— Зрозуміло, — невдоволено пробурмотів Якимець. — Коли тебе завідуючим поставлять, ти про мене взагалі...

— Ні, Володю, — перебив Олег, — не поставлять. Пробач, ну, чесне слово — важкі часи. Я не забув, що ти — мій роботодавець, але на руках у мене хворі, мусиш розуміти. Я не можу кинути все і займатися виключно твоїми справами. Ти ж мене на роботу лікарем найняв, а не вантажником. Я розгребуся трохи й дам знати. Лади?

— Лади... — розчаровано промовив Якимець.

У трубці пискнуло, а Олег, важко зітхнувши, заховав телефон.

Коли він увійшов до ординаторської, там сиділи практично всі хірурги. Стояла важка мовчанка. Спираючись на лікті, за Олеговим столом сидів головний.

— Микола Прокопович помер, — сказав він, побачивши Олега. — Сорок хвилин тому. З обласної кардіології дзвонили. Зупинка серця. Усі заходи неефективні... Ось так, колеги. Чув, як ви тут воювали вночі... до останнього. На жаль, усе дарма.

— Н-да... — зітхнув Беженар.

На обличчі його застиг кам'яний вираз.

— Важкий момент, — промовив Голоюх, — в усіх відношеннях.

— Це правда, — погодився Лабо.

— Так... Я, звичайно, знав його менше за вас усіх, — промовив Олег, — але, якщо розподілити всю мою повагу до всіх завідуючих, із якими доводилося працювати, то йому дістанеться найбільше.

— А я працював із ним довше за будь-кого з присутніх, — сказав Ілля. — Із повним правом можу вважати його своїм учителем. Не тільки стосовно хірургії, а й багато у чому іншому.

— Що ж, — промовив головний, — приємно чути. Добра пам'ять після Миколи Прокоповича залишається... Через півгодини висилаємо машину по його тіло. Двоє бажаючих можуть їхати. Ти, Ілля Петрович, зателефонуй обласному хірургу. Гадаю, він уже знає, але ти подзвони, на правах старшого. Щодо похорону поки що нічого не знаю. Як сім'я вирішить. Напевно, післязавтра. З організацією проблем не буде — гадаю, багато хто забажає віддати Малевичу останню шану.

Розділ V

Запряжений у фуру КамАЗ важко повз горбатою дорогою. Мотор натужно гудів, фуру гойдало з боку на бік. Подібним чином хиталася у кабіні й постать водія. Дальнобійник у застібнутій «не на ті» ґудзики сорочці, важко кривився, тримаючись за кермо. На кожній ямі він підскакував разом із кабіною, час від часу із нього виринала жахлива відрижка, яку він навіть не намагався стримати, а обличчя при цьому кривилося ще більше.

Надворі розвиднілося, але туман стояв, наче молоко. Нарешті чолов'яга зупинив фуру. Рука його потяглася донизу і, знайшовши пластмасову пляшку з-під води, він жадібно напився.

Шторка за спиною водія несподівано зарухалася, та із задньої полиці звісилася така ж неголена та скривлена мордяка. Друг його також був наче в тумані.

— Де це ми? — злякано промовив він, вирячившись у вікно. — Мі-тя-я! Ти що, довбанувся? Що це за дорога?!

— Я тут колись їхав, — відповів той, насилу відірвавшись від пляшки. — Так ближче. Ой бля... Це здохнути можна... Все, зав'язую. Колись загнуся десь у дорозі. Слухай, що це за гидота була? В мене баняк розламується!

— Біс його зна. Це ж дід-ветеран пригощав.

— Який дід?

— Ти що, взагалі озвірів? Ні хріна не пам'ятаєш? Ти ж сам до кабіни залазив, своїми ногами!

— Нє-а...— той лише потрусив головою.— Не пам'ятаю. Який дід?

— Ну, ми ж у нього зупинялись! Крайня хата! Він нам битих Дві години про Сталінградську битву, про німців... Ти ж «ура» за Сталіна цілий вечір кричав! Забув?

— А... — Мітя болісно скривився. — Тож я думаю — чого мені весь час якісь німці маряться... Чорти би його... їду, а в голові — німці з автоматами...

Він «втикнув» передачу, і КамАЗ, заревівши мотором, важко рушив із місця.

— Мі-іть... А ми не заблудимося? — злякався напарник. — В тебе ж голова ні хріна не варить! їхав би трасою!

— Тут удвоє коротший шлях повинен бути. О-ой! — підскочивши на ямі, водій знову голосно відригнув. — Довбешка розвалюється...

