— Ох! — зойкнула і Хлоя. — Я зараз знову закашляю… Ти бачила?

Хлоя урвала себе на слові й затулила рукою рот, її скрутив потужний напад кашлю.

— Це… оте, що в мені… вбиває їх усі, — насилу видушила вона.

— Не говори про це, — просила Ізіда, — це не має ніякої ваги. Колен принесе зараз нові.

Світло в кімнаті було синє, а в кутках майже зелене. Вогкості ще ніби не було і килим, здається, не тоншав, але одне з чотирьох квадратових вікон майже повністю заросло.

Ізіда почула, як у передпокої ляпотять Коленові кроки.

— Ось він іде, — мовила Ізіда. — Він напевне приніс тобі квіти.

Показався Колен із великим оберемком бузку.

— Люба Хлоє, ти бачиш? — сказав він. — Бери!

— Мій любий, який ти милий! — усміхнулася Хлоя, підставляючи руки.

Поклала букет на іншу подушку, повернулась у той бік і пірнула обличчям у білі солодкі волоті.

Ізіда підвелась.

— Ти вже йдеш? — запитав Колен.

— Так, на мене чекають. Я вернуся з квітами.

— Було б дуже добре, якби ти прийшла завтра вранці, — сказав Колен. — Мені треба шукати роботу, а я не хочу залишати її саму, не побачивши лікаря.

— Я прийду, — пообіцяла Ізіда.

Обережно схилилась і поцілувала ніжну Хлоїну щоку. Хлоя простягла руку й погладила їй обличчя, але голови не повернула. Вона жадібно вдихала пахощі бузку, що м’якими звоями огортав її лискуче волосся.

51

Колен насилу волочив ноги, йдучи вулицею, що навскіс спускалася в долину поміж кучугур землі зі скляними ковпаками на верхівках, скло невиразно виблискувало зеленими і синіми барвами.

Від часу до часу Колен підводив голову й читав таблички на стінах, щоб упевнитись у достеменності напрямку, і тоді бачив небо, розмальоване синіми і бурими смугами.

Просто перед собою на схилі він бачив низку коминів головної оранжереї. В його кишені лежала газета з оголошенням, у якому запрошували чоловіків від двадцяти до тридцяти років для роботи на оборону країни. Колен дуже поспішав, проте його ноги вгрузали в теплу землю, що повсюди мало-помалу підкоряла собі колись споруджені на ній будівлі й дорогу.

Рослин уже не було, видніла тільки земля, що однаковими брилами громадилась обабіч дороги, утворюючи нестійкі крутосхили; інколи цілий земляний масив здригався і сповзав униз, м’яко розпливаючись по дорозі.

Подекуди земляні вали опускалися нижче і крізь каламутне скло ковпаків Колен розрізняв невиразні темно-сині постаті, що порушились на світлому тлі.

Колен наддав ходи, вириваючи ноги з ямок, що вони їх вивчавлювали в грунті. Земля одразу ж за ним і змикалася, неначе круговий м’яз, залишалася тільки невеличка, навряд чи й помітна заглибина. Але й вона враз вигладжувалася.

Комини ставали дедалі ближчі. Колен відчував, як його серце скаженим звіром заметалося в грудях, рукою просто поверх тканини він затис газету, що лежала в кишені.

Земля з-під ніг вислизала й утікала, але Колен загрузав уже не так глибоко, дорога стала твердішати. Попереду він побачив перший комин, що наче паля стирчав з землі. З верхівки комина курився тоненький зелений дим, а навколо шугали птахи. Біля підніжжя комин набагато ширшав, що й забезпечувало йому стійкість. Будівлі містилися трохи далі, всередину вели тільки одні двері.

Колен увійшов, витер ноги об лискучу решітку з гострими сталевими пластинами і пішов низьким коридором, освітленим з обох боків миготливими лампами. Підлога була вимощена червоною цеглою, а верхня частина стін, як і стеля, мали віконця, засклені грубим, у кілька сантиметрів завтовшки, склом, крізь яке видніли якісь темні нерухомі маси. Коридор закінчувався дверима, а на них був номер, названий у газеті, і Колен зайшов не стукаючи, як і радило оголошення.

За столом сидів літній чоловік у білому халаті і читав якийсь підручник, його волосся було скуйовджене. На стіні висіла всіляка зброя: лискучі біноклі, вогнепальні рушниці, смертоносці різних калібрів та повна колекція вирвисерць усіх розмірів.

