Яка іронія, чи не так? Тепер я читаю з екрана, Еллен, і не можу спинитися.

— Я відмовляюся витрачати решту свого дня на те, щоб витріщатися в цю штуку, — сказав він, — і я відмовляюся божеволіти. Відмовляюся дивитись і відмовляюся божеволіти. Дивитися чи божеволіти. І те, і те відмовляюся. Я…

Але рожевий «Кіндл» лежав у нього в руці! Він витяг його в той час, коли заперечував його владу над собою! Коли він це зробив? І чи він справді мав намір сидіти тут, у порожній аудиторії, і з захватом вдивлятись у «Кіндл»?

— Містере Сміт?

Той голос так його перелякав, що він упустив «Кіндл» на стіл. Одразу ж підхопив і оглянув з усіх боків, злякавшись, що пристрій міг розбитись. Але з ним усе було гаразд. Дякувати Богу.

— Я не хотів вас налякати. — То був малий Гендерсон. Він зі стривоженим виглядом стояв у дверях. Це не надто здивувало Веслі. «Якби я зараз сам себе побачив, то теж би стривожився».

— Ой, ви мене не налякали, — відповів Веслі. Ця явна брехня так його насмішила, що він мало не захихотів. Довелося затуляти рота долонею, щоб себе втримати.

— Що з вами? — Малий Гендерсон зробив крок і опинився в аудиторії. — Вас не муха вкусила. На вірус теж не дуже схоже. У вас такий жахливий вигляд. Вам хтось щось погане повідомив чи що?

Веслі хотів був сказати йому, щоб не ліз у чужі справи, не сунув носа до чужого проса, брав ноги в руки і чухав звідси, але потім ота налякана частка його «я», що тремтіла від страху в найдальшому куточку розуму, наполягаючи на тому, що рожевий «Кіндл» — це розіграш чи початковий хід у якомусь ретельно спланованому шахрайстві, вирішила перестати ховатися й почати діяти.

«Якщо ти справді відмовляєшся божеволіти, то роби вже щось, — сказала та частка. — Що скажеш?»

— Містере Гендерсон, як ваше ім’я? Геть із голови вилетіло.

Малий усміхнувся. Усмішка була приємна, та очі все ще дивилися стурбовано.

— Роберт, сер. Роббі.

— Так, Роббі. А я Вес. Хочу тобі щось показати. Або ти нічого не побачиш — а це означатиме, що в мене галюцинації і, найпевніше, нервовий зрив. Або ти побачиш щось таке, від чого в тебе зірве дах повністю. Ходімо до мене в кабінет.

Коли вони перетинали двір Муру, Гендерсон намагався розпитувати. Веслі тільки відмахувався, проте в душі радів, що Роббі Гендерсон повернувся, й відчував полегшення від того, що налякана частка його свідомості взяла на себе ініціативу й висловилася. «Кіндл» уже не здавався йому таким лячним — таким небезпечним, — як упродовж усього того часу, відколи він знайшов приховані меню. У якому-небудь романі Роббі Гендерсон би не побачив нічого, і протагоніст би вирішив, що він втрачає розум. Чи вже втратив. Веслі мало не сподівався на це, бо…

«Бо я хочу, щоб це була галюцинація. Якщо це так і якщо з допомогою цього молодого чоловіка я це з’ясую, то я впевнений, що зможу уникнути божевілля. А я відмовляюся божеволіти».

— Містере Сміт, ви розмовляєте самі з собою, — сказав Роббі. — Тобто Весе.

— Вибачте.

— Ви мене трохи лякаєте.

— Та я й сам себе лякаю.

У кабінеті сидів у навушниках Дон Олман — виправляв реферати й співав про жабу-бика Джеремаю[137] голосом, що переходив усі межі немелодійного й заглиблювався в далекі незвідані краї істинно мерзенного. Побачивши Веслі, він вимкнув свій «айпод».

— Я думав, у тебе заняття.

— Я скасував. Це Роберт Гендерсон, мій студент із курсу американської літератури.

— Роббі, — представився Гендерсон, простягаючи руку.

— Привіт, Роббі. Я Дон Олман. Один із найменш відомих братів Олманів. Я граю на простій тубі.

Роббі ввічливо розсміявся й потиснув Дону Олману руку. До того моменту Веслі збирався попросити Дона вийти, бо думав, що одного свідка його розумового колапсу буде цілком досить. Утім, можливо, це якраз той рідкісний випадок, коли що більше, то веселіше.

— Може, мені вийти? — спитав Дон.

— Ні, — сказав Веслі. — Залишайся. Хлопці, я вам зараз щось покажу. І якщо ви не побачите нічого там, де я бачу щось, то я з радістю сам піду й здамся в головну психушку штату. — Він відкрив портфель.

