— Сталась аварія на машинах номер сімсот дев’ять, сімсот десять, сімсот одинадцять і дванадцять, — повідомив він секретарці у віконце. — Чотирьох людей слід замінити, а машини, певне, почистити. Чи можу я бачити начальника відділу кадрів?

Секретарка натисла кілька гудзиків на панелі з полакованого червоного дерева і сказала:

— Заходьте, він чекає на вас.

Шик увійшов і зразу сів. Начальник відділу кадрів очима запитав, чого він тут.

— Мені потрібні чотири людини.

— Добре, — кивнув начальник кадрів. — Завтра ви їх матимете.

— Один з очисних струменів не працює, — додав Шик.

— А це вже мене не обходить, — відказав начальник відділу кадрів. — Зайдіть до кабінету поряд.

Шик вийшов і виконав ті самі формальності, перше ніж потрапити до начальника матеріально-технічного відділу.

— Один з очисних струменів семисотого цеху не працює, — доповів Шик.

— Зовсім?

— Він доходить тільки до середини.

— Ви пробували запустити його?

— Так, — відповів Шик, — але нічого не можна вдіяти.

— Я піду огляну ваш цех, — пообіцяв начальник матеріально-технічного відділу.

— Тільки швидше, мій виробіток падає, — попросив Шик.

— А це мене не обходить. Зайдіть до начальника виробничого відділу.

Шик дістався до сусіднього корпусу й зайшов до начальника виробничого відділу. Його кабінет був освітлений надзвичайно яскраво, а позаду стола на стіні висіло величезне табло з матового скла, на якому край червоної риски дуже поволі посувався в правий бік, наче гусінь, що повзе по листку. Під табло ще повільніше оберталися стрілки великих круглих покажчиків із хромованими обідками вічок.

— Ваша продуктивність упала на 0,7 %, — мовив начальник. — Що сталося?

— Чотири машини не працюють, — відповів Шик.

— При 0,8 вас позбавлять роботи, — повідомив начальник виробничого відділу. Потім крутнувся на своєму хромованому фотелі й перевірив дані: — А тепер 0,78. На вашому місці я б уже речі збирав.

— Це вперше таке в мене сталося, — став було пояснювати Шик.

— Мені дуже жаль, — урвав його начальник. — Ми, може, надамо вам іншу роботу…

— Начхати мені на це, — прорвало Шика. — К чорту всю вашу роботу. Я не люблю працювати.

— Такого ніхто не має права казати вголос, — повчав начальник. — А з роботи ви вже звільнені, — додав він.

— Таж не я спричинився до аварії, — зітхнув скрушно Шик. — І що таке, по-вашому, справедливість?

— Ніколи не розумів цього слова, — відповів начальник виробничого відділу. — Ідіть, у мене багато роботи.

Шик вийшов з кабінету й повернувся до начальника відділу кадрів.

— Чи можу я отримати зарплату? — запитав він.

— Який ваш номер?

— Семисотий цех. Інженер.

— Гаразд, — мовив начальник і повернувся до секретарки: — Зробіть усе потрібне. — Потім нахилився до внутрішнього переговорного пристрою: — Алло! — гукнув він. — Потрібен змінний інженер, спеціальність п’ять, цех сімсот.

— Ось, — сказала секретарка, простягаючи Шикові конверт. — Там сто десять фальшонів.

— Дякую, — мовив Шик і вийшов з кабінету.

По дорозі він зустрівся з інженером, що мав заступити його, — білявим худим і виснаженим молодиком. Підійшов до найближчого ліфта й зайшов у кабінку.

— Заходьте! — крикнув записувач платівок, повертаючись до дверей.

— Добридень, — привітався Шик. — Я прийшов до вас по записи, що їх недавно приносив.

— Ага, пам’ятаю. За тридцять сторін, виготовлення кількох потрібних інструментів, запис на пантографі двадцяти пронумерованих примірників — записано на обох сторонах — сума, якщо все додати, становитиме сто вісім фальшонів. Я вам віддам за сто п’ять.

— Візьміть, — сказав Шик. — У мене чек на сто десять фальшонів, я переписав його на вас, а ви мені дайте п’ять фальшонів.

— Згода, — кивнув записувач.

Висунув шухляду і дав Шикові новісінькі п’ять фальшонів. Шикові очі погасли.

Ізіда вийшла. Машину вів Ніколя. Він глянув на годинник і очима провів дівчину, що заходила до будинку Колена і Хлої. На Ніколя був новий білий габардиновий однострій і кашкет з білої шкіри. Він помолодшав, але неспокій на виду виказував прихований розпач.

На Коленовому поверсі сходи раптом повужчали, і Ізіда, навіть не випростуючи рук, чіпляла водночас і стіни, і поренча. Килим обернувся тепер на ріденький пух, що ледве прикривав дошки. На сходовому майданчику Ізіда перевела дух і подзвонила.

Двері ніхто не відчинив. На сходах не чулось ніяких звуків, тільки іноді щось рипіло, а потім ніби плямкало: розслаблялася сходинка.

Ізіда знову подзвонила й почула, як за дверима легенько постукує молоточок по металевій чашечці. Ізіда шарпнула двері і вони зразу подалися.

Ізіда ввійшла й перечепилася. Долілиць на підлозі лежав Колен, голова його повернулася вбік, а руки простяглись уперед. Його очі були заплющені. В передпокої було темно, з вікна пробивалось слабеньке сяєво, але видніше від цього не ставало. Колен тихо дихав. Він спав.

Ізіда схилилася, стала біля Колена навколішки й погладила йому щоку. Шкіра на обличчі сіпнулася, очі під повіками заворушились. Колен глянув на Ізіду і, здавалося, знову заснув. Ізіда поторсала його. Колен сів, витер рукою рот і сказав:

— Я спав.

— Атож. Ти вже гребуєш ліжком?

— Ні. Я хотів зачекати лікаря і піти по квіти.

Колен видавався цілком розгубленим.

— А що сталося? — запитала Ізіда.

— Хлоя знову кашляє, — мовив Колен.

— Це подразнення, яке досі залишилося, — сказала Ізіда.

— Ні, це друга легеня.

Ізіда підвелась і побігла у Хлоїну кімнату. Від кожного її кроку навсебіч порскали паркетини. Кімнати вона не впізнала. Хлоя, лежачи в ліжку, наполовину сховала голову в подушку і кашляла — беззгучно, але без упину. Ледь підвелася, почувши, що заходить Ізіда, і заспокоїла віддих. Кволо всміхнулася, коли Ізіда підступила до неї, сіла на ліжку і обняла Хлою, наче хвору дитину.

— Не кашляй, Хлоє, — вмовляла Ізіда.

— У тебе дуже гарна квітка, — сказала Хлоя, вдихаючи пахощі великої чорної гвоздики, приколеної до Ізідиних кіс. — Мені зразу полегшало, — додала вона.

— Ти ще хворієш? — запитала Ізіда.

— Гадаю, це вже друга легеня, — відповіла Хлоя.

— Та ні, — заперечила Ізіда, — це перша легеня і саме через неї ти ще й досі кашляєш.

— Ні, — не погодилась Хлоя. — А де Колен? Він пішов по квіти для мене?

— Він скоро прийде, я зустріла його. А гроші в нього є?

— Так, — відповіла Хлоя, — трохи грошей у нього ще є. Навіщо ті квіти, адже від них ніякої користі!

— Тобі боляче? — запитала Ізіда.

— Так, але не дуже. Кімната змінилася, бачиш?

— А такою вона стала ще краща. Бо раніше була завелика.

— А як там решта кімнат? — запитала Хлоя.

— Та… добре, — ухильно відповіла Ізіда. І згадала паркет у передпокої — холодний, немов баговиння.

— А мені байдуже, що воно міняється, — сказала Хлоя. — Якщо є тепло і затишок…

— Звичайно! — підхопила Ізіда. — У маленьких помешканнях затишніше.

— Мишка тепер зі мною, — мовила Хлоя. — Оно вона там, у куточку. Я не знаю, що вона собі думає, але в коридор вона вже не ходить.

— Атож… — кивала Ізіда.

— Дай я ще понюхаю гвоздику, — попросила Хлоя. — Мені легше від неї.

Ізіда відколола квітку й дала її Хлої. Хлоя піднесла гвоздику до вуст і глибоко вдихала її запах.

— Як там Ніколя? — спитала вона.

— Добре, — відповіла Ізіда. — Але він уже не такий веселий, як давніше. Наступного разу я знову принесу тобі квіти.

— Я дуже люблю Ніколя, — мовила Хлоя. — Ти не хочеш побратися з ним?

— Я не можу, — знітилась Ізіда. — Він недосяжний для мене.

— Це пусте, — відказала Хлоя, — якщо він кохає тебе…

— Мої батьки не наважуються заговорити з ним про це, — сказав Ізіда. — Ох!

Гвоздика раптом поблякла, зморщилась, зів’яла. Впала і дрібним порошком розсипалась на Хлоїних грудях.