Веслі повернувся до «Кіндла» і втупився в нього.

Життя людини завдовжки з п’ять псів, вважав Кортланд.

Десь там, у якомусь коледжі, значно масштабнішому за Мур у Кентуккі, стояв комп’ютер, запрограмований на те, щоб читати книжки й ідентифікувати письменників за їхніми стилістичними фішками, буцімто так само унікальними, як відбитки пальців чи сніжинки. Веслі тьмяно пригадував, що цю комп’ютерну програму використали, щоб визначити автора роману «Основні кольори», написаного під псевдонімом; програма прошерстила тисячу авторів за лічені години чи дні й видала результат — колумніст суспільно-політичного журналу Джо Клейн, який згодом зізнався в авторстві.

Веслі подумав, що якби він увів «Псів Кортланда» в той комп’ютер, машина б виплюнула йому ім’я Ернеста Гемінґвея. Та насправді навіть комп’ютер не був потрібен.

Руками, що дуже сильно трусилися, він підняв «Кіндл» зі столу.

— Що ти таке? — спитав він.

«У справді темну ніч душі, — сказав якось Скотт Фіцджеральд, — завжди третя година, і так день у день».

О третій годині тієї вівторкової ночі Веслі лежав без сну і в гарячковому стані ганяв у голові думку, чи він, бува, не накручує себе. Ще годину тому він зусиллям волі вимкнув рожевий «Кіндл» і поклав назад у портфель, але досі, як і опівночі, перебував у полоні меню «Ур: книжки».

Він пошукав Ернеста Гемінґвея в двох дюжинах кіндлівських Урів із майже десяти з половиною мільйонів і знайшов щонайменше двадцять романів, про які ніколи не чув. В одному Урі (номер 6 201 949, дата народження його матері) Гемінґвей виявився письменником детективного жанру. Веслі завантажив книжку, що називалася «Це кров, кохана!», і виявив дешевенький романчик… але написаний уривчастими короткими реченнями, які він би впізнав де завгодно.

Гемінґвеївські речення.

Та навіть у ролі детективника Гемінґвей відійшов від гангстерських воєн і кривавих розборок, щоб написати «Прощавай, зброє». Здавалося, що він завжди писав «Прощавай, зброє»; інші назви з’являлись і зникали, але роман «Прощавай, зброє» був завжди, а «Старий і море» — здебільшого.

Веслі пошукав Фолкнера.

Фолкнера не було взагалі, в жодному з Урів.

Він заліз у звичайне меню й побачив, що там Фолкнера повно. Але тільки в цій реальності — таке складалося враження.

У цій реальності.

Його свідомість зіщулилася від страху.

Він пошукав Роберто Боланьйо, автора «2666». У звичайному меню «Кіндла» його не було, зате знайшовся в кількох підменю «Книжок Уру». Там були інші романи Боланьйо, у тому числі (в Урі 101) книжка з колоритною назвою «Мерилін бере в рот у Фіделя». Він мало не завантажив її, але передумав. Так багато авторів, так багато Урів, так мало часу.

Частка його свідомості (що сиділа у віддаленому закапелку, проте була по-справжньому налякана) і далі наполягала, що все це — ретельно продуманий розіграш, який виник у запаленому мозку якогось божевільного програміста. Проте докази, що їх він поволі збирав тієї довгої ночі, вказували на протилежне.

Наприклад, Джеймс Кейн. В одному Урі, де дивився Веслі, він помер у надзвичайно молодому віці, написавши лише дві книжки — «Коли настане ніч» (нову) та «Мілдред Пірс» (зі старенького). Веслі міг би зробити ставку на те, що константою Кейна буде «Листоноша завжди дзвонить двічі», що це його ур-роман, так би мовити. Але ні. Він шукав Кейна в дюжині Урів, та «Листоношу» знайшов лише раз. А от «Мілдред Пірс» (яку він вважав досить-таки слабеньким твором Кейна) виринала завжди. Як «Прощавай, зброє».

Своє ім’я та прізвище він вводив теж — і з’ясував те, чого й боявся: в Урах аж кишіло Веслі Смітами (один, схоже, писав вестерни, інший — порноромани на кшталт «Вечірка в трусах у Пітсбурґу»), однак, схоже, то були якісь інші люди. Звісно, бути на сто відсотків певним він не міг, але скидалося на те, що він ні на що не наважувався в 10,4 мільйона альтернативних реальностей і в кожній з них був неопублікованим невдахою.

Лежачи без сну в ліжку і слухаючи, як десь далеко гавкає одинокий собака, Веслі почав тремтіти. Тієї миті власні літературні поривання здавалися йому дуже дрібними. А натомість гігантськими (такими, що нависали над його життям і навіть здоровим глуздом) виглядали багатства, сховані в тій тоненькій рожевій панелі з пластику. Він згадував усіх тих письменників, чию смерть оплакував: від Нормана Мейлера та Сола Беллоу до Дональда Вестлейка і Евана Гантера. В одного за одним Танатос відбирав магічні голоси, й вони більше не озивалися.

Та тепер вони заговорили.

Вони могли говорити з ним.

Він рвучко відкинув ковдру. «Кіндл» кликав його, але не людським голосом. Той звук більше нагадував серцебиття, як в оповіданні Едґара По «Серце виказало». Тільки тут він ішов ізсередини портфеля, а не з-під мостин підлоги, і…

По!

Ісусе милосердний, він же По не шукав!

Портфель Веслі залишив на звичному місці, біля свого улюбленого крісла. Він поквапився до нього, відкрив, вихопив «Кіндл» і ввімкнув його зарядним пристроєм в електромережу (нізащо в світі він би не став зараз ризикувати посадити батарейку). Похапцем відкрив меню «УР: КНИЖКИ», набрав ім’я та прізвище По і за першим же пошуком знайшов Ур (номер 2 555 676), де По жив до 1875 року замість померти в сорок років у 1849-му. І ця версія По писала романи! Цілих шість! Пожадливість сповнила душу Веслі, коли його очі перебігали від назви до назви.

Один називався «Дім ганьби, або Ціна занепаду». Веслі його завантажив (за цей роман стягували всього $4,95) і читав до світання. Потім вимкнув рожевий «Кіндл», поклав голову на руки й дві години проспав на кухонному столі.

Йому снилися сни. Без образів; самі слова. Назви! Нескінченні низки назв, і за багатьма крилися не знані досі шедеври. І стільки було тих назв, як зірок на небі.

Вівторок і середу він ще тримався на ногах (сяк-так), але в четвер під час заняття зі «Вступу до американської літератури» недосипання й надмірне збудження далися взнаки. Не кажучи вже про ненадійний контакт із реальністю, що ставав дедалі хисткішим. На половині «міссіссіпської лекції» (яку він зазвичай читав упевнено й переконливо) про те, що Гемінґвею далеко було до Твена, а майже всій літературі двадцятого століття — далеко до Гемінґвея, він зловив себе на тому, що розказує аудиторії: Татусь не писав роману про собак, але якби прожив довше, то, безумовно, написав би.

— Щось поживніше за «Марлі та я», — сказав він і розсміявся — весело й лячно.

А повернувшись до дошки спиною, побачив, що на нього дивляться двадцять дві пари очей, і в усіх них читалися різні співвідношення занепокоєності, спантеличеності й веселощів. До нього долинув шепіт, виразний, як стукіт старечого серця — для вух божевільного оповідача у По: «У Сміті їде стріха».

Стріха у Сміті ще не їхала, принаймні поки що, але сумнівів у тому, що вона загрожувала з’їхати, не залишалося.

«Я відмовляюся, — подумав він. — Відмовляюся, відмовляюся». І усвідомив (на свій власний жах), що насправді бурмоче собі під ніс.

Це почув малий Гендерсон у першому ряду.

— Містере Сміт? — Вагання. — Сер? З вами все гаразд?

— Так, — відповів він. — Ні. Вірус підчепив. Чи комаха якась вкусила. — А сам подумав: «Золотий жук По», — і ледве стримався, щоб не захихотіти смішком схибнутого. — Лекцію скінчено. Ідіть собі, гуляйте.

І, коли всі кинулися до дверей, він зібрав рештки самовладання й гукнув:

— Наступного тижня Реймонд Карвер! Не забудьте! «Звідки я дзвоню».

І подумав: «А що ще є від Реймонда Карвера в різносвітті Уру? Чи є такий світ… чи дюжина, чи тисяча… де він покинув курити, дожив до сімдесяти й написав ще книжок із шість?»

Він сів за стіл, потягся до портфеля з рожевим «Кіндлом» усередині, але відсмикнув руку. Потягся знов, і знов зупинився, і застогнав. То був наче наркотик. Чи сексуальна одержимість. А це навіяло згадку про Еллен Сілверман, хоча він про неї ні разу не подумав, відколи відкрив для себе приховані меню «Кіндла». Уперше з того часу, як Еллен пішла, він геть-чисто перестав про неї думати.