— Ви коли-небудь бачили янгола, містере Гаррісе?
— Ні, та одного разу я бачив верблюда. У зоопарку в Бронксі. Обирайте двері.
Приймаючи рішення, Білл пригадав історію, яку читав у середній школі — «Суджена або тигр».[119] Рішення, яке мав прийняти він сам, зовсім не таке складне.
«Я мушу запам’ятати хоча б щось, — говорить він сам собі, відчиняючи двері, які повертали його до життя. — Хоча б щось».
Біле світло повернення огорнуло його.
Лікар, який зрадить республіканцям і восени проголосує за Едлая Стівенсона[120] (дружина про це так ніколи й не дізнається), нахиляється вперед, наче офіціант, що подає їжу на таці, і встає, тримаючи голого малюка за п’ятки. Він добряче ляскає хлопчика по дупці — і той верещить.
— У вас здоровий хлопчик, місіс Ендрюс, — каже лікар. — На вигляд важить близько семи фунтів. Мої вітання.
Місіс Ендрюс бере дитину на руки. Цілує його вологі щоки та брови. Вони назвуть його Вільямом, на честь дідуся по татовій лінії. І коли настане двадцять перше століття, йому все ще буде під п’ятдесят. Яка п’янка думка. Вона тримає на руках не просто нове життя, а цілий всесвіт можливостей. «Нема нічого прекраснішого», — думає вона.
З думками про Сурендру Пателя
Один мій близький друг, Ральф Вічинанца, котрий продавав права на публікацію моїх книжок у багатьох зарубіжних країнах, мав звичку приходити до мене з цікавими ідеями якраз у слушний час — тобто коли в мене було «вікно» між проектами. Я ніколи особливо не обговорюю з людьми те, над чим у поточний момент працюю, тому в нього, напевно, був спеціальний радар на такі штуки. Це він запропонував мені спробувати перо й написати роман для публікації частинами, як це робив Чарльз Діккенс, і так зрештою виникла «Зелена миля».
Ральф подзвонив невдовзі по тому, як я закінчив першу чернетку «Історії Лізі», якраз коли я чекав, поки та книжка трохи влежиться (перекладаю: бив байдики). Він сказав, що компанія «Amazon» запускає «Kindle» другого покоління й сподівається, що якийсь письменник, автор нефігових бестселерів, підсобить їхньому піар-відділу та напише оповідання, в якому елементом сюжету буде електронна книжка «Kindle». (Такі довгенькі художні й нехудожні твори згодом здобули назву «Сингли Кіндла».) Я Ральфу подякував, але сказав, що не зацікавлений — з двох причин. По-перше, я ніколи не вмів писати на вимогу. А по-друге, свого імені я не позичав на всілякі комерційні потреби відтоді, як знявся в рекламі «American Express», а то було досить давно. Господи Ісусе, ви хоч знаєте, яка то була химерія? Мене в смокінгу змусили позувати на тлі намальованого замку з опудалом ворона на плечі. Один друг мені потім сказав, що я був схожий на круп’є у блекджеку з пташкою-фетишем.
«Ральфе, — сказав я. — «Кіндл» — це чудово, я своїм не натішуся. Але торгувати обличчям задля Амазону мені не цікаво».
Та все ж ця ідея запала мені в душу, бо я завжди був фанатом нових технологій, особливо тих, що пов’язані з читанням та писанням. Одного дня, невдовзі після того дзвінка від Ральфа, задум цього оповідання таки з’явився — під час ранішньої прогулянки. І такий він був крутий, що я просто не міг його не втілити на письмі. Ральфу я нічого не сказав, та коли оповідання вже виникло, я надіслав текст йому і сказав, що «Кіндл» може використати його для своїх рекламних потреб, якщо буде таке бажання. Я навіть сходив на той захід і трохи почитав.
Потім я вигріб трохи лайна від спільноти літераторів, яка добачила в цьому, що я продався бізнесу, але, кажучи словами Джона Лі Гукера,[121] «мене це нітрохи не конфронтує». Що стосувалося мене, то «Amazon» був просто ще одним місцем для оплачуваної публікації тексту — й до того ж одним з небагатьох, готових надрукувати таке довге оповідання. Авансу мені не платили, але були (й досі є) авторські відсотки з кожного проданого (чи завантаженого, якщо вам так більше до вподоби) примірника. Я з радістю відніс ті чеки в банк, бо, як стара приказка мовить, «достойний робітник своєї нагороди».[122] Думаю, що це твердження істинне. Пишу я з любові, але любов’ю рахунків не сплатиш.
