— Нє, — відповів Гендерсон. — Він нічим не пахне. Але коли перегортаєш сторінки… отут, цією кнопкою… вони ніби шурхотять, як у справжній книжці, і я можу перейти на будь-яку сторінку, на яку схочу, а коли він «спить», то показує портрети знаменитих письменників, і заряд довго тримає, і…

— Це комп’ютер, — сказав Веслі. — Ви читаєте з екрана комп’ютера.

Малий Гендерсон забрав у нього свій «Кіндл».

– І все одно це «Випадок Пола».

— Містере Сміт, ви ніколи не чули про «Кіндл»? — спитала Джозі Квінн. Таким тоном лагідні антропологи запитують у членів племені комбаї в Папуа — Новій Гвінеї, чи чули ті про електричні плитки та взуття на платформі.

— Ні, — відповів він. І не тому, що то була правда (бо він бачив якийсь заклик скуповуватись у магазині «Кіндл», коли замовляв книжки на «Амазоні» онлайн), а тому, що він волів, щоб вони зарахували його до послідовників Старої школи. Бо нова була якась… посередня.

— Вам варто купити собі такий, — сказав малий Гендерсон, і, коли Веслі відповів не подумавши: «Може, й куплю», — аудиторія спонтанно вибухнула оплесками. І вперше, відколи його покинула Еллен, Веслі відчув, як у душі кволо ворухнулася радість. Бо вони хотіли, щоб він купив собі ґаджет для читання книжок, а ще тому, що ці аплодисменти свідчили — студенти справді вважали його Старою школою. Але з потенціалом до навчання.

Усерйоз він про купівлю «Кіндла» не думав (якщо вже він Стара школа, то, безперечно, мусить триматися паперових книжок). Але кілька тижнів тому все змінилося. Одного дня, йдучи з коледжу додому, він уявив, як Еллен побачить його з «Кіндлом», коли він буде неквапом прогулюватися двором і тицяти пальцем у крихітну кнопочку «НАСТУПНА СТОРІНКА».

«Що це ти робиш?» — спитає вона. Нарешті до нього заговоривши.

«Читаю з екрана, — відповість він. — Як і всі ви».

Злостиво!

Але, як сказав би малий Гендерсон, хіба це погано? Подумалося, що злість — це такий собі метадон для коханців. Краще злоститися, ніж різко зав’язати.

Прийшовши додому, він увімкнув свій настільний «Dell» (ноутбука в нього не було, і він цим пишався) і відкрив сайт «Амазону». Він очікував, що той ґаджет заважить доларів на чотириста, а може, й більше, якщо є модель «Кіндл-Кадиллак», і здивувався, коли побачив, що він коштує значно дешевше. Потім перейшов у магазин «Кіндл» (який доти так успішно ігнорував) і зробив відкриття, що малий Гендерсон мав рацію: книжки коштували смішні гроші. Ціна романів у палітурках (яких палітурках? ха-ха) була нижчою, ніж на більшу частину вживаних книжок у м’яких обкладинках, які він нещодавно купував. А якщо врахувати, скільки він витрачав на книжки, то «Кіндл» міг окупитися. Що ж до реакції колег (усіх тих здійнятих брів), то Веслі з подивом відзначив, що передчуття цього дає йому втіху. А це, своєю чергою, привело до цікавого висновку щодо людської натури чи принаймні натури університетських викладачів: тобі більше подобається, коли студенти вважають тебе ретроградом зі Старої школи, а от колеги мусять бачити в тобі прогресивного адепта школи Нової.

«Я експериментую з новітніми технологіями», — прокручував він в уяві власну репліку.

Вона звучала гарно. Була такою прогресивною. Нова школа — без питань.

А ще, звісно, йому подобалося думати про реакцію Еллен. Він перестав залишати повідомлення на її автовідповідачі й почав уникати тих закладів («Піт-стоп», «Піцца у Гаррі»), де міг випадково на неї натрапити, але все могло змінитись. Авжеж, «Я читаю з екрана, як і всі ви» — занадто добра репліка, щоб її змарнувати.

«Ой, це дріб’язково, — дорікав він собі, сидячи перед комп’ютером і роздивляючись зображення «Кіндла». — Така крихітна крихта злоби, що нею й новонародженого кошеняти не отруїш».

Точно! Але навіть якщо на більшу злість він не здатен, то чому б не дозволити собі розкіш скористатися з наявної порції?

