— Да, я памятайт свой обєцянок! — темпераментно запевнив Ганс. — Старий Ганс найн кидайт слова на фосдух!
— Кидати на вітер, — виправив Ілля, — так у нас кажуть.
— Так, прафільно! — зрадів німець.
Вони рушили до старої липи, під якою стояли дві лавки, захищені дашком у вигляді симпатичного «грибка».
— Ну, чого тобі ще? — невдоволено промовила Світлана, вийшовши у коридор на сходи. Вона притискала собою двері до реанімаційного відділення, спираючись на них складеними за спиною руками.
— Гарно виглядаєш... — зауважив Павло, підійшовши до неї. — Тільки щось прийом не надто радісний.
— А ти на який розраховував? — здивувалася дівчина. — Ти собі зібрався і поїхав. Мене покинув. Сидів би там ще років зо три, якби я заміж не зібралася. І взагалі, Павлушо, всякі дебати у твоєму стилі нічого не дадуть. У мене вже все вирішено. Безповоротно. Тільки нерви мені псуватимеш.
— Ну, по-перше, — почав Павло, — я тебе не кидав, а тимчасово поїхав. І ти про це знала.
— Без моєї згоди поїхав! — перебила вона, підвищуючи голос.
— Але для твого ж блага!
— Добре собі благо — сидіти самій і дивитися, як кращі роки минають...
— Роки — це відносно, — не погодився Павло. — Ті, що попереду — ще кращі. А, по-твоєму, я мав сидіти тут на зарплатні двадцять доларів за місяць? І співати тобі, як тебе кохаю? Голий та босий? За пару років ти сама побачила би, що самим коханням не проживеш, що треба і вдягнутися, і дітей нагодувати. Я що — для себе старався, так?
— Павлушо, — скривилася вона, — я ще раз тобі пояснюю...
— Тим паче, я вже повернувся, — продовжував тиснути хлопець. — Я вже тут. І нікуди більше не поїду. Вже на роботі відновився. Та й взагалі... Ну, пробач...
Він нахилився до неї, але Світлана ступила крок назад.
— Він що, кращий від мене?
— Ця розмова безглузда, — ще раз повторила вона. — Я вже всє вирішила. Мені однаково, де ти працюватимеш. Це твоя справа. Ти розумієш? Мені тепер просто не до те-бе. Я навіть не вибачаюся, бо ти сам винен. І прошу, не тріпай мені нерви. Не роби так, щоб в мене залишилися про тебе погані спогади.
— Еге, — пробурмотів він, — нехай вони краще в мене поганими лишаться.
— Усе! — Світлана смикнулася йти. — У нас важкий хворий поступив, а я тут стирчу.
Але Павло схопив її за руку.
— Светка, ну що ти робиш?! Ти ж потім шкодуватимеш! Разом шкодуватимемо! Давай увечері зустрінемося і спокійно...
— Ні! Ніяких вечорів!
— Це тому, що ти знаєш: зустрінемося — передумаєш.
Вона видерла свою руку.
— Павле, я тебе прошу — вали назад до своєї Німеччини і не влаштовуй тут вистав! Зрозумів? Не роби себе посміховиськом.
— Не зрозумів, — вперто промовив Павло. — Я тут живу і працюю. І хочу тебе. Тому назад не поїду. Мене взагалі депортували. І мені потрібна ти.
— О, маєш! — Світлана схопилася за двері. — Того ти й згадав про мене. Депортували. Нехай би тебе ще й звідси депортували.
Вона сильно смикнула двері, але його нога продовжувала їх утримувати.
— Я нікуди не поїду, — майже по складах промовив він. — Я сиджу вдома і чекаю, доки ти заспокоїшся, а потім... Свєтка, ну я тебе прошу...
Павло нарешті відпустив двері, й вона тихо зникла у відділенні.
Олег увійшов до кімнати голий по пояс, дотираючи шию рушником. Скінчивши цю приємну процедуру, він кинув рушник на крісло, увімкнув пультом телевізор і впав на тахту. Телефон валявся там. А номер свого абонента він давно вивчив напам'ять.
— Алло! Ти, Володю?
— Я, хто ж іще... Думав, уже не дочекаюся від тебе звісток.
— Вважай, що дочекався, — Олег збирався із думками. І не просто звісток, а певних результатів.
— Ну, кажи.
— Знайшов невідомого з бородавками.
— Та ну! Ось бачиш! — складалося враження, що в співрозмовника просто перехопило подих. — І хто ж він?
Олег машинально повідав усе, що знав про Бліща, хоч і усвідомлював, що не варто вантажити Володю зайвою містикою.