— Добридень, пане, — привітався Колен.

— Добридень, пане, — відповів чоловік. Його старечий голос був хрипкий і надірваний.

— Я прийшов за оголошенням.

— Га? — перепитав чоловік. — Ось уже цілий місяць, як на нього ніхто не озивався. Адже робота в нас, знаєте, тяжка…

— Так, — підхопив Колен, — зате ж добре платять!

— Господи! — скрикнув чоловік. — Ви ще побачите, як вона вас виснажить; ця робота напевне не варта тих грошей, що за неї дають, проте, звісно, не мені паплюжити моє підприємство.

— Ви вже давно тут працюєте? — запитав Колен.

— Один рік. Мені двадцять дев’ять років, — зморщеною тремтячою рукою старий погладив борозни на обличчі. — А тепер, як бачите, я вже доскочив… Тепер я можу ввесь день сидіти в кабінеті й читати підручник.

— Мені потрібні гроші.

— Таке трапляється досить часто, — промовив чоловік, — але робота оберне вас на філософа. Через три місяці ви матимете вже меншу потребу в них.

— Мені треба гроші для лікування дружини, — пояснив Колен.

— Га? Що? — перепитував старий.

— Вона хвора, — розказував Колен. — А сам я працювати не люблю.

— Мені шкода вас, — мовив чоловік. — Коли дружина хвора, вона вже ні до чого не придатна.

— Я кохаю її.

— Безперечно, якби не кохання, ви б не пішли на роботу. Зараз я вам покажу ваше місце. Це на верхньому поверсі.

Старий повів Колена чистими коридорами з низькими склепіннями і червоними цегляними сходами аж до дверей, позначених якимсь символом; поряд були й інші двері.

— Отут, — сказав чоловік. — Заходьте, я вам поясню роботу.

Колен увійшов. Кімната була невеличка і квадратова. Стіни та долівка — скляні. На долівці лежала велика подібна до труни брила землі, але набагато товща, десь із метр заввишки. Поряд на підлозі лежала згорнута груба вовняна ковдра. Жодних меблів. У невеличкій ніші в стіні стояла скринька з синюватого заліза. Старий підійшов до скриньки і підняв віко. Витяг із скрині дванадцять блискучих циліндриків із невеликою діркою посередині.

— Земля стерильна, ви знаєте, що це означає, — заговорив старий, — адже для оборони країни потрібні найякісніші матеріали. Проте давно вже з’ясовано, що для правильного, рівномірного росту рушничних цівок потрібне людське тепло. Щоправда, як і для росту будь-якої іншої зброї.

— Так, — погодився Колен.

— Ви зробите дванадцять невеликих дірочок у землі, а потім роздягнетесь і ляжете на землю, щоб отвори опинились на рівні серця й печінки. Вкриєтеся стерильною вовняною ковдрою — оно вона лежить — і налаштуєтесь виділяти абсолютно рівномірне тепло. — Старий тріскотливо засміявся і ляснув себе по правому стегну: — Перші двадцять днів кожного місяця я висиджував по чотирнадцять. Ох, я був дужий!

— А далі?

— А далі ви лежите отак двадцять чотири години; за цей час виростають рушничні цівки. Їх забирають. Землю поливають олією і ви починаєте знову.

— Вони ростуть донизу? — запитав Колен.

— Так, їх знизу й освітлюють, — відповів службовець. — У них позитивний фототропізм, але ростуть вони донизу, бо важчі за землю, через те їх і освітлюють тільки знизу, щоб вони ніде не викривились.

— А нарізи?

— Цівки цього виду виростають з нарізами, — пояснив старий. — Його насіння вивели внаслідок тривалої селекції.

— А навіщо комини?

— Для вентиляції і стерилізації покривал та будівель. Удаватися до якихось складних застережних заходів не варто, бо й ці процедури виконують дуже старанно.

— А якщо вдатися до штучного тепла? — запитав Колен.

— Процес геть уповільнюється. Для хорошого росту їм потрібне людське тепло.

— А жінки у вас теж працюють?

— Цієї роботи вони виконувати не можуть, — пояснив старий. — У них груди недостатньо пласкі для задовільного виділення тепла. Що ж, я піду, працюйте.

— І я справді зароблятиму десять фальшонів на день?

— Звичайно, а якщо більше, ніж дванадцять цівок, то ще й премія буде.