Тож він натиснув на кнопку «Купити Кіндл», і через день прибув його ґаджет, у коробці з логотипом-смайликом та словами «ДОСТАВКА ЗА ОДИН ДЕНЬ». Варіанта «за день» Веслі не вибирав і збирався рішуче висловитися проти, якби з його картки зняли за це гроші, але розпакував своє нове надбання зі справжньою насолодою — таку саму він відчував, коли розривав пакунок із книжками, тільки ця була гостріша. Через відчуття, що прямуєш у невідомість, думав він. Не те щоб він очікував, що «Кіндл» замінить книжки чи виявиться не просто новою цяцькою, а чимось важливішим; ця розвага поглинатиме всю увагу кілька наступних тижнів чи місяців, а потім опиниться на полиці для всілякого дріб’язку у вітальні й припадатиме пилом поряд із кубиком Рубіка.

І його нітрохи не здивувало те, що «Кіндл» малого Гендерсона був білим, а його — рожевим.

Тобто не одразу здивувало.

Коли Веслі прийшов до себе у квартиру після сповіді в Дона Олмана, на автовідповідачі блимала лампочка. Два повідомлення. Він натиснув на кнопку відтворення, очікуючи почути свою матір, яка жалітиметься на артрит і дошкульно розказуватиме про деяких синів, що телефонують додому частіше, ніж двічі на місяць. Після цього робот із мурської газети «Ехо» металевим голосом повідомить його (вдесяте), що термін передплати закінчився і її потрібно оновити. Але то була не його мати й не газета. Почувши голос Еллен, він нерухомо застиг у процесі діставання пива та так і слухав, заклякнувши, тягнучись рукою до крижаного світіння холодильника.

— Привіт, Весе, — непевним голосом, що було їй зовсім не притаманним, промовила вона. Далі настала довга пауза, досить довга, щоб Веслі вирішив, що це, мабуть, і все, більше вона нічого не скаже. На тлі лунали крики й стукіт м’ячів. Вона була в залі, принаймні тоді, коли залишала це повідомлення. — Я думала про нас. Думала, що, може, нам варто почати все спочатку. Я скучила за тобою. — А потім, немовби побачила, як він рвонув до дверей: — Але не зараз. Мені треба ще трохи подумати про… те, що ти сказав. — Пауза. — Даремно я так швиргонула твою книжку. Але я засмутилася. — Знову пауза, майже така сама завдовжки, як і після того її «привіт». — У ці вихідні ми їдемо в Лексингтон на передсезонний турнір. Знаєш, він називається «Блуґрас».[131] Це важливо. Може, коли я повернуся, нам слід буде поговорити. Будь ласка, доти мені не телефонуй, бо мені треба зосередитись на дівчатах. У нас жахливий захист, і в мене лише одна дівчина, яка може кинути з периметра, і… не знаю, це, мабуть, неправильно, велика помилка.

— Ні, не помилка, — сказав він автовідповідачу. Серце люто калатало. Він досі хилився до відчиненого холодильника. Відчував, як холод, що звідти плине, огортає йому розпашіле обличчя. — Повір мені, не помилка.

— Я днями обідала з Сюзан Монтанеро, то вона сказала, що ти носиш із собою ту електронну штукенцію для читання. Мені здалося, що це… не знаю, наче знак якийсь, що нам треба спробувати ще раз. — І вона розсміялась, а тоді заверещала так гучно, що Веслі аж підскочив. — М’яч вільний, ану пішла! Або ти бігаєш, або сидиш! — Тоді: — Пробач. Мені пора. Не дзвони мені. Я сама тобі зателефоную. Так чи інакше. Після Лексингтона. Пробач, що не відповідала на твої дзвінки, але… Весе, ти мене образив. Знаєш, у тренерів теж є почуття. І…

Її перервав сигнал. Закінчився час, відведений на повідомлення. Веслі вилаявся словом, яке видавці забороняли Норману Мейлеру вживати в «Голих і мертвих».

Потім почалося друге повідомлення, і вона повернулася.

– І у викладачів англійської, мабуть, є почуття. Сюзан каже, що ми не підходимо одне одному, що в нас надто різні зацікавлення, але… може, знайдеться золота середина. Я… мені треба про це подумати. Не дзвони мені. Я ще не зовсім готова. Бувай.

Веслі витяг пиво. Він усміхався. Потім згадав про злість, яка весь попередній місяць прожила в його серці, й усмішка щезла. Він підійшов до календаря на стіні й написав на суботі й неділі «ПЕРЕДСЕЗОННИЙ ТУРНІР». Повагався, потім провів риску через усі дні наступного робочого тижня й над цією рискою нашкрябав «ЕЛЛЕН???»