Ніколя плентався тротуаром, правою рукою пригортаючи до грудей Алісині коси. Зашаруділа ніжками машина сенешаля поліції і невдовзі обігнала його. Ззаду Ніколя розпізнав червону сенешалеву шкірянку. Трохи розкривши поли піджака, Ніколя ввесь був осяяний сонячним промінням, і тільки його очі затьмарювала пітьма.

61

Колен підходив уже до тридцятого стовпа. З самого ранку він обходив підвал Золотої скарбниці. Його завдання полягало в тому, щоб кричати, коли він побачить, що хтось іде красти золото. Підвал був дуже великий. Щоб обійти його кругом, потрібен був день ходи, і то швидкої. Посередині була панцерна камера, де визрівало золото в атмосфері вбивчого газу. За цю роботу платили багато грошей, якщо сторож спромагався за день обійти ввесь підвал. Проте Колен почувався знесиленим, до того ж у підвалі було темно. Колен мимоволі обертався, дарма що через це вибивався з графіка, і бачив позаду тільки далеку світляну цятку останньої лампи, а попереду — наступну лампу, що поволі ближчала.

Крадії золота приходили не щодня, але в указану годину однак треба було з’являтись на контрольному пункті, бо інакше робили стягнення з зарплати. Годилося дотримуватись графіка, щоб учасно закричати, коли йтимуть злодії: адже ті людці неухильно дотримувалися своїх звичок.

Колен намуляв собі праву ногу. Долівка у підвалі, складеному з твердого штучного каменю, була крива і нерівна. Колен трохи наддав ходи, проминаючи восьму білу риску, щоб дістатися до тридцятого стовпа потрібної для нього години. З нудьги Колен став співати на все горло, але зразу замовк, бо луна повертала йому посічені загрозливі слова, виводячи мелодію, що суперечила його власній.

Ноги аж гули, проте Колен невтомно посувався вперед, проминув тридцятий стовп і несамохіть озирнувся, гадаючи побачити щось позаду. На цьому він утратив п’ять секунд і, аби надолужити згаяне, якийсь час ступав трохи швидше.

62

До їдальні вже не можна було зайти. Стеля сіла майже до самої підлоги і з неї звисали напіврослинні, напівмінеральні вирости, що розвивались і множились у вологій пітьмі. Двері в коридор не відчинялися, лишився тільки вузький прохід від вхідних дверей до Хлоїної кімнати. Ізіда пройшла першою, Ніколя — за нею. Ніколя був немов очманілий, внутрішню кишеню його піджака щось віддимало і він часом погладжував собі груди.

Перше ніж зайти до кімнати, Ізіда подивилася на ліжко. Навколо Хлої й тепер було багато квітів. Її руки, витягнені вздовж ковдри, насилу тримали білу орхідею, що проти прозорої Хлоїної шкіри видавалася бежевою. Очі в неї були розплющені і вона ледь ворухнулася, побачивши, як біля неї сідає Ізіда. Ніколя подивився на Хлою й відвернув голову, не змігши навіть усміхнутися їй. Підійшов до Хлої й погладив їй руку. Ніколя теж присів, а Хлоя лагідно заплющила і знову розплющила очі. Хлоя, певне, зраділа, що вони провідали її.

— Ти спала? — тихо спитала Ізіда.

Хлоя очима показала, що ні. Своїми прозорими пальцями вона силкувалась намацати Ізідину руку. Долонею другої руки вона прикривала мишку, мишка вийшла, блиснувши бистрими чорними очима, і неквапом потупцювала по ліжку, йдучи до Ніколя. Ніколя взяв обережно мишку, поцілував її в оксамитну мордочку, і вона повернулася до Хлої. Квіти навколо ліжка здригалися, швидко в’янучи в затруєному повітрі, а Хлою день у день обіймала дедалі більша кволість.

— Де Колен? — запитала Ізіда.

— Працю… — видихнула Хлоя.

— Не розмовляй, — застерегла Ізіда. — Я краще питатиму по-іншому. — Ізіда схилила свою гарну каштанову голівку до Хлоїного обличчя і обережно поцілувала її. — Він працює в банку?

Хлоїні повіки опустилися.

У передпокої почулися кроки, невдовзі в дверях показався Колен. Він приніс свіжі квіти, але роботу вже втратив. Злодії прийшли надто рано, а Колена вже ноги не носили. Оскільки він старався, йому дещицю заплатили, на неї він і купив ці квіти.

