— Схоже, що вона все-таки перемогла, — сказав Веслі. — Хоча б у мільйонному Урі.

— А гляньте, кого вона змінила на посаді, — і Роббі вказав на ім’я. Альберт Арнольд Ґор.

Через годину, коли задзеленчав дверний дзвоник, вони не підскочили, мов ужалені, а радше озирнулися, мов люди, яких розбудили від сну. Веслі спустився вниз і заплатив розвізнику, який прибув із піцою від «Гаррі» й упаковкою з шести бляшанок «Пепсі». Поїли вони за кухонним столом, над «Кіндлом», не розгинаючись. Веслі змолотив три шматки (особистий рекорд), не усвідомлюючи, що він узагалі їсть.

Усі вісімсот можливих завантажень вони не використали й близько, але за наступні чотири години проглянули стільки історій, що розболілися голови. У Веслі було таке відчуття, ніби в нього болить свідомість. Інші двоє виглядали майже однаково: бліді щоки, іскристі очі в запалих обведених темними колами очницях, розкуйовджене волосся, — і завдяки цьому він відчув, що не самотній. Зазирнути бодай в одну альтернативну реальність — і то досить важко, а тут їх було понад десять мільйонів, і хоча більшість були схожі, та жодної ідентичної не виявилося.

Інавгурація сорок четвертого президента Сполучених Штатів була тільки одним прикладом, але показовим. Перед тим як утомитись і рушити далі, вони пошукали цю подію в двох дюжинах різних Урів. Сімнадцять перших сторінок від 21 січня 2009 року проголошували Гілларі Клінтон новим президентом. У чотирнадцяти з них її віце-президентом був Білл Річардсон із Нью-Мехіко. У двох — Джо Байден. А в одному то був сенатор, про котрого ніхто з них не чув: Лінвуд Спек із Нью-Джерсі.

— Він завжди відмовляється від віце-президентства, коли хтось інший здобуває найвищу посаду, — сказав Дон.

— Хто завжди відмовляється? — спитав Роббі. — Обама?

— Ага. Йому завжди пропонують, та він завжди каже «ні».

— Така вдача, — сказав Веслі. — Події змінюють одна одну, а характер лишається незмінним.

— Але певності в цьому нема, — зауважив Дон. — У нас лише мізерний приклад порівняно з… ну… — Він кволо засміявся. — Ну ви розумієте, з усім цим. З усіма світами Ур.

Барака Обаму обрали в шістьох Урах. В одному, проте, президентом став Мітт Ромні, а посаду віце-президента обійняв Джон Маккейн. У тому Урі Ромні змагався за крісло з Обамою, але останній зійшов із дистанції після того, як Гіларі загинула в аварії гелікоптера, коли кампанія вже наближалася до кінця.

Про Сару Пейлін ніде не було ані згадки. Але Веслі це не здивувало. Він подумав, що наткнутися на неї для них було б радше справою випадку, а не ймовірності. І не лише тому, що Мітт Ромні фігурував як кандидат від республіканської партії частіше, ніж Джон Маккейн. Пейлін завжди була аутсайдером, конячкою з невеликими шансами на перемогу, тією, на яку ніхто ніколи не чекав.

Роббі хотів пошукати «Ред Сокс». На думку Веслі, то було марнування часу, але на бік малого став Дон, тож довелося Веслі погодитися. Вони вдвох переглянули спортивні сторінки за жовтень у десяти різних Урах, підключаючись до дат у проміжку від 1918 до 2009 року.

— Це сумно, — промовив Роббі після десятої спроби. І Дон Олман із ним погодився.

— Чому? — спитав Веслі. — Вони багато разів виграють чемпіонат.

— А це означає, що нема ніякого Прокляття, — сказав Дон. — І це трохи нудно.

— Що за прокляття? — Веслі був заінтригований.

Дон розкрив рота, щоб пояснити, та потім лише зітхнув.

— Не зважай, — мовив він. — Довго пояснювати, та й ти все одно не зрозумієш.

— Будь оптимістом, — порадив йому Роббі. — «Бомбери» присутні завжди, а значить, це не стовідсоткове везіння.

— Ага, — понуро кивнув Дон. — Срані «Янкі». Військово-промисловий комплекс спортивного світу.

— Ну таке. Хтось хоче цей останній шматок?

Дон і Веслі похитали головами. Запхавши його до рота й проковтнувши, Роббі сказав:

— Ану гляньте ще одне. Ур 4 121 989. Це мій день народження. Має пощастити.