— Ого! — вигукнув Роббі. — Рожевий «Кіндл»! Крутяк! Я таких ще не бачив ніколи.

— Того, що я зараз вам покажу, ви теж ніколи не бачили, — сказав Веслі. — Принаймні я думаю, що покажу.

Він під’єднав «Кіндл» до розетки й увімкнув.

Дона переконало «Зібрання творів Вільяма Шекспіра» з Уру номер 17 000. Завантаживши його на Донове прохання (бо в цьому конкретному Урі Шекспір помер у 1620 році замість 1616-го), троє чоловіків виявили дві нові п’єси. Одна називалася «Леді Гемпширу», комедія, яку, схоже, було написано незабаром після «Юлія Цезаря». А друга була трагедією під назвою «Арап у Лондоні», написаною 1619 року. Веслі відкрив її, та потім (трохи неохоче) передав «Кіндл» Дону.

Дон Олман зазвичай багато всміхався і щоки мав — кров з молоком. Але поки він гортав сторінки першої та другої дій «Арапа в Лондоні», його усмішка зів’яла, а обличчя поблідло. Через двадцять хвилин, протягом яких Веслі та Роббі сиділи й мовчки дивилися на нього, він відсунув «Кіндл» назад до Веслі. Кінчиками пальців відштовхнув, наче зовсім не хотів його торкатися.

— Ну? — нетерпеливився Веслі. — Яким буде вердикт?

— Це може бути імітацією, — сказав Дон, — і, звісно, в усі часи були вчені, які стверджували, що п’єси Шекспіра написав не Шекспір. Були прихильники Крістофера Марло…. Френсіса Бекона… навіть графа Дарбі…

— Ага, а Джеймс Фрей написав «Макбета», — сказав Веслі. — А що ти думаєш?

— Я думаю, це може бути автентичний Віллі, — відповів Дон. Голос його звучав так, наче він зараз розплачеться. Чи розсміється. Або те й те одночасно. — Я думаю, це надто ретельно виконано як на розіграш. Та й якщо це містифікація, я гадки не маю, як вона зроблена. — Він потягся пальцем до «Кіндла», легенько його торкнувся, потім відсунув. — Мені треба уважніше вивчити обидві п’єси, мати інші твори напохваті для довідки, щоб більше ясності було, але… тут є його ритм.

Роббі Гендерсон, як виявилося, прочитав майже всі детективні й пригодницькі романи Джона Д. Макдоналда. У переліку його творів, що знайшлися в Урі номер 2 171 753, він відкрив сімнадцять романів «циклу про Дейва Гіґґінса». І в кожній назві фігурував якийсь колір.

— Так і має бути, — підтвердив Роббі, — але назви всі якісь неправильні. І героя циклу Джона Де звали Тревісом Макґі, а не Дейвом Гіґґінсом.

Веслі завантажив роман під назвою «Синій плач», полегшивши свою кредитку ще на $4,50, і посунув «Кіндл» до Роббі, коли завантажена книжка вже опинилася в бібліотеці «Кіндла», що дедалі більше розросталася. Поки Роббі читав (спершу спочатку, потім перескакуючи через уривки), Дон пішов у головний офіс і повернувся з трьома порціями кави. Перш ніж умоститися за своїм столом, він повісив на дверях табличку «НАРАДА. НЕ ТУРБУВАТИ», якою вони користувалися вкрай рідко.

Роббі підвів погляд від електронної книжки, блідий, наче Дон після того, як пірнув з головою в ненаписану п’єсу Шекспіра про африканського принца, якого привезли до Лондона, закутого в ланцюги.

— Це дуже схоже на роман про Тревіса Макґі, який називається «Блідо-сірий означає провину», — сказав він. — Тільки Тревіс Макґі живе у Форт-Лодердейлі, а цей Гіґґінс — у Сарасоті. У Макґі друг, його звати Меєр, а в Гіґґінса подруга, Сара… — Він на секунду схилився над «Кіндлом». — Сара Меєр. — Він подивився на Веслі такими великими очима, що видно було всі білки довкола райдужок. — Господи, і що, цих… цих інших світів десять мільйонів?

— Десять мільйонів чотириста тисяч із хвостиком, якщо вірити меню «УР: КНИЖКИ», — відповів Веслі. — І щоб уважно перечитати все, що написав навіть один автор, Роббі, знадобиться більше років, ніж тобі лишилося жити.

— Я можу й сьогодні вмерти, — тихо промовив Роббі Гендерсон. — Мене від цієї штуки може інфаркт на фіг ухопити. — Раптом він узяв пінополістироловий стаканчик і вихилив майже всю каву, хоча вона ще парувала.