— Навіщо? — здивувався той. — Я вже женитися не збираюся, особливої краси не потребую. А вони мене не турбують.

— Справа не лише у красі, — пояснив Олег. — Це навіть не бородавки, а папіломи. З них може вирости, говорячи по-простому, якась гидота. Для чого ризикувати? Краще взяти й видалити, заким вони доброякісні.

— Та вони мені не заважають, — знову почав незнайомець, наче до нього не дійшов зміст попередження. — Не болять вони, не ростуть... Ви краще скажіть, що зі свічками робити.

— Не знаю, — відповів Олег. — Зі свічками — не знаю.

— Одним словом, так, — відізвався Медвідь. — Хочете — сідайте до нас, до Фертилівки довезу. Ви ж туди?

— А ви до кого? — замість відповіді запитав незнайомець.

— До німця нашого, — відповів Ілля. — І ви до нього?

— Ні, ні, — той замахав руками. — Я в своїх справах. Мені вже взагалі в Фертилівку ні до чого. Розвертаюся — може, якось до Тачанова дістануся.

— Як хочете, — відповів Ілля. Хірурги, сівши у «Ниву», поїхали далі.

— Хто це? — запитав Олег. — Звідки йому відомо, що я — лікар?

— Завгосп наш, Бліщ, — відповів Ілля.

— А чому я його ніколи в лікарні не зустрічав? — здивувався Олег.

— Звідки я знаю? Певно, не довелося просто. Він в основному на госпдворі товчеться або в роз'їздах.

— Цікавий мужик якийсь, — пробурмотів Олег, намагаючись завести розмову.

— Та що у ньому цікавого? — не погодився Ілля. — Хіба що оці папіломи. Я, до речі, також казав йому — давай видалимо. А він категорично не бажає.

— А чим він взагалі займається?

— Як це — чим? Я ж кажу, завгосп. У нашій лікарні працює, — тлумачив Ілля.

— І давно?

— Та, взагалі-то, не дуже. Якщо не помиляюся — пару років. А може, й менше. Якийсь скритний тип. Та й зовнішність похмура... Пам'ятаєш, я розповідав? Заходжу до трупарки... а він там ходить... наче привид замку Морісвіль. Це можна було звихнутися. Знаєш, ЯК Я злякався?

— І що ж він там робив?

— Каже — дивився, чи не течуть батареї. Але там уже давно воду спустили. Я гадаю, він просто дивився, що там косо лежить. Або шукав місце під «ресторан».

— Який ресторан? — не зрозумів Олег.

— Ну, вони, ті, хто на госпдворі працюють, о дванадцятій, не пізніше, мусять прийняти дозу. Розумієш? П'ють люди конкретно. А головний час від часу їх ганяє. То вони різні місця для цих «фуршетів» підшукують. Там, де ніхто не ходить. Морг після того, як Терентійович, патанатом наш, до Португалії чкурнув, — просто ідеальне місце. Там же нікого тепер. Хіба хтось екзитує — тоді приїде патанатом із області, зробить розтин — і знову кілька місяців нікого.

— Невеселе місце, — посміхнувся Олег.

— Якраз для нього. Бліщ, напевно, якийсь потяг до такого має — увесь час по підвалах ходить, навіть до переходу заглядає.

— Якого переходу? — вкотре перепитав Олег.

— Підземного, — продовжував пояснювати Медвідь. — Існує довгий підземний перехід між нашим корпусом та інфекційним. І ще якісь гілки йдуть, навіть не знаю, куди. Розумієш, лікарня будувалася ще за часів холодної війни, коли Союз із Америкою воювати збиралися. Ти ж пам'ятаєш, ми ще дітьми були. Імперіалізм, гонка озброєнь... Отож, кажуть, що лікарня проектувалася як базовий шпиталь на випадок війни. Тому й сховище під землею будували. Тепер воно зачинене. Я навіть кілька років взагалі не знав, що воно існує. Ну, то хтось казав, що Бліщ туди ходить, оглядає й це господарство.

— Із кимсь воювати збирається? — пожартував Олег.

— Я гадаю — ні з ким. Просто заскок такий. Ну, розумієш — людина на своєму місці, працює за покликанням...

— Сирість полюбляє, — уточнив Олег.

— Щось на манер того.

«Нива» загальмувала на околиці села поблизу двоповерхового нового будинку, що стояв осторонь.

Вони сиділи на підвіконні у коридорі відділення «швидкої», повернувшись спинами до вікна. Павло напружено мовчав. Говорив інший фельдшер, Володя — хлопчина його ж віку, вбраний у доволі вим'ятий халат.

— Ось так. Спочатку лише чутки ходили, а потім... Я, коли дізнався — відразу тобі просигналив.

