Малевич розвів руками.

— Ого... — чоловік лише роззявив рота.

— А ти думав, тобі витягнуть і дадуть... — зітхнув Малевич. — Напевно, досі чекаєш. А нам тепер відписувати, звітувати, ніби більше робити нічого.

— Я... — смикнувся мужик, — я ж не знав! Я поїду!

— Куд-ди ти поїдеш? — махнув рукою зав. — Сиди, заспокойся. Н-да-а... Випадок, можна сказати, анекдотичний... Для Задорнова. Шкода, немає в нас своїх «задорнових». Ну, гаразд, «діячі»... Ідемо дивитися Ігоря. Я вже й забув, який він.

І усі троє вийшли з кабінету.

Висока гола стіна здіймалася над вузькою вуличкою. На ній У три ряди простягався колючий дріт. Збоку на розі примостилася буда, у якій стояв охоронець із гвинтівкою. Навпроти через вулицю на першому поверсі двоповерхового будинку старенькими вітринами висвічував злиденний магазинчик.

_ Мужчина, ви здачу забули, — гукнула продавець.

— А... дякую... — високий чоловік у насунутому на очі кашкеті повернувся і забрав копійки. Відходячи, спробував рукою приклеєні до губи вуса. Вони були на місці.

До екзотичного для очей більшості людей вигляду в'язниці у невеличкому містечку Барановичі, що знаходилося за чотириста кілометрів від Тачанова, звикли всі. Вони снували навколо, не звертаючи уваги на похмуру стіну з належними атрибутами.

Він — звернув увагу. Погляд чоловіка, що неприродно згинався, втягуючи голову в плечі, ковзнув по стіні, колючому дроті. Саме це на якусь мить затримало його у дверях.

— Мужчина, — почулося ззаду, — дайте дорогу!

— А... пробачте.

Здригнувшись, він пропустив жінку, зійшов сходами донизу і пірнув у провулок, де стояла машина. Під його лівим вухом, якраз під мочкою, красувалися дві бородавки — одна дуже велика, інша менша.

Коли пролунав дзвінок у вхідні двері, Беженар обтер руки об фартух, вдягнутий поверх чорної футболки та джинсів, і пішов відчиняти. Ліда стояла, склавши руки перед собою, тримаючи в них наполовину заповнений целофановий пакет, який перебирала пальчиками.

— О! — нібито здивувався лікар. — А я навіть ще не вдягнутий, як належить. Заходь, давай. Вибач, я гадав — ти години на дві спізнишся. Ну, панночки ж повинні завжди спізнюватися?

— Це дивлячись які панночки, — відповіла Ліда, переступаючи поріг. — Я не спізнююсь ніколи.

— Зараз принесу тобі тапочки, — Беженар підніс палець догори, — во!

Він повернувся швидко і поставив перед дівчиною м'які жіночі тапочки зеленого кольору.

— Вони що — нові? — не зрозуміла Ліда, взявши один. — Ні, вони явно нові!

— Ну, нові, так нові, — погодився Беженар. — Ідемо. Я тобі телевізор увімкну. В мене гарний телевізор. Відео немає. Та я й не хочу. І так не вистачає часу подивитися те, що показують по п'яти каналах. То навіщо воно мені?

Усе це говорилося у його звичайній манері та навіть дещо повчальним тоном. У кімнаті було охайно прибрано. Гарні меблі. Ліда скромно примостилася у кріслі й заходилася обдивлятися навколо.

— ... в мене одна кімната, — продовжував віщати Беженар. — Після розлучення дружина дві забрала, а мені одну лишила. Проте навіщо мені більше? Я й так тут рідко буваю. Все на роботі, або на кухні. Або у гаражі. До того ж, більше кімнат — більше меблів потрібно, більше прибирання...

Це говорилося так серйозно, наче він доводив комусь, що цей перелом, припустимо, краще лікувати витяжкою, ніж оперувати.

— А... — перебила Ліда, розглядаючи тапочки, — ви що, навмисне до мого приходу купили?

Очевидно, злощасні тапочки не давали їй спокою.

— Ну, що ж мені було, запропонувати тобі свої розтоптані?

— Напевно, смішно було би...

— Ну, що ти! Зовсім ні!

— А де ж ваша велика риба? — згадала Ліда.

— Узагалі-то, не така вона вже й велика, — без тіні збентеження заявив Беженар. — Зразу здавалася більшою, а полежала у холодильнику — трохи всохлася. І коли зважив, виявилося, що там не два, а лише одне кіло. Я тобі зразу казав, що два. Але ти ж не сердишся?

