— Ні, він уже нікого не пускає. Двері в нього завжди замкнені.

— Та я однак його побачу. Або ж він до мене зайде, — відказав Колен.

— Я не вірю, — мовила Аліса. — Шик став уже не той.

— Та ні, люди не міняються, міняються тільки речі.

— Не знаю, — стенула плечима Аліса.

— Я проведу тебе, — запропонував Колен. — Мені знову треба шукати роботу.

— А мені в інший бік, — сказала Аліса.

— Ну хоч на сходах проведу.

Аліса стояла навпроти і Колен обома руками обняв її за плечі. Відчував тепло її шиї і ніжне витке волосся біля свого обличчя. Провів руками по Алісиному тілу. Вона вже не плакала, думки її були десь далеко.

— Я не хочу, щоб ти накоїла дурниць, — мовив Колен.

— О ні, я дурниць не робитиму…

— Алісо, якщо тобі стане сумно, приходь до мене.

— Я, може, ще прийду.

Аліса задивилась у власну душу. Колен узяв її за руку. Вони зійшли вниз, подекуди послизаючись на мокрих сходинках. На вулиці Колен попрощався з Алісою, а вона стояла й дивилась, як він відходить.

54

Шик щойно забрав останню книжку від палітурника і гладив її, перше ніж поставити на полицю. Книжка була оправлена в зелену цупку шкіру нікчемія, на палітурці було витиснене Партрове ім’я. В одній шафі Шик зібрав усі звичайні видання, а всі варіанти, рукописи, першодруки, шкіци займали окремі ніші в стіні.

Шик зітхнув. Аліса покинула його вранці. Він був змушений виставити її. В нього залишився один фальшон і один шматок сиру, до того ж її одяг займав у шафі багато місця, не даючи розвісити старі Партрові лахи, просто дивом придбані в книгаря. Шик уже не пригадував, коли він востаннє поцілував Алісу. Він уже не міг марнувати час на поцілунки. Йому треба було полагодити програвач, щоб вивчити напам’ять тексти Партрових лекцій. Тоді якщо він раптом розіб’є платівку, текст однаково збережеться.

Тут були всі Партрові книжки — всі опубліковані книжки. Книжки в розкішних оправах, дбайливо захищених шкіряними футлярами з позолоченими металевими застібками, коштовні видання на блакитному папері з широкими берегами, малотиражні видання на папері верже й на липучому мухоловному папері займали всю стіну і стояли в невеличких комірчинках, оббитих оксамитом. Кожне видання стояло в окремій комірчині. Біля протилежної стіни громадилися стоси позшиваних Партрових статей, побожно повирізуваних з незліченних часописів, оглядів, газет, що їм Партр зводив виявити ласку своєї плідної співпраці.

Шик потер рукою чоло. Скільки ж це часу Аліса прожила з ним? Коленові фальшони мали піти на шлюб із нею, але вона не надавала цьому великої ваги. Вона вдовольнилася чеканням, життям біля нього, але ж не можна погодитись, щоб жінка залишалася з вами тільки тому, що кохає вас. Шик теж її кохав. Але не міг собі дозволити марнувати час, бо Аліса вже не цікавилася Партром. Як можна не цікавитися такою людиною, як Партр? Людиною, здатною писати невідь про що, на казна-який сюжет, і то з якою точністю… Партр, безперечно, менше ніж за рік напише свою «Енциклопедію нудоти», в цій праці братиме участь і герцогиня де Бувоар, і тоді Шик придбає неоціненні рукописи. З цього випливало, що треба заробити й заощадити достатньо фальшонів, щоб можна було виплатити книгареві принаймні завдаток. Шик, щоправда, не сплатив податків. Але відкладена на них сума стала йому в іще більшій пригоді: він придбав томик «Клоаки святої голубки». Аліса воліла, щоб Шик таки сплатив податки і навіть пропонувала йому продати щось задля цього. Він погодивсь, і та сума якраз становила ціну оправи для «Клоаки святої голубки». Алісі й без кольє було гарно.

Шик вагався, відчиняти двері чи ні. Може, Аліса стоїть за дверима й чекає, поки він поверне ключа. Та ні, навряд чи. Її кроки молоточками цокотіли на сходах, відлунювали дедалі слабше, а потім стихли. Аліса могла б повернутися до батьків і поновити навчання. Вона, зрештою, згаяла небагато часу. Пропущений матеріал можна надолужити дуже швидко. Проте Аліса взагалі занедбала навчання. Вона надміру заопікувалася справами Шика, готуванням страви для нього і прасуванням краваток. Що ж, у такому разі він узагалі не платитиме податків. Цікаво, чи є випадки, коли інспектори ввалюються в квартиру й вимагають сплатити податки? Ні, такого не чинять. Можна дати якийсь завдаток, скажімо, один фальшон, і вам дадуть спокій, певний час ніхто про те не згадуватиме. Цікаво, а чи платить податки така людина, як Партр? Мабуть, і, зрештою, як дивитися з погляду моралі, хіба не на те заохочують до сплати податків, щоб людина, сплативши їх, дістала право потрапити під арешт, бо ж сплачувані податки йдуть на утримання поліції і високих урядовців. Це порочне коло, і його треба розбити, хай ніхто не сплачує ніяких податків, тоді всі урядовці здохнуть з голоду і не стане воєн.

Шик підняв панель програвача на дві платівки й поставив зразу дві різні платівки Жана Соля Партра. Він хотів слухати їх обидві водночас, щоб із зіткнення двох давніх думок народжувались нові. Сів на однаковій відстані від обох гучномовців, щоб голова опинилася точнісінько там, де відбуватиметься зіткнення, і несамохіть зберігала результати взаємодії.

Голки спершу потріскували на початковій спіралі, а потім лягли в борозенки і Партрові слова залунали в Шиковому мозку. Сидячи, Шик дививсь у вікно і помітив, що над покрівлями там і сям знялися великі сині, а знизу червоняві клуби диму. Здавалося, ніби горить папір. Шик мимоволі стежив, як червоне перемагає синє, і слова в його голові наскакували одне на одного з яскравими спалахами, відкриваючи задавненій утомі галяву для відпочинку з пружним травневим мохом.

55

Сенешаль поліції витяг із кишені свистка і скористався ним, аби вдарити по величезному перуанському гонгові, що висів позаду. Стало чути, як на кожному поверсі загупали підбиті залізом черевики, як бехкають із розгону людські тіла, і ось уже в кабінет заїхало, спустившись металевим жолобом шестеро його найкращих поліцаїв.

Вони попідводились, струсили пилюку з сідниць і виструнчились.

— Дуглас! — гукнув сенешаль.

— Я! — відповів перший поліцай.

— Дуглас! — повторив сенешаль.

— Я! — відповів другий поліцай.

Переклик тривав далі. Сенешаль поліції не міг пам’ятати прізвищ своїх підлеглих, і ім’я «Дуглас» стало для них усіх прозивним.

— Осібне завдання! — оголосив сенешаль.

Усі шестеро поліцаїв як один схопилися рукою за сідничну кишеню, показуючи, що вони озброєні своїми дванадцятизарядними рівнячами.

— Керуватиму я сам! — наголосив сенешаль і щосили вдарив у гонг. Двері відчинились і з’явився секретар.

— Я вирушаю, — оголосив сенешаль. — Осібне завдання. Занотуйте!

Секретар вихопив блокнот, олівець і став у позицію статутного реєстрування за формою номер шість.

— «Примусове стягування податків з громадянина Шика з попереднім арештом майна, — диктував сенешаль. — Незаконне побиття і публічна наруга. Повна конфіскація майна або навіть часткова, обтяжена порушенням недоторканості житла».

— Занотовано, — доповів секретар.

— Дугласе, вперед, — скомандував сенешаль поліції. Підвівся і очолив ескадрилью, що загримотіла ногами й запихкала, вдаючи важке сапання паротяга на летовиську. Поліцаї були вдягнені в чорні, прилеглі до тіла шкіряні комбінезони з панцерними пластинами на грудях і на плечах, їхні чорні сталеві каски скидалися на шоломи й захищали чоло та скроні й опускалися на потилицю. В усіх були важкі, підкуті залізом черевики. Однострій у сенешаля був такий самий, проте з червоної шкіри, а на плечах у нього блищали дві золоті зірки. Рівнячі віддимали задні кишені його поплічників; сам сенешаль затис у руці невеличку золоту палицю, а з його пояса звисала важка позолочена граната. Загін спустився парадними сходами, вартовий ніби й не бачив їх, а сенешаль підніс до кашкета руку. За дверима чекала оперативна машина. Сенешаль сам-один сів ззаду, а поліцаї поставали на підніжки, що їх не бракувало в машини: два найдебеліші — з одного боку, а чотири худі — з другого. Водій теж був убраний у чорний шкіряний однострій, але без каски. Автомобіль рушив, проте замість коліс він мав безліч війчастих ніжок, тож якась випадкова куля аж ніяк не могла пробити шини. Ніжки вперлися в землю і водій завернув на першому ж повороті; поліцаям у машині здалося, ніби вони на мить піднялися на гребінь хвилі.