Колен повалився навколішки, хапаючись обіруч за голову, каміння глухо сипалось у яму; невдовзі Псаромник, Пиякон і обидва труначі побралися за руки і стали водити хоровод навколо ями, а потім ураз побігли до стежини і щезли, пританцьовуючи фарандолу. Пиякон дув у великий крумгорн, хрипким ревом струсивши мертве повітря. Земля потихеньку обсипалась, і через дві або три хвилини Хлоїне тіло цілковито зникло під груддям.
67
Сіра чорновуса мишка напружилася востаннє і їй пощастило пробігти, перше ніж стеля впала на підлогу, з усіх шпарок порснули навсебіч довгі цівки інертної матерії. Мишка чимдуж промчала темним коридором у передпокій, що його стіни вже хиталися та зсувались, і шугнула попід дверима на сходи. Спустилася вниз, а на тротуарі стала, з хвилинку повагалася, зорієнтувалась і пішла в бік цвинтаря.
68
— Щиро кажучи, — мовив кіт, — це мене зовсім не цікавить.
— Ти помиляєшся, — заперечила мишка, — я ще молода і навіть донедавна мене дуже добре годували.
— Але й мене добре годують, — сказав кіт, — проте мені зовсім не хочеться накладати на себе лапи, — ось чому я вважаю, що твоє бажання неприродне.
— Ти так кажеш, бо не бачив його, — переконувала мишка.
— А що ж він робить? — запитав кіт.
Котові, щоправда, не дуже й кортіло про це чути. Він розімлів на сонці, його еластична шкурка аж лисніла.
— Він стоїть на березі, — розповідала мишка, — і чекає, а коли настає слушна година, виходить на дошку й зупиняється посередині. Він там щось бачить.
— Що ж там можна побачити? — засумнівався кіт. — Хіба тільки латаття.
— Так, — відповіла мишка, — він чекає, поки латаття спливе, щоб убити його.
— Глупство, — промовив кіт. — Хіба це цікаве?
— А коли та година минає, — провадила далі мишка, — він повертається на берег і дивиться на її фото.
— Він що, ніколи не їсть? — запитав кіт.
— Ні, — відповіла мишка, — і став дуже кволий, мені вже несила на це дивитись. Якогось дня він напевне спотикнеться на тій довжелезній дошці.
— А тобі що до цього? — питав далі кіт. — Тож, бачу, він нещасливий?
— Тут не про щастя йдеться, він просто мучиться. Саме на це я й не можу дивитися. Крім того, він коли-небудь шубовсне у воду, він надто нахиляється.
— Що ж, — мовив кіт, — коли й справді все так, я, звичайно, допоможу тобі, але не знаю, чому я кажу «коли й справді все так», бо взагалі нічого не розумію.
— Ти дуже добрий, — сказала мишка.
— Поклади голову мені в пащу і чекай, — звелів кіт.
— А довго чекати?
— Аж поки мені хтось наступить на хвіст, — мовив кіт, — щоб у мене миттю спрацював рефлекс. Але ти не переживай, я витягну хвоста.
Мишка розкрила котові щелепи і вставила голову поміж його гострі зуби. Проте майже зразу відсахнулася.
— Ти що, акулу вранці їв? — обурилась вона.
— Послухай, — розгнівався кіт, — якщо це тобі не до шмиги, можеш забиратися. Мені твої вигадки до живих печінок допекли. Сама розбирайся.
— Не сердься, — попросила мишка.
Мишка заплющила маленькі чорні оченята і знову встромила голову в котячу пащу. Гострими іклами кіт обережно обхопив м’яку сіру шийку. Чорні мишачі вуса сплутались із його власними. Кіт розгорнув свого пухнастого хвоста і простяг його на хідникові.
Здалеку до них наближались одинадцять сліпих дівчаток з сирітського притулку святого Юліана Відступника.
Мемфіс, 8 березня 1946 р.
Давенпорт, 10 березня 1946 р.
_____________________________________
© Український переклад. П. Таращук, 1998