Проте був і один приємний бонус: єдиний у своєму роді рожевий «Кіндл». Ральф од цього зловив свій кайф, і я дуже радий. То була наша остання по-справжньому класна угода, бо п’ять років тому мій друг раптово помер уві сні. Ох, якби ви знали, як мені його бракує.
Ця версія оповідання зазнала суттєвої редактури, але ви помітите, що дія відбувається в добу, коли електронні книжки були ще новинкою. Таке враження, що це було сто років тому, правда ж? А фанати Роланда з Ґілеаду матимуть приємність побачити згадки про певну Темну вежу.
Ур
Коли на роботі у Веслі Сміта питали, що він робить із тим ґаджетом (усі колеги називали це ґаджетом), а він відказував, що експериментує з новітніми технологіями, дехто насмішливо здіймав брову. То була неправда. Цей «Кіндл» він купив суто на зло.
«Цікаво, чи є на товарно-оглядових радарах маркетингових аналітиків «Амазону» такий пункт мотивації», — думав він. Сам здогадуючись, що нема. Це давало йому певну втіху, але ще більшу він сподівався дістати, споглядаючи вираз обличчя Еллен Сілверман, коли вона побачить його з новою покупкою. Цього ще не сталося, але станеться. Зрештою, кампус у них маленький, а нова іграшка (для початку він вирішив називати його так) з’явилася в нього лише тиждень тому.
Веслі працював викладачем кафедри англійської в Коледжі Мура, в місті Мур, штат Кентуккі. Як і всі викладачі англійської, він вважав, що десь у надрах його свідомості зріє роман і одного дня він його напише. Коледж Мура був із тих, які люди називають «непоганим закладом». Що це означає, пояснив Дон Олман, єдиний друг Веслі на кафедрі англійської.
— Непоганий освітній заклад, — сказав Дон, — це такий, про який за межами тридцятимильного радіусу ніхто ніколи не чув. Люди звуть його непоганим закладом, бо доказів протилежного не мають, а більшість людей — оптимісти, хоча вони можуть цього й не визнавати. А люди, які звуть себе реалістами, часто бувають найбільшими оптимістами серед усіх.
— Тобто ти реаліст? — якось запитав у нього Веслі.
— Я думаю, більшу частину світу населяють мудаки, — відповів Дон Олман. — Від цього й відштовхуйся.
Мур не був хорошим коледжем, але й поганим теж не був. На великій шкалі академічних стандартів його місце було трохи на південь від позначки «Посередньо». Більшість із трьох тисяч його студентів після випуску могли сплачувати рахунки й улаштуватися на роботу, а навчатися далі, щоб здобути науковий ступінь (чи хоча б спробувати), продовжували одиниці. На кампусі буяла пишним цвітом пиятика і, звісно, відбувалися гулянки, хоча на великій шкалі гулянкових кампусів місце Муру було трохи на північ від позначки «Посередньо». З нього виходили політики, але всі вони були дрібного розливу, навіть у хабарництві та крутійстві. 1978 року одного з випускників Муру обрали до Палати представників, але він прослужив народу всього чотири місяці й упав мертвим від серцевого нападу. Його місце посів випускник Бейлору.[123]
Єдине, чим коледж міг похвалитися, — команда з американського футболу третього дивізіону та жіноча баскетбольна команда третього дивізіону. Футболісти («Мурські сурикатки») були одними з найгірших в Америці: за останні десять років вони перемогли всього-на-всього в семи іграх. Постійно ходили чутки про те, що команду розпустять. Нинішній тренер-наркоша любив розказувати людям, що дванадцять разів бачив «Рестлера» і ще ні разу не було так, щоб він не розплакався, коли Мікі Рурк казав своїй дочці, яка його відцуралася, що він понівечений шматок м’яса.
119
«Суджена або тигр» — алегорично-іронічне оповідання Френка Стоктона (1834–1902), уперше опубліковане 1882 року. Це історія про коханця принцеси, засудженого її батьком-королем до «Божого суду»: перед чоловіком — двоє дверей. За одними на нього чекає суджена, молода жінка, з якою він негайно одружиться, а за іншими — лютий тигр, який роздере його на шмаття. За одними дверима — помилування і весілля, а за іншими — жорстока смерть. Принцеса знає, хто де, і дає йому підказку. От тільки на які двері вказала вона коханому?
120
Едлай Стівенсон (1890–1965) — американський політик, представник ліберального крила Демократичної партії.
121
Американський темношкірий блюзовий співак, гітарист.
122
Відсилання до Євангелія від Луки, 10:7.
123
Медичний коледж у Г’юстоні, штат Техас, заснований 1900 року. Один з найкращих у США.