Промимривши щось, напарник заховався за шторкою.

Дорога покращала. Туман потроху розсіювався, і КамАЗ додав швидкості. Водій чимдалі більше крутив головою навсібіч. Очевидно, в його душу поступово закрадалися сумніви стосовно правильності обраного шляху. Назустріч не траплялося жодних машин. Обличчя дальнобійника поступово посідав вираз нерозуміння і навіть переляку. Та скоро попереду з'явилася якась крита вантажівка, що їхала у тому ж напрямку. Вона ледве лізла. Дорога була вузькою, і якийсь час «фура» повзла за вантажівкою. Нарешті водій наважився і пішов на обгін. На його подив, попереду була якась військова машина, крита брезентом. За нею йшла друга, така сама. Водій вилаявся і піддав газу. Але далі йшла третя машина. Мітя повернув голову, приглядаючись через праве скло. Несподівано його очі стали квадратними, а рот роззявився сам собою. На водійських дверцятах цієї вантажівки явно старого зразка білим було намальовано жирну свастику.

— От, бля...— вирвалося у водія, а голова продовжувала наче сама обертатися за вантажівкою, що лишалася позаду. Та коли він знову глянув уперед, КамАЗ вже з'їжджав на узбіччя. Злякано крутнувши кермом, Мітя побачив біля дерев два мотоцикли з колясками. Німець у касці, з автоматом на грудях та бляхою на ланцюжку наказував йому зупинитися. Зацьковано стріляючи очима по кабіні, чолов'яга автоматично скинув газ.

— Мать моя, женщина... — пробурмотіли його губи, а фура вже готувалася застигнути на узбіччі.

Та несподівано очі його загорілися, обличчя викривилося, а нога сама втиснула у підлогу педаль газу. Машина, дико загарчавши, рвонулася вперед. Боковим зором водій устиг помітити, як замахав руками німець. Мітя лише зіщулився, чекаючи пострілів, коли з кущів попереду виїхав німецький танк, перегороджуючи дорогу. КамАЗ знову скинув швидкість, зупиняючись тепер уже остаточно, а водій, увесь блідий, з тремтячими губами, повільно відчинив дверцята, сповзаючи з кабіни ногами уперед.

Чоловік у шкірянці підійшов до незграбно застиглого серед дороги КамАЗу і постукав у його незачинені дверцята, відчинивши їх ще ширше.

— Гальо-у! Є хто живий?

За шторкою зарухалося тіло, і з'явилася запухла неголена фізіономія.

— Я вибачаюся, звичайно, — почав той, що підійшов, — але ви іншого місця не могли знайти, щоб зупинитися? В нас тут зйомки. Ви що, не бачите? У мотоцикл мало не в'їхали!

— Який мотоцикл? — скривився дальнобійник. — Які зйомки?

Він незручно зсунувся з полиці на сидіння, не здатний врубатися спросоння.

— Я бачу, вам кепсько зрання? — з розумінням запитав «шкіряний». — Послухайте, ви б переїхали зо три кеме далі, га? В нас, між іншим, і супровід є з ДАІ, вони тільки від'їхали на хвилинку. Дивіться, хлопці, щоб ви неприємностей не заробили, як побачать у такому вигляді...

— Пойняв, шеф, — миттєво зорієнтувався водій. — Зараз бу... А де Мітя?

— Який Мітя? — не зрозумів режисер.

— Як це — який? — водій злякано виліз із кабіни і, обійшовши фуру, склав долоні рупором та загорлав: — Мітя! Мітя-а!

Вони скидали у роздягальні мокрі операційні піжами і перевдягалися у штани та сорочки.

— Чорти б забрали... — з серцем промовив Ілля. — Я знав, що після ремонту вона довго не протягне. Погано буде без діатермії.

— Викликати ще раз із медтехніки, — запропонував Олег, — нехай роблять.

— Не зроблять, — заявив Ілля. — Минулого разу, коли ремонтували, то казали, що як накриється — то вже не підлягатиме. Там Цілий блок міняти потрібно, а їх немає. Треба такий самий робочий блок від такої ж установки. Або взагалі нову.

— Це, напевно, найрозумніша думка, — підтримав Олег.

— Ха! А знаєш, скільки вона тепер коштує? Головний казав — до кінця року ніяких закупок. Зарплатню немає чим платити. Так що... Слухай! — несподівано знайшовся Ілля, — До німця потрібно їхати. Точно. Давай просто зараз! Голоюха на господарстві лишимо, а самі...

— До якого німця? — не зрозумів Олег.