Ось тільки вийшло зовсім навпаки. Коли Веслі вибрав запропонований Ур і додав дату — 20 січня 1973 року (не зовсім навмання), то замість «ПРИЄМНОГО ЧИТАННЯ» з’явилося таке: «У ЦЬОМУ УРІ ПІСЛЯ 19 ЛИСТОПАДА 1962 РОКУ НЕМАЄ ГАЗЕТИ «ТАЙМС»».

Веслі затулив долонею рота.

— О Боже милосердний.

— Що? — спитав Роббі. — Що таке?

— Здається, я знаю, — сказав Дон і спробував забрати рожевий «Кіндл».

Веслі, здогадуючись, що він зблід (але не так сильно, як усередині), накрив Донову руку долонею.

— Ні. Навряд чи я зможу це витримати.

— Витримати що? — Роббі мало не кричав.

— Ви хіба не проходили Карибську кризу в курсі історії США двадцятого століття? — спитав Дон. — Чи ви ще до неї не дійшли?

— Яку кризу? Це було якось пов’язане з Кастро?

Дон глянув на Веслі.

— Я теж не хочу цього бачити, — сказав він, — але якщо не дізнаюся, то вночі не засну.

— Добре, — мовив Веслі, а сам подумав (і вже не вперше), що істинна погибель для людського духу — не лють, а допитливість. — Але доведеться тобі дивитися самому. У мене руки надто сильно тремтять.

Дон заповнив поля для 19 листопада 1962 року. «Кіндл» побажав йому приємного читання, але він не зміг ним насолоджуватись. І ніхто не зміг. Заголовки були разючі й велетенські:

— Вимкни, — слабким голосом, наче його нудило, проказав Роббі. — Це як у тій пісні — «я більше не хочу це бачити».

— Хлопці, будьте ж оптимістами, — втрутився Дон. — Схоже на те, що в більшості Урів ми уникли смерті. Включно з нашим Уром. — Але його голос зрадницьки тремтів.

— Роббі правий, — сказав Веслі. Він побачив, що останнє число «Нью-Йорк Таймс» в Урі 4 121 989 складається всього з трьох сторінок і в кожній статті була смерть. — Вимкни. Я вже шкодую, що взагалі цей чортів «Кіндл» до рук узяв.

— Тепер уже запізно, — сказав Роббі. І як же він був правий.

Вони разом спустилися сходами й стали на хіднику перед будинком Веслі. Мейн-стрит була практично порожня. Вітер стогнав під дахами будівель і шурхотів на тротуарах пізньоосіннім листям. Трійця п’яних студентів наспотички брела до гуртожитку, виспівуючи щось віддалено схоже на «Райське місто».[140]

— Я не можу тобі вказувати, що робити… це ж твій ґаджет… але якби він був мій, я б його здихався, — порадив Дон. — Він тебе засмокче.

Веслі подумав, чи не сказати йому, що його вже засмоктало, але вирішив промовчати.

— Ми поговоримо про це завтра.

— Нє-а, — сказав Дон. — Я везу дружину й дітей у Френкфорт на дивовижні триденні вихідні у тестя й тещі. Замість мене заняття проведе Сюзі Монтанеро. Та й після сьогоднішнього нашого «семінару» я залюбки кудись змиюся. Роббі, підкинути тебе кудись?

— Дякую, але не треба. Я знімаю квартиру з двома хлопцями, це за два квартали звідси. Над «У Сюзен і Нен».

— Хіба там не гамірно? — спитав Веслі. «У Сюзен і Нен» — так називалося місцеве кафе, що відчинялося о шостій ранку і працювало щодня.

— Та я сплю як убитий, майже ніколи нічого не чую. — Роббі сяйнув усмішкою. — А ще там ціна за оренду не кусається.

— Слушно. Добраніч, хлопці. — Дон рушив до свого «Терсела», та потім розвернувся. — Хочу ще малих поцілувати, перед тим як лягати. Може, це мені допоможе заснути. Та остання історія… — Він похитав головою. — Мені вона була явно зайва. Без образ, Роббі, але засунь свій день народження собі в дупу.

Вони дивились, як віддаляються його задні фари, аж поки взагалі не зникли з поля зору, і Роббі задумливо промовив:

— Ніхто й ніколи не казав мені засунути мій день народження в дупу. Це по-перше.

— Я впевнений, він не хотів тебе образити. І щодо «Кіндла» він, швидше за все, правий. Цей пристрій захоплює — навіть занадто, — але з практичного погляду користі від нього нуль.