Хлоя, здається, стала спокійніша, тепер вона майже всміхалася, Колен мало не впритул підсунувся до неї. Для знесиленої Хлої Коленове кохання було завеликим, і він тихо гладив її, немов боячися зламати, бідолашними натрудженими руками пестив темні Хлоїні коси.

Їх зосталося четверо: Ніколя, Колен, Ізіда і Хлоя. Ніколя зайшовся плачем, бо Шик і Аліса не прийдуть уже ніколи, а Хлої ставало дедалі гірше.

63

На новій роботі Коленові платили чимало грошей, та було запізно. Тепер він щодня мусив заходити до незнайомих людей. Йому давали список і він оголошував про всілякі лиха за день до того, як вони стануться.

Кожного дня він навідувавсь і в квартали простолюду, і до розкішних кам’яниць. Він долав тисячі сходинок. Приймали його вкрай неприязно. Йому жбурляли в голову важкі і тверді предмети, лаяли гострими, немилосердними словами, випихали за двері. За це він отримував гроші і дуже цим тішився. Він триматиметься за цю роботу, бо тільки її може виконувати: смиренно терпіти, коли його шлють під три чорти.

Колена змагала втома, йому судомило ноги, він змарнів на виду. Його очі бачили тепер тільки те, що люди незмірно бридкі. Колен усякчас оголошував про прийдешні нещастя, його всякчас проганяли — тумаками, криком, сльозами і прокльонами.

Колен проминув два сходові прогони, зайшов у коридор і подзвонив, зразу ж відступивши назад. Побачивши його чорний кашкет, люди здогадувались і безбожно його цькували, проте Колен не мав права відповідати: адже за це йому платили. Двері відчинилися. Колен попередив і пішов. У спину йому вдарило важке поліно.

Колен пошукав у списку наступне ім’я й побачив, що там стоїть його власне прізвище. Тоді він пожбурив кашкета й пішов просто по вулиці, його серце налилося свинцем, бо він уже знав, що Хлоя завтра помре.

64

Свяченик розмовляв із Псаромником, а Колен чекав кінця їхньої розмови, аж тоді наважившись підступити. Він не бачив землі в себе під ногами і раз по раз зашпортувався. Перед очима в нього була Хлоя, захолола на їхньому шлюбному ложі — з матовою шкірою, темними косами, прямим носом, опуклим чолом, ніжним овалом обличчя і заплющеними повіками, що відгородили її від світу.

— Ви замовляєте похорон? — спитав Свяченик.

— Хлоя померла, — відповів Колен. Він чув, як Колен говорить про смерть Хлої і не вірив цьому.

— Знаю, — мовив Свяченик. — Скільки ви наміряєтесь викласти? Ви, безперечно, воліли б пишну церемонію?

— Так.

— Я можу вам улаштувати дуже гарну погребову церемонію за дві тисячі фальшонів, — запропонував Свяченик. — Можна й дорожчу…

— У мене всього двадцять фальшонів, — признався Колен. — Мені, може, пощастить дістати ще тридцять або сорок, але не зразу.

Свяченик набрав у легені повітря і з огидою видихнув.

— Отже, вам потрібна церемонія для злидарів…

— Я й справді злидар, — мовив Колен. — А Хлоя померла.

— Атож, але годилося б завжди все владнувати так, щоб умерти і мати гроші на пристойний похорон. Невже у вас нема навіть півтисячі фальшонів?

— Нема… Я міг би дати сто, якби ви погодились, щоб я сплачував частками. Ви хоч усвідомлюєте, що це означає: «Хлоя померла»?

— Знаєте, — мовив Свяченик, — я вже звик і це мене нітрохи не вражає. Я мав би порадити вам звернутися до Бога, але боюся, що за таку мізерну суму відволікати його, мабуть, не можна…

— Ох, — зітхнув Колен, — я не хочу його відволікати. Бачите, я не вірю, ніби він щось може, адже Хлоя померла.

— Чого ви вчепилися за це? — невдоволено запитав Свяченик. — Краще подумайте про… не знаю, про що, але байдуже… наприклад…

— А за сто фальшонів буде пристойний похорон?

— Про це я навіть не хочу говорити. На вашому місці я дав би принаймні сто п’ятдесят.

— Таж мені доведеться дуже довго виплачувати.

— Ну то й що, у вас є робота… Ви мені напишете розписку.

— Як хочете.

— У такому разі, — мовив Свяченик, — може, ви погодитесь на двісті, і тоді з вами були б Пиякон і Псаромник, а за сто п’ятдесят вони будуть проти вас.