— Звичайно, ні! На нас цілком достатньо. Ходімо починати, їй, між іншим, півтори години готуватися. Давайте поставимо у духовку, а потім говоритимемо. Я сподіваюся, ви мені допоможете?

— Звичайно! — зрадів лікар. — Отже, костюм із краваткою можна не вдягати? Обійдеться?

— Звичайно. Вам і так гарно.

І вони вийшли до кухні.

В операційній панувала напруга. Дзенькали інструменти під розмірне дихання наркозного апарата. Час від часу долинали скупі репліки працюючих.

— Затискач. Ще. В'язатися.

— Може, з іншого боку спробуємо? — запропонував Олег.

— Встигнемо ще з іншого. Зробимо все, що можливо, тут. Я б ще раз узяв...

— Давайте.

— Що там у вас? — запитав Щур. — Який етап?

— Малу кривизну мобілізуємо, — відповів Малевич.

— Довго ще?

— Довго. Ч-чорт... Затискач давай! Ну! Серветку велику! Ох, як засюрчало... — Малевич переводив подих. — Ох, засюрчало... Я аж злякався.

— Нормально, — зауважив Олег, оцінюючи надійність зупинки кровотечі. — Ось тут ще покладіть затискач, підтікає.

— Так, давайте, — погодився зав.

Медвідь весь час мовчав.

— Чого ж воно мене так лякає? — не заспокоювався Малевич. — Як засюрчить...

— У нас професор Соколов у таких випадках любив казати: «Не аорта — не смертельно», — згадав Олег.

— Тож тут і аорта поруч, — озвався нарешті Ілля, — он як пульсує.

— Ага, ти візьми, покаркай у своєму стилі... — зав вороже глянув на нього. — Може, й накаркаєш для повного щастя...

— Ну, ось, — образився Ілля, — зовсім уже нічого сказати не можна!

— Так, мобілізувати скінчили, — констатував Малевич. — Давайте УКЛ.

Віра простягла давно підготовлений апарат механічного ушивання кукси шлунку.

— На фінішну виходимо? — з надією запитав Щур.

— Буде тобі й фінішна, — пробуркотів Малевич, — коли шлунок у тазику опиниться. А поки що вибач...

Риба, що лежала на тарелі, дійсно виглядала шикарно. Страва стояла на невисокому журнальному столику, вкритому простенькою скатертиною. Ліда сиділа біля нього на одному з крісел, оцінюючи свою працю. Беженар увійшов із пляшкою вина, вже без фартуха, у тих самих потертих джинсах та футболці, які загалом непогано сиділи на його міцній фігурі.

— Ну, взагалі вважається, що до риби належить подавати біле вино... — нерішуче сказав він. — Щоправда, я не великий знавець етикету, це відверто говорю.

— Я гадаю, це несуттєво, — знизала плечима Ліда, беручи до рук виделку та лопатку. — Ми колись в общазі навіть копчену рибу з шампанським пробували — і нічого. Зараз я вам...

— Лідочко, — він торкнувся до ЇЇ руки, зупиняючи цей рух, — а можна, я...

Дівчина застигла, не розуміючи глянувши на нього.

— Можна, я ще трохи на це подивлюся?

— На що — на це?

— Ось на це, — він вказав на страву, — надто вже гарно виглядає.

— Це, звичайно, цікаво... — вона зробила обурене обличчя.— Ця риба, я так розумію, найгарніше, на що тут можна дивитися, тож уся ваша увага буде прикута виключно до неї.

— Ні! Ну що ти! — щиро заперечив він. — Просто я такого ще ніколи не бачив, хоч рибалю дуже давно. Я тільки трошки подивлюся.

При цьому обличчя його виглядало настільки серйозним, що Ліда мимоволі розсміялася.

— А не боїтеся, що «ресторанна виразка» утвориться?

— Як це? — не зрозумів Беженар.

— А це нам в інституті на терапії казали — у постійних відвідувачів ресторанів розвивається особлива форма виразки шлунку. Ось прийшов він, замовив і чекає, поки офіціант принесе. А сам, голодний, нюхає й бачить, що інші наминають. Так шлунковий сік виділяється... За кілька років виразка.

— Оригінально! — погодився лікар. — Я такого не знав. Ну, якщо ти мене ще кілька разів таким пригостиш — тоді небезпека є. А за один раз, гадаю, «ресторанної» виразки не станеться. І взагалі, — обличчя його і далі залишалося серйозним, — я навіть не знаю, як буду це їсти. Як на мене, це якесь блюзнірство — щоб такий товстий, старий ira шкарадний костолом поглинав делікатні творіння маленької дівчинки.