Потойбіччя

Вільям Ендрюс, інвестиційний банкір із «Ґолдман Сакс»,[114] помирає увечері 23 вересня 2012 року. Ця смерть не була несподіваною; його дружина та дорослі діти сидять біля ліжка. Увечері, коли жінка ненадовго опиняється на самоті, подалі від постійного потоку родичів та співчутливих гостей, вона телефонує своїй давній подрузі, яка все ще живе в Мілвокі. Саме Саллі Фріман познайомила її з Біллі, і якщо хтось і заслуговує дізнатися, як минули останні шістдесят секунд їхнього тридцятирічного шлюбу, то це Саллі.

— Через ліки він був непритомним майже весь останній тиждень, але перед кінцем отямився. Його очі розплющились, і він побачив мене. Посміхнувся. Я взяла його за руку, і він трохи стис її у долоні. Я нахилилася поцілувати його в щоку. А коли випросталася, він уже покинув цей світ. — Вона годинами чекала, щоб сказати це, і тепер, коли це врешті сталося, вдова залилася слізьми.

Її припущення, що передсмертна посмішка чоловіка була звернена до неї, — доволі природне, але хибне. Коли він дивиться на дружину та дітей — вони видаються йому неймовірно високими істотами з янгольсько-міцним здоров’ям, що населяють світ, який він зараз покине, — Білл відчуває, що біль, із яким він жив понад вісімнадцять місяців, покидає тіло. Страждання виливаються з нього, наче помиї з відра. Тож він посміхається.

Біль іде, мало що лишаючи по собі. Чоловік стає легким, немов пушинка. Дружина бере його за руку, спускаючись із високого та здорового світу. Зібравши крихти сили, Білл стискає її пальці. Вона нахиляється. Збирається поцілувати його.

Перш ніж губи торкаються Біллової шкіри, у центрі його поля зору виникає діра. Це не чорна діра, а біла. Вона розширюється, стираючи єдиний світ, який він знав із 1956 року. Відтоді як народився в лікарні округу Гемінфорд у Небрасці. Протягом останнього року Білл прочитав купу всього про перехід від життя до смерті (він працював за комп’ютером, добросовісно видаляючи історію відвідувань, щоб не засмучувати Лінн, яка ніколи не втрачала свого ірраціонального оптимізму). І хоча більша частина прочитаного вразила його своєю тупістю, феномен «білого світла» видавався йому вельми правдоподібним. З одного боку, про нього згадувалося в усіх культурах світу, а з іншого — він мав під собою невеличке наукове підґрунтя. Одна із теорій, із якою він ознайомився, припускала, що поява білого світла пов’язана з раптовим припиненням подачі крові в мозок. За іншою версією, більш елегантною, мозок здійснює останню перевірку в пошуках відчуття, яке можна порівняти з помиранням.

Або ж це може бути просто фінальним феєрверком.

Чим би воно не було, Білл Ендрюс зараз переживав саме це. Біле світло стирало родину, простору кімнату, із якої помічники гробаря скоро вивезуть його вкрите простирадлом мертве тіло. Під час пошуків він познайомився з абревіатурою НСД, за якою ховався навколосмертний досвід. Багато хто описував, що біле світло стане тунелем, у кінці якого кличуть до себе вже померлі члени родини або друзі, або янголи, або Ісус, або ще якесь милосердне божество.

Білл не очікує на комітет із зустрічей. Він очікує на фінальний феєрверк, що розтане перед пітьмою забуття, але нічого такого не трапляється. Коли блиск тьмяніє, він опиняється ані в раю, ані в пеклі. Він у коридорі. Чоловік припускає, що це, напевно, чистилище. Коридор, пофарбований у промисловий зелений колір, із брудною потертою плиткою на підлозі, цілком міг би видатися чистилищем, якби тягнувся безкінечно. Натомість він закінчується через двадцять футів перед дверима з табличкою: АЙЗЕК ГАРРІС. МЕНЕДЖЕР.

Білл постояв із хвилину на місці, оцінюючи себе. Він носив піжаму, коли помер (чи вважав, що помер), і був босим, але тепер немає навіть натяку на рак, який, скуштувавши якось його тіла, вгризся в нього всіма зубами, не залишаючи нічого, окрім шкіри та кісток. Він, здавалося, повернувся до тієї ваги, яка була звичною для нього до нападу раку (190 фунтів включно з невеликим черевцем). Він мацає себе за зад та поперек. Пролежні зникли. Гарно. Робить глибокий вдих і видихає повітря, не заходячись надривним кашлем. Ще краще.