— А до цього де працював? — зосереджено спитав Якимець.
— Не знаю... Хтось казав, наче військовим був, але...
— Значить, так. Розкопай про нього все, що можливо. Хто, звідки...
— Та яким чином? — розгубився Олег.
— Яким-яким... Ну, хоч би трудову книжку його подивися.
— Та хто ж мені її дасть?
— Олег... В тебе є гроші? За гроші секретні державні документи показують, а не те, що трудову книжку якогось бариги.
— Гаразд, — відізвався Олег. — Зроблю. Ага, мало не забув! Ну... словом... ампутаційний ніж у них пропав. У відділенні. Великий ампутаційний ніж. Це такий довгий... Словом, схожий на той, що тобі снився. Коли — невідомо. Але в минулому році — точно. Якраз тоді виявили пропажу, коли хотіли оперувати того Якимчука, який утік.
— І ти мало не забув мені це сказати?! — заволав Якимець. — Ну-у... ти даєш, друже.
— Але ж не забув! — виправдовувався Олег.
— А... оті, рамки рентгенівські не пропадали?
— Володю...— змучено промовив Олег. — Рентгенівських рамок у лікарні штук п'ятдесят, а може, й більше. Хто за ними встежить. А ніж ампутаційний — один. Точніше — був один.
— Розумію, — погодився той. — Ну, гаразд. Це важливо... Дуже важливо... Але ти поки що облиш. Розвідай про того, з бородавками. І я тебе прошу — відразу телефонуй. Добре?
— Добре, — пообіцяв Олег, — відразу. Тільки навіщо він тобі здався?
— Розумієш... — Якимець перевів подих. — Це ж я його... тоді... ну, замочив. Він мене кожного разу до столу прив'язує, щоб ногу відрізали. Сміється так гидливо... Я видираюся і б'ю його. А тоді беру ті мотузки і вдавлюю за шию. Поки язик не вилізе. І це щоночі... Ти не пробував, як це...
Запхавши мобільник під подушку, Олег поклав руку на очі, розпачливо хитаючи головою.
Павло мовчки сидів за столом, збираючись напитися. Перед ним стояла пляшка горілки — і зовсім не було закуски або, принаймні, склянки. Погляд хлопця прикипів до однієї точки. Він наче забув на якийсь час, для чого тут всівся. За дверима почулося шурхотіння, приглушені голоси.
— Павлику! Павлушо! — покликала хлопця мати.
У двері постукали.
— Мамо, я ж просив не чіпати мене!
— Павлику, відчини, до тебе прийшли.
Він здригнувся і скочив на ноги. Було видно, що по обличчі хлопця промайнула якась тінь надії. Не вірячи, він підійшов і відімкнув двері. Так, звичайно... Це не могла бути вона. На порозі стояли двоє його друзів — Володя та Андрій. Павло лише зневажливо гмикнув.
— Чого приперлися? Вас що, не запросили на весілля?
— Взагалі-то запрошували... — почав Андрій. — Але...
— А ти що... — Вовчик, побачивши на столі пляшку, відтіснив Павла і продерся до кімнати. — Диви, Андріано! Він сам! Без нас приговорити її зібрався!
Із виглядом знавців обоє вже розглядали звичайнісіньку пляшку «Столичної», наче це було хтозна-що. Мати Павла, задоволено зазирнувши у щілину, причинила двері й тихенько пішла.
— Чого привалили? — не на жарт розлютився Павло. — Якого милого? Ви що, зовсім обичіли у цій дірі? Ви що, не врубаєтеся? В мене життєва трагедія, а ви тут...
— Так, — хлопці перезирнулися, — ми ж і прийшли її з тобою розділити.
— Щоб менше було на брата. В нас же колись також будуть життєві трагедії, то і ти нам допоможеш.
Андрій багатозначно підкинув пляшку на руці.
— Одним словом — давай! — Вовчик діловито поліз до шафи, потім відчинив бар, дістав склянки. — Я бачу, чарок у тебе не водиться, хоча — яка різниця?
— Дійсно, — підтримав Андрій, — він взагалі з горла збирався...
— А закус? — продовжував нишпорити Вовчик. — Ти ж не хочеш сказати, що ті німаки без закусу вживають? Слухай, Андріано, а він тут взагалі-то другий тиждень уже товчеться, а ще за приїзд не виставив!
— І за нове місце роботи, — підхопив Андрій, — за посаду...
— Дійсно! — здивувався Вовчик. — Він же тепер головний лікар лікувального закладу, ФАП називається. Фельдшерсько-аку— шерський пункт.