовжував обурюватися Тарас.