З'явившись вранці наступного дня у приймальній головного, Олег кивнув секретарці:

— У себе?

— Так, чекає на вас.

Хірург постукав у двері: . — Викликали, Геннадію Андрійовичу?

— Запрошував, — відповів той. — Сідайте. Проблема ось яка. Так само, як і всі, я приголомшений бідою, що сталася з Миколою Прокоповичем. Ми з ним працюємо у цій лікарні дуже давно, практично від її заснування. Після обіду збираємося їхати з Адою Василівною до обласної кардіології. Я прошу вас бути виконуючим обов'язки завідуючого. В Малевича обширний інфаркт. Стан важкий. Ми з вами лікарі, тому розуміємо, що після такого навряд чи людина зможе очолювати серйозну службу — давайте будемо реалістами. Тож, якщо ви згодні, готуйтеся на цей пост надовго.

— Що я скажу...— після паузи почав Олег. — Виконувати обов'язки я, звичайно, можу, але... По-перше, не виключено, що я у вас все-таки людина тимчасова — кажу, як є. А по-друге... А чому ви не хочете Медвідя поставити? Він би, я гадаю, не відмовився.

— Не розумію. Він що, казав вам, що хоче? — запитав головний.

— Він сам не казав, — відповів Олег, — але я бачу. Він би був на своєму місці, повірте. На цьому місці можна працювати успішно, тільки якщо бажаєш. Якщо хочете, треба навіть бути трохи фанатом. А я просто лікар.

— Досвіду в Медвідя малувато, — незадоволено промовив Л або. — Та й клас не той.

— Ну, про клас... — знизав плечима Олег. — Пробачте, звичайно, але ви ж не хірург!

— Ви маєте рацію, — погодився начальник. — Але це не моя думка, а Малевича.

— Я не згоден, — відповів Олег. — Точніше, не зовсім згоден. Ілля здібний, порядний, із тверезою головою. І досвід певний має. класу під крилом у когось не дуже наживеш. Якби Малевич більше довіряв хірургам, більше давав, учив... А він все сам. І тепер, як сталося таке, — класу, кажете, не вистачає.

— Ну, що вже тепер казати... — розвів руками головний.

— Нічого, — вів далі своєї Олег, — разом упораємося. Я також гадаю: той, хто вижив після такого інфаркту, не потягне цієї посади. І якщо я піду, перед вами знову постане проблема завідуючого. А так він уже буде готовий.

— Як у вас все злагоджено! — здивувався головний. — Тільки ще невідомо, чи схоче Медвідь. Може, це тільки здається...

— Схоче, — завірив його Олег. — Поламається для годиться і погодиться. Прислати до вас?

— Не знаю, не знаю... — головний зморщив лоба. — Треба подумати... Ну, та присилайте. Поговоримо. Однаково хтось повинен відповідати за цю вашу, — він важко зітхнув, — хірургію. Ось як буває...

Він ішов коридором поліклініки у сірому костюмі, без краватки, у сорочці з розстібнутим коміром. Худорлявий молодий чоловік із інтелігентним обличчям та живими очима ніс у руці далеко не новий шкіряний кейс.

— Добрий день, — привіталася до нього санітарка, яка мила підлогу.

— Доброго дня, — відповів він.

На розі він мало не зіткнувся з двома медсестрами, які кудись поспішали. їхні обличчя одразу змінилися:

— Доброго дня, доктор! — обоє посміхнулися одночасно. — Ми вас вітаємо! Вас позавчора всі по телевізору бачили! Чесне слово! Який ви крутий були!

— Усе можливо... — той дещо ніяково знизав плечима, посміхаючись у відповідь. — Зараз по телевізору чого тільки не побачиш — усе підряд крутять.

Обоє дівчат голосно розсміялися.

— Ну, не будьте таким скромним, до-октор! Два дні вже тільки про вас і говорять. Ми б вас на чашку кави запросили, а ви б враженнями поділилися. Ви ж тепер телезірка!

Напевно, вони довго ще співали б, але лікар, ввічливо розкланявшись, заспішив далі.

— На третій поверх одразу... — зітхнула одна.

— Авжеж, — погодилася інша. — Із нами такими враженнями ділитися не будуть.

Зупинившись біля кабінету, лікар дістав ключа й відчинив двері з табличкою:

ПСИХІАТР

Кульчицький Борис Петрович

Він скинув піджак та всівся на стільчику, нібито про щось роздумуючи. Але за кілька секунд зірвався, вдягнув халат і розкрив кейс. Діставши звідти велику коробку цукерок, Борис запхав її за ремінь штанів і, застібнувши халат, вийшов із кабінету.