— Просигналив...— невдоволено пробурмотів Павло.— Просигналив, коли вже шалаш ставити почали!

— А ти також міг скоріше збиратися! Вибач мені, з Німеччини можна за добу доїхати, а ти два тижні діставався.

— Вовчик! — Павло мало не закрутився на місці. — Ти би бачив, як я діставався! Мене в останній день, коли я мав у німця розрахунок брати, поліцаї на роботі застукали. Ми ж там усі з туристичними візами. Нам не можна працювати, я ж тобі пояснював! Я в них оцих самих два тижні у тюрязі просидів, заким депортували...

— І як в них у тюрязі? — з відвертим інтересом запитав Вовчик.

— Нормально. Годують разів у десять краще, ніж у нас хворих. Відео крутять. Можна жити.

— Н-да...— пробурмотів Вовчик. — А ти хоч зі Свєткою вже говорив?

— Яке там говорив... — скривився Павло. — Її мамаша, гадина, мене на поріг не пускає!

— Зрозуміло. Але вона завтра на зміні повинна бути! Давай, дій. Слухай, а може, з тим козлом перебазарити? З бухгалтером, га? Воно б не завадило.

— Нічого не дасть, — відрубав Павло. — Свєтка вперта. Тоді вже точно — впреться рогом, і пропало. Спробую завтра з нею сам розібратися. Іду ва-банк. Уже на роботу навіть відновився. У Фертилівку...

Промовивши назву села, Павло плюнув крізь зуби.

— Куди?! — вирячився Вовчик.

— А ти думав — куди? В головного на мене зуб ось який, — він показав, розвівши руками. — Я і так, і сяк пробував... Не візьме у місто!

— Воно й зрозуміло... — Вовчик пошкріб потилицю. — Та не плач ти раніше положеного! Перебазариш завтра з нею — і все буде о'кей. Вона, Світлана, навмисне це тобі зробила. За те, що ти поїхав. Я її знаю. А якщо так — то вмовиш. Ти завтра, головне, на новій машині підрулюй, круто так... Але надто не вимахуйся, дівка дійсно вперта. Краще попросися, поклонися. Вони ж це люблять. Скажи, що за нею до Фертилівки навіть подався...

— Не вчи тата трахатися, — роздратовано промовив Павло, — сам знаю. Ну, гаразд, Вовчику... Йтиму я. Завтра до цієї грьобаної... Хвертилівки їхати. Справи приймати. Ось так буває, братан. З Дортмунда... у Хвертилівку, — з серцем додав хлопець.

Вони зайшли на просторе подвір'я, засіяне стриженою зеленою травичкою. Біля будинку стояла пара коней у дорогій оригінальній упряжі. З-за рогу будинку виглядав великий чорний джип.

— Воба-на...— пробурмотів Медвідь, розглядаючи коней.— Чув про них, але бачити ще не доводилося.

— Гарні коники, — погодився Олег.

— Наче ти розумієшся? — здивувався Ілля.

— А що тут розуміти? Диви, просто блищать. Я що, не бачив, які доходяги по вашому Тачанову їздять? Машинка, до речі, також нічого.

— А ось його водокачка, — показав Ілля. — Я про неї також...

Великий пес невідомої породи, також зразково доглянутий, з'явився невідомо звідки й неквапно наблизився до них.

— Ні чорта собі, — пробурмотів Олег, мимохіть роблячи крок назад.

— Він не кусається, мені казали... — сказав Ілля, відступаючи слідом за ним.

Пес зупинився кроків за три, без особливої люті гавкнув на повітря. Двері відчинилися, і на ґанку з'явився високий та худий чоловік старших років із рудою бородою. Піднявши руку на знак вітання, він почав спускатися сходами, грюкаючи доволі екзотичними дерев'яними туфлями-колодками.

— Ну, це абзац...— здивувався Олег.— Просто з казки Андерсена.

— Дійсно, капці музейні, — погодився Ілля.

Німець посміхнувся і потис лікарям по черзі руки.

— Вітаю, пане Ганс! — посміхнувся й Медвідь.

— І я фас пріфєтстфофать!

— Це наш новий хірург, — представив колегу Ілля.

— Душе пріємно, — продовжував посміхатися німець. — Хошью фас посдорофіть с повишеній. Ви тіп'єрь клафний хірург... Я зналь фаш прєдшестфєнік Мікола Прокопофіч. Да, я ошень опєчал'єн...

— Що поробиш... — розвів руками Медвідь.— Ми всі також. Але життя не стоїть. Справу, як то кажуть, однаково потрібно робити. Того й приїхали до вас просити допомоги — тим паче, ви запрошували.