— Містере Гаррісе? — Білл відчуває, як стіни навколо нього стискаються. «Якби мені довелося сидіти тут довіку, я б застрелився», — подумав він. От тільки якщо містер Гарріс каже правду, то йому б не захотілося цього робити, як і не хотілося б ходити в туалет.

— Добре, гаразд, — Гарріс плямкнув губами з легкою зневагою. — А справа ось у чому. Вийдете через ліві двері — і переживете своє життя знову. Від А до Я. Від початку й до кінця. Оберете праві — і згаснете. Пуф. Наче свічка на вітрі.

Спершу Білл нічого не відповів на це. Утратив дар мовлення та не вірив власним вухам. Це звучить надто добре, щоб бути правдою. Спершу в його свідомості виник брат Майк і той нещасний випадок, що трапився, коли Майку було вісім. Потім — та дурна крадіжка в магазині, коли Біллу було сімнадцять. Дрібні пустощі, які могли покласти край його планам на коледж, якби батько не втрутився і не поговорив із потрібною людиною. А потім — той випадок з Еннмарі в будинку студентського братства… який досі переслідує його уривками, навіть через стільки років. І, звісно, найголовніше…

Гарріс посміхався, та не було в тій посмішці нічого доброго:

— Я знаю, про що ви думаєте, бо вже чув це від вас. Про те, як ви з братом дітьми гралися в «злови ліхтариком»,[117] і ви, грюкнувши дверима спальні, аби він не вийшов, випадково відбили йому кінчик мізинця. Про безглузду крадіжку годинника в магазині та те, як ваш батько скористався потрібними зв’язками, аби звільнити вас…

— Так і є, не заперечиш. Він звільнив мене від усіх, крім себе. А сам же ніколи не давав мені забути про той випадок.

— А потім та дівчина в будинку студентського братства, — Гарріс піднімає досьє. — Пригадую, її ім’я десь тут було. Я намагаюся тримати поточні документи в порядку — звісно, коли можу знайти їх, — але чому б вам не освіжити мені пам’ять?

— Еннмарі Вінклер. — Білл відчував, як червоніють щоки. — Це не було зґвалтування на побаченні, і не треба до цього вести. Вона обхопила мене ногами, коли я опинився на ній, і якщо це не означає згоду, то вже не знаю, що означає.

— А двох наступних хлопців вона також обхопила ногами?

«Ні, — поривався сказати Білл. — Але ми принаймні не спалили її».

І все ж таки.

Він заганяв м’яча в сьому лунку на полі для гольфу, працював у своїй деревообробній майстерні, розмовляв із дочкою, яка й сама тепер студентка, про її дипломну роботу — і запитував себе, де зараз Еннмарі. Що вона робить. Що пам’ятає про ту ніч.

Посмішка Гарріса викривилася в зловтішний ощир. Це, може, і гівняна робота, однак були моменти, які, вочевидь, давали клеркові задоволення.

— Бачу, ви не хочете відповідати на це запитання, тож ходімо далі. Ви думаєте про всі ті речі, які зможете змінити під час наступної поїздки на космічній каруселі. Цього разу ви не грюкнете дверима по пальчику молодшого братика, не крастимете годинника в торговельному центрі Парамуса…

— То був торговельний центр у Нью-Джерсі. Я певен, це десь записано у вашому досьє.

Гарріс гепнув папкою Білла об стіл, наче намагався зігнати набридливу муху, та повів далі:

— Наступного разу ви не трахатимете свою напівпритомну дівчину, коли вона лежатиме на дивані в підвалі будинку студентського братства, і — головне! — ви справді надумаєте сходити на колоноскопію, а не будете постійно відкладати це, вирішивши, що — виправте мене, якщо я помиляюся, — витерпіти принизливу процедуру з камерою в дупі все ж краще, ніж помирати від колоректального раку.[118]

Білл відповів:

— Декілька разів я справді був готовий розповісти Лінн про той випадок у студбратстві. Та мені завжди бракувало сміливості.

— Але якби вам дали шанс, то ви б це виправили.

— Звісно. А невже ви не відчинили б двері фабрики, якби вам дали шанс?

— Звичайно, відчинив би. От тільки других шансів не буває. Прикро вас засмучувати.

Але по Гаррісу було видно, що йому не прикро. Було видно, що він утомлений. Що він знуджений. Що він сповнений лихого тріумфу. Гарріс указав на двері ліворуч від Білла.

— Скористаєтеся ними — як ви вже робили раніше — і почнете своє життя спочатку, семифунтовим малюком, що вислизає з лона матері лікареві до рук. Вас загорнуть у ковдрочку та відвезуть додому, на ферму в центральній Небрасці. Коли у 1964-му ваш батько продасть ферму, переїдете до Нью-Джерсі. Там ви відіб’єте кінчик мізинця братику, граючись у «впіймай ліхтариком». Підете до тієї ж старшої школи, на ті ж уроки, й отримуватимете ті самі оцінки. Вступите до Бостонського коледжу, вчините те саме майже зґвалтування в тