Невдоволено поглядаючи на годинник, Ілля курсував від воріт до будинку й назад. У траві під ногами давно згас викинутий недопалок. Нарешті, глянувши на годинник востаннє, він спересердя сплюнув і швидко рушив додому. Увійшовши до квартири, зняв трубку телефону і набрав «03».
— «Швидка» слухає... — голос фельдшериці був сонний-пре— сонний.
— Ви що там, позасинали? — невдоволено промовив Ілля у трубку. — Машину даєте, чи ні? Я вже півгодини надворі стирчу, чекаю.
— А... хто це? — злякано запитала фельдшер.
— Хто-хто... Медвідь у пальто! Ви кого кликали?
— А... — не могла прийти до тями фельдшериця. — А хто вас викликав?
— Ви що, не викликали?
— Та начебто ні... Доктор, у нас зараз усе спокійно, ми спимо...
— І живіт не привозили?
— Та ні, більше не привозили...
Ілля подивився на трубку так, ніби це вона була в усьому винна, потім розмахнувся і... обережно поклав її на апарат. Потім вилаявся і пішов до кімнати, на ходу розстібаючи штани.
Яскраве ранішнє сонце здіймалося над дахами хат та сараїв. Співали півні та гавкали собаки. Селяни гнали худобу на пасовисько. Запхавши руки до кишень, Павло обходив жахливі калюжі багна, прямуючи за жінкою, яка йшла попереду. На ній були гумові чоботи, тож вона не надто вибирала шлях. Павлові ж, взутому у кросівки, доводилося кружляти. Від цього відстань між ним та жінкою поволі збільшувалася. Хлюпаючи по грязюці та не надто переймаючись тим, чи її чують, жінка причитала:
— Казала йому — не лізь, а він поліз. Старе — що з нього хотіти? Зразу начебто нічого було, сам до ліжка дійшов. А потім погано стало. Саме гірше — опух грудей дістав. Я думаю, може, що серйозне...
У голові гуло. В писку було, наче у тій дірі, де купалася нещаслива коза. На душі шкребли кішки. А найголовніше — кудись поділася вчорашня шалена радість від здійсненого. Він мимоволі уявляв собі, що, можливо, зараз робиться вдома. Напевно, Світланині батьки вже навідалися до його матері й закатали «концерт». Передчуваючи це, він якось продер очі ще о пів на шосту і, похитуючись, вирушив полями навпростець до Фертилівки. Як на гріх, сів акумулятор у машині. Іти до автобуса не наважився, оскільки про його «подвиги», напевно, вже знала половина Тачанова. Втягнувши голову в плечі, озираючись по парканах, так, наче про його витівку було відомо й у селі, Павло йшов на виклик до першого у своїй новій кар'єрі хворого.
Олег ішов коридором третього поверху поліклініки, клянучи подумки свого роботодавця. Він досі не знав, як вирішуватиме це слизьке питання із завкадрами. Постукавши, увійшов.
— Дозвольте? Ой...
Це дитяче «ой» разом із якоюсь жалюгідною посмішкою вилізли з нього саме, коли побачив, хто сидить за столом. Це була дамочка «із джгутом». На ній був одягнутий той самий елегантний брючний костюм, а складений білий халат охайно висів на спинці стільчика.
— Пробачте... — промимрив він. — Це ви? Оце так зустріч...
— Так, Олег Вікторович, це я, — відповіла вона. — Розумію ваше здивування. Такий великий доктор із великого міста, як ви, не заходить до завкадрами при оформленні на роботу в такий крихітний шпиталик. За нього клопочеться особисто головний лікар. Саме тому йому потім і доводиться витрачати дорогоцінну енергію та нерви, розпікаючи канцелярських працівників за некваліфіковане накладання джгутів та пов'язок.
— Гм-м...— Олег ніяково зсунув шапочку на лоба.— Нормально... Хоча джгут, взагалі-то, повинна вміти накладати кожна людина, якщо вже бути справедливим. Тим паче — освічена людина з високим загальним рівнем...
— Це що, такий комплімент? — жінка здивовано скинула бровами. — Ну, ви, Олегу Вікторовичу, я бачу, з честю виходите з будь-якої ситуації.
— Специфіка роботи, знаєте... — зберігаючи напівжартівливий тон, пояснив лікар. — Якщо цього не вміти — можна зробити погано хворому. Або собі... Хоча, загалом ви праві. Я поводив себе не надто етично.
— Нестримано, — підказала вона.
— Дійсно, — погодився Олег. — Приношу вам свої щирі вибачення.
— Навіть так? — завкадрами знову здивовано знизала плечима. — Ну що ж... Приймаю. Але тоді й ви повинні, нарешті, прийняти мої — з приводу заляпаних штанів та інших незруч— ностей.
— Домовилися, — тепер уже Олег посміхнувся широко та з полегшенням. — Отже, всі непорозуміння між нами вичерпані?
— Я гадаю, так, — відповіла вона.
Двері розчинилися, і на порозі з'явилася миловидна лікарка — стурбована та дещо захекана. Це була невропатолог, Світлана Сергіївна Ланько.
— Ольго, — заявила вона з порогу, — добрий день, Олег Вікторович... Я не можу. Пробач. До реанімації хворого завезли, важкого. Терміново невропатолога вимагають. Біжу. Все.
Двері миттєво зачинилися, і Ольга лише якось безпорадно озирнулася.
— А... — завагався Олег. — Що, якісь проблеми?
— Та як вам сказати...
— Якщо це не виходить за рамки моїх можливостей, був би радий допомогти, — запропонував він.
— Так? — вона на мить замислилася. — Ну, ми збиралися каву пити... Якщо можете — будь ласка.
— Напросився, — Олег тільки розпачливо розвів руками. — Пробачте, я сьогодні дійсно якийсь тормознутий.
— Ну що ви! — заперечила вона.
— Тоді із задоволенням. Зараз прийду, — і Олег взявся за ручку дверей.
Завкадрами стурбовано глянула на годинник.
— Ви надовго? Справа в тому, якщо хочете допомагати — то треба вже.
Чоловік лежав на функціональному ліжку реанімаційного відділення весь блідий, часто дихаючи. Лікар Щур, який щойно обстежував його, нарешті розігнувся і швидко пішов до ординаторської, кинувши на ходу сестрі:
— Наталю, переключи, бо система закінчується. Гемодез постав...
Увійшовши до ординаторської, він набрав номер.
— Адо Василівно? Щур вас турбує. Ходіть до нас. Уже. Хворий серйозний. Годину тому поступив. Мужик — сорок два роки. Діагнозу немає, стан прогресивно погіршується. На очах помирає. Що? Я гадаю, якась інтоксикація, невідомого генезу. Так, клянеться, що нічого такого не пив. І не їв! Ми з його жінкою дводенне меню переглянули, немає до чого доколупатися — всі те саме їли. Так, вже всі дивилися, і невропатолог. Ні, з отрутами не мав справи. Приходьте, збираємо консиліум. Чекаю...
Поклавши трубку, він вийшов і зіткнувся у дверях із Медвідем.
— Чого ти знову? — не зрозумів Ілля.
— Заходь, сідай. Консиліум збираємо.
— Та я ж розписався, що хірургічного в нього немає! — вибухнув той. — Ну повір — немає. Я б не заявляв так. Чого мені сидіти? Роботи повно...
— Нічого не знаю, — відрубав Щур. — Мужик загинається з невідомих причин. Сідай і чекай. Усі — значить, усі.
Зітхнувши, Ілля увійшов до ординаторської та приземлився на вільний стілець поруч зі Світланою Сергіївною, яка також вперто не знаходила у хворого «своїх» захворювань.
Олег притьмом заскочив до ординаторської, витяг із шухляди свого столу коробку цукерок і, запхнувши її у пакет, взявся за ручку дверей.
— Куди так? — не зрозумів Беженар.
— На чашку кави запросили.
— А— а... — розуміюче промовив той. — Це добре.
Павло сидів на краєчку ще допотопного, «польського» ліжка, на якому тихо лежав невеличкий худий дідок, і терпляче пояснював ситуацію його доньці, що привела його сюди.
— Нічого страшного, перейде. Ви ж бачите — руками-ногами рухає, сидіти може, навіть кілька кроків зробити годен. Живіт не болить. Потовкся трохи, коли падав. Пару днів компреси на грудну клітку, знеболюючі й так далі...
Він встав, щоб іти.
— А чого на грудях такий опух? — запитала жінка.
— А ви що, хочете, щоб від удару і не було опуху? — здивувався Павло. — Буває і більше. Пройде.
Фельдшер вийшов із хати, але надворі його вже чекали.
— Доктор, тут у нас донька вагітна, на сьомому місяці. І чогось живіт почав боліти. Ходіть, подивитеся, бо не знаємо, чи їхати до лікарні, чи ні.