Медсестри не помилилися. Психіатр Кульчицький дійсно вже летів швидкою ходою коридором третього поверху, де і зіткнувся з Адою Василівною, яка щойно вийшла від головного.

— Борисе Петровичу! — жінка посміхнулася, сплеснувши руками. — Бачила вас, бачила. Що й казати, вразили ви нас, приємно вразили. Дуже рада за вас.

— Дякую, Адо Василівно, — Кульчицький продовжував натягнуто посміхатися.

— А коли буде ваша наступна книжка? Ну, та, про яку весь час говорили?

— Не знаю. Ви ж розумієте, це вже не від мене залежить... — лікар явно не був налаштований на довгі балачки. — Пробачте, біжу до головного, повідомити, що вже на місці. Він мене лише на два дні відпускав.

— Нічого, — заспокоїла його начмед, — за таке запізнення, я гадаю, жоден керівник не образиться.

Він лише озирнувся на її постать, що зникала на сходах, і рушив далі. Щоправда, до дверей головного так і не дійшов, загальмувавши навпроти попередніх із написом:

ЗАВ. КАДРАМИ

Бойко Ольга Григорівна

Обличчя психіатра при цьому набуло нерішучого та схвильованого вигляду. Постукавши, він зазирнув туди.

— Дозволите, Ольго Григорівно?

Вона сиділа за столом, перекидаючи якісь папери.

— А... Борис Петрович...

— Ось... — він зовсім знітився, сідаючи на вільний стільчик. — Прийшов, так би мовити, повідомити, що вже на місці...

— Ну, ви в головного відпрошувалися, — знизала плечима вона. — Так, неофіційно. А я реєструю тільки тих, хто йде у відпустку з відповідним наказом, або взагалі розраховується. Так що йдіть до нього, відчитуйтеся.

— А ви вже хотіли, щоб я зовсім розрахувався, — розчаровано промовив Кульчицький.

— Ну що ви, — завкадрами знизала плечима, — працюйте на здоров'я.

— Я, взагалі-то, щойно приїхав, — лікар явно не знав, як зачепитися за розмову, — ось, і відразу до вас, привітатися. А це вам із Києва.

Вона байдуже глянула на підсунуту по столі коробку цукерок і відповіла:

— Ну, я в столиці не буваю, навіть не знаю, чи вдасться відповісти вам чимось рівноцінним.

— Що ви! Це... просто так... — він почервонів. — Навіть ні на що і не розраховував у відповідь... Хіба що колись на каву запросите... Я би взагалі був щасливий...

Двері розчинилися без стукоту, й увійшов головний.

— Ольго Григорівно, у мене до вас... О-о! Борис Петрович! Чув, чув... Сам, правда, не бачив, брехати не буду, але чув. Молодець. Ось, які в нас кадри! Так ви й медицину, глядиш, закинете. Ну, це я жартую. Радий за вас. Сподіваюся, книжку презентуєте? — засипавши компліментами психіатра, головний знову звернувся до заступниці: — Ольго Григорівно, підготуйте терміново наказ на Медвідя виконуючим обов'язки завідуючого хірургією.

— Ви ж зранку казали, що на Женатого? — здивувалася вона.

— Відмовився Олег Вікторович, не хоче. Ну, то й Бог із ним. Готуйте на Медвідя. І мені відразу на підпис.

Двері зачинилися.

— Пробачте, Борисе Петровичу, — доволі сухо промовила завкадрами. — Маю терміново готувати наказ. Чули? Іншим разом поп'ємо кави. І не варто було турбуватися про презент...

— Звичайно... — пробурмотів той. — Іншим разом. Я забіжу якось... Усього найкращого.

— Усього найкращого, — відповіла вона.

Мобільний настирно пискотів. Заскочивши до перев'язочної, де нікого не було, Олег видобув апарат і натиснув на кнопку відповіді.

— Алло! Слухаю.

— Олег? Вітаю тебе.

Це був Якимець.

— Ага, привіт, Володю.

— Ти знову замовк, ось я й телефоную. Думаю — щоб не забув про моє існування.

— Розумію. Володю, тут у нас такі справи... — Олег важко зітхнув. — Позавчора завідуючий інфаркт отримав. Ми його тут власними силами реанімували, ледве відкачали. Потім на область відправили. Зараз повний безлад. На мене завідування хочуть вішати. Я відбиваюся. А тут ще й зі слабими завал. Голова, наче діжа, — стільки всього навалилося.