Він проходить трохи вперед по коридору. Ліворуч висить вогнегасник із дивним гаслом над ним: «Краще пізно, ніж ніколи!» На стіні праворуч — дошка оголошень, до якої хтось причепив кілька старомодних фото з необрізаними краями. А зверху — написаний від руки заголовок: «КОРПОРАТИВНИЙ ПІКНІК 1956 РОКУ! ЯК ЖЕ ВЕСЕЛО НАМ ТОДІ БУЛО!

Білл вивчає фото з усміхненими директорами, секретарями, офісними працівниками та замурзаними морозивом дітлахами, що весело вовтузяться. Он хлопці смажать барбекю (один із них натягнув на голову смішний кухарський ковпак), там народ кидає підкови, а он там хтось грає у волейбол, поки ще хтось плаває у річці. Хлопці вдягнені в купальні костюми, непристойно короткі та вузькі з точки зору людини двадцять першого століття. Живота немає майже ні в кого. «Статура в них, як у п’ятдесяті», — думає Білл. Дівчата носять ті старомодні суцільні купальники, у стилі Естер Вільямс.[115] Здається, що в дівчат у такому вбранні замість сідниць — суцільна випуклість над стегнами. Усі п’ють пиво. Їдять хот-доги. Усі виглядають так, наче проводять час абсолютно прекрасно.

На одній із фотографій батько Річчі Бленкмора простягає Еннмарі Вінклер підсмажену зефірку. Це смішно, бо батько Річчі був водієм автобуса та ніколи в житті не ходив на корпоративні пікніки. Еннмарі була дівчиною Біллі в коледжі. На іншому фото він бачить Боббі Тісдейла, хлопця, який був його одногрупником у коледжі на початку сімдесятих. Боббі, що називав себе Тіз Мудрець, помер від серцевого нападу, коли йому було тільки тридцять. Імовірно, у 1956 році він уже народився, але ще тільки ходив до дитячого садка або першого класу і ніяк не міг пити пиво на березі Якогось Озера. На цьому фото Мудрецю було близько двадцяти років — той вік, коли його знав Білл. На третьому фото мама Едді Скарпоні легко підкидає волейбольний м’яч. Едді став найкращим другом Білла, коли той переїхав із Небраски до Парамуса в Нью-Джерсі, а Джина Скарпоні — він колись мигцем бачив, як вона засмагала на задньому подвір’ї в самих тоненьких білих трусиках, — була однією з найулюбленіших фантазій Білла, коли він міг дозволити собі тільки мастурбацію.

Хлопець у кухарському ковпаку — це Рональд Рейган.

Білл дивиться уважніше, його ніс майже притискається до чорно-білого зображення. Жодних сумнівів. Сороковий президент Сполучених Штатів перевертає бургери на корпоративному пікніку.

Що це за корпоратив такий?

І де це, врешті-решт, Білл сам?

Ейфорія через звільнення від болю минає. Замість неї з’являється відчуття зростаючого дискомфорту та зсуву. Знайомі обличчя на фото збивають із пантелику, а від того факту, що з більшістю з них він ніколи не зустрічався, стає ще гірше. Чоловік озирається і бачить сходи, що ведуть до інших дверей. На них видніються великі червоні літери: «ЗАЧИНЕНО». Отже, залишається тільки кабінет містера Гарріса. Білл спускається до нього, вагається, а тоді стукає.

— Відчинено.

Білл заходить. Біля заваленого паперами столу стоїть чоловічок у мішкуватих штанах з високою талією на підтяжках. У нього прилизане каштанове волосся з проділом посередині. Він носить окуляри з тонкою оправою. На стінах висять рахунки та вирізані з журналів вульгарні фото оголених жіночих ніг, через що Білл згадує вантажну компанію, в якій працював батько Річчі Бленкмора. Білл був там кілька разів із Річчі, і диспетчерська станція виглядала точнісінько так само.

Якщо вірити календарю на стіні, сьогодні березень 1911 року. Це не менш безглуздо, ніж 1956 рік. Ліворуч від Білла двері. Праворуч також. Вікон немає, але зі стелі виходить і зависає над кошиком для білизни фірми «Дандукс» скляна труба. Кошик переповнений, і видається, що гора жовтих папірців — це знову якісь рахунки. Чи, може, якісь нотатки-нагадування. На кріслі перед столом папери звалені в купу двофутової висоти.