— Точно, — погодився Олег. — Він уже встиг щось конкретне виносити за цих пару днів, поки машинки лежали в кабінеті. Ідея-фікс!

— Ні багато, ні мало — на сорок тисяч баксів, — зауважив Беженар.

— Ну, давай!

— Нічого я не хотів... — буркнув Ілля.

— Ілля Петрович! — обурилася Ольга. — Так нечесно! Тут уже все про всіх відкрито, а ви...

— Давай, колися, — підштовхнув Тарас. — Чи для цього ще налити потрібно? То я...

— Нічого не потрібно... — здався Медвідь. — Були у мене тут ідеї... Ви що думаєте... Я би, може... лапароскопічну установку поставив! А що? І поставив би. І було б у нас ціле відділення малоінвазивної хірургії. Там би вистачило. Я рахував.

— Ну, тоді можеш не засмучуватися, — Тарас поляскав його по плечі. — Нічого у тебе не вийшло б.

— А це ще чому? — Ілля почав сердитися. — Кажу тобі, рахував я. Знайшов прайси відповідних фірм і рахував!

— От, дає... — пробурмотів Олег.

— Нічого би не вийшло, — повторив Тарас. — От повір мені. Ніхто би тобі не дав. Ти що, гадаєш, наша бюрократія на це спокійно дивилася б? А ліцензія? А на стажування? А чиновники? Захотів... У районі центр малоінвазивної хірургії відкрити! Тебе би тільки інструкціями та податками задавили. Та ти би тисяч десять на самі хабарі викинув — і однаково б затерли.

— Тож не край себе, Ілля Петрович, — сказав Беженар. — Я тобі ось що скажу...

Усі замовкли разом, тому що зачули одночасно звуки чийогось бігу по лісі. Людина спотикалася, хрустіла патиками, наче той персонаж Якимцевого «нічного жахіття». Нарешті між деревами заблимало, і на поляну вискочив ледве живий Петро Петрович. Вигляд його налякав би кого завгодно. Він хапав ротом повітря і водив очима, наче божевільний, так, ніби за ним дійсно гнався порожній каптур із довгим ножем. Шапка загубилася, і волосся розкидалося по мокрому червоному лобі, вкритому подряпинами. Ще мить — і він би, послизнувшись, зім'яв увесь стіл. Але його вчасно встигли підхопити попід руки.

— Там... — видихнув він. — Там... в ямі...

— Зазвичай так виглядає людина, вперше побачивши розібраний на шматки труп, — зауважив Беженар, смачно відправивши до рота шмат ковбаси і викидаючи шкірку.

-Там... — продовжував блукати очима Савчук. — Вони... м... ма... шинки... наші...

— Ти що, зовсім поїхав? — похитав головою Ілля. — Галюни, так?

— Які г...алюни? Кажу вам — вони! Усі там! Ви що? Я ж їх на горбі всі до єдиної перетягав! Кожну знаю! Вони всі там! Заховані!

Савчук, який уже трохи віддихався, несподівано зробив пару кроків назад, а потім, набираючи хід, знову побіг туди, звідки щойно з'явився. Нерішучість усієї компанії трималася лише кілька секунд. Покидавши все на столі, вони дременули за Петром Петровичем. Гонка по лісі тривала якихось хвилин десять. Нарешті попереду заманячів край.

Це дійсно був самий край лісу. Місцевість тут ішла догори, і ще вище проходила вибита, з ямами польова дорога. Між деревами, які тут, на краю, ставали рідшими, виднілася стара яма, викопана невідомо коли і для чого, можливо, ще за часів насадження цієї лісопосадки. Раз на рік її використовували школярі, збираючи по лісі сміття, що полишалося після відпочиваючих, щоб спалити його. На дні та схилах ями ще залишався сніг, і з нього горою стирчали деталі отих самих швейних машинок. Увесь цей брухт був скинутий будь-як. Металеві частини вкрилися іржею. А Петро Петрович стояв уже внизу, по коліна у снігу, незграбно розставивши руки, — і не знав, що робити. Він повернувся безпомічно до колег і, затинаючись, промовив:

— 3...зараз під'їдемо з ц...ого боку. У мене в багажник зо три влізе... І до салону штук зо п'ять. І у «Ниву»... А потім...

— А мені здається, їх просто викинули, — промовив Беженар.

Проте Савчук, схопивши одразу дві машинки, потяг їх догори.

— Дійсно, — погодився Олег, — ще зимою сюди під'їхала вантажівка і висипала їх просто в яму. З кузова. Щоб нікому очей не мозолили.

— Т...так... а... — продовжував затинатися Петро Петрович.

— Між іншим, я дізнавався тоді про деякі нюанси цієї справи, — віднявши руку від підборіддя, повідомив Голоюх. — Не всі «Зінгери», навіть якщо вони випускалися у той період, мають однакову цінність. Усі ви свої здавали одному й тому ж комерсанту, а я іншому. Ви ж сказали ще тоді, що я триста зелених прогадав — пам'ятаєте? Так ось, я її возив особисто. Він її спочатку магнітом перевіряв. Сам бачив — не чіплявся до неї магніт. А потім шукав номер. Я запитав, а він сказав, що з трьох нулів повинен починатися. Ось так. Решта машинок, очевидно, — просто брухт. Мені тоді чомусь така думка не спала — гадав, що всі вони цінні. Так шкода було, що ми їх втратили...

— А де взяти магніт? — запитала Ольга.

Несподівано Беженар поліз до кишені своєї зимової рибальської куртки і витяг звідти велику та криву хірургічну голку в сірниковій коробці.

— Рюкзак учора зашивав, — пояснив він. — Вона ж магнітна повинна бути!

Він підійшов до однієї з витягнутих Савчуком машинок і торкнувся голкою металевої частини. Коротка крива голочка залишилася висіти на брухті. Тарас перекинув іншу машинку і вказав пальцем. На іржавому залізі виднівся вибитий зовсім інший номер — п'ятизначний, без жодного нуля.

— Це ж треба... — здивувалася Людмила. — Сотня машинок, а ви взяли саме ті, що потрібно. Тут, напевно, лежать усі решта. Дивіться, скільки їх!

— Очевидно, цінні були менших розмірів, щоб оті дорогі метали зекономити. А ми й взяли те, що легше нести, — здогадався Голоюх.

Але Савчук, відліпивши голку, поліз донизу, перевертаючи іржаві агрегати.

— Безглуздо, — зауважив Олег. — Саме тому вони тут.

— Та вилазь ти! — гукнув у яму Тарас. — їх уже по десять разів перевірили.

Петро Петрович продовжував пихкати, перекидаючи брухт. На черговій машинці голка від необережного руху замерзлими пальцями впала у сніг. Марно пошукавши її кілька хвилин, Савчук махнув рукою та виліз нагору.

Вони стояли на краю і дивилися на купу металевого брухту.

— Ось так, — промовив Олег. — Гарно наколовся слідчий. Той, що Глушко. Василь Васильович. Розумний мужик, між іншим. І тверезий. Таку справу розкрутив і... облом.

— Та хіба він сам? — не погодився Тарас. — Скільки людей — ви подумайте тільки! — завдяки існуванню цієї купи заліза стільки часу жили на підвищеному адреналіні. У скількох серце завмирало! Ну ось, ну, ще трохи! І... дійсно, облом.

— Поводила всіх нас Фортуна за ніс, — погодився Беженар і додав у своїй звичній філософській манері. — Але ж так жити цікавіше. Навіть такий прагматик, як я, можу це визнати. А вам, молодим, тим паче...

— От я, — помовчавши, сказав Медвідь, — дивлюся на цей мотлох, і думки у мене зовсім інші. Ви тільки вдумайтеся. Виявляється, усе, чого нам у житті не вистачає, — це лише трохи зелених, що впали б, так би мовити, з неба. Усе решта в нас... наче є.

— А все решта — це що? — у цілковитому нерозумінні запитав Савчук. — Яке ще — решта? Я щось не врубаюся.

— Усе решта, — спокійно та терпляче пояснив Ілля, — це робота, яка нам загалом подобається і яку ми не хотіли би змінити, це добрі відносини між нами, це наші благополучні сім'ї або ж близькі люди, які їх замінюють. Розумієш? Крім цього — це наше здорове мислення та сприйняття, яке дивним чином ще збереглося в умовах, у яких доводиться жити. Це наш культурний рівень і здатність задовольнити свої духовні потреби. Ви подумайте добре — оте, що я назвав, — це все, за великим рахунком, що потрібно людині. І не вистачає лише одного — так би мовити, матеріального фактора. Маленька така заковика на шляху до щастя. Наче подертий одяг, що продувається вітром, або діряві черевики, у які постійно потрапляє каміння. Неприємно і незручно. Постійний дискомфорт. А все решта в нас є.

— Очевидно, — відмітив Голоюх, — це характерна особливість життя за бортом цивілізації.

— Напевно, — погодився Ілля. — Візьми, наприклад, американського лікаря. Його доходи набагато перевищують потреби середньої людини. Чого ще хотіти? Здавалося б — тільки живи. А вони як живуть? Обстежують та лікують хворих комп'ютери. Спілкуються з хворими, пардон, із адвокатами хворих, особисті адвокати лікарів. А самі вони з ранку до ночі страждають як не від несумісності з колегами, то від поганої психологічної атмосфери. А за межами роботи? Приходить додому, а там — біда! Улюблений пудель алергізувався до всіх шампунів, що збільшують об'єм! Деякі несвідомі члени гольф-клубу пропонують незугарні зміни в статуті. Час вішатися! А одна лікарка — це там, куди моя дружина їде, — знайомі розповідали, які її дітей бавлять, — ходить до психоаналітика. У неї, бачте, сексуальна неврівноваженість на ґрунті відчуття пригніченості у замкненому психологічному просторі. О! Шановні, скажіть чесно — ви можете уявити замкнений психологічний простір, що заважає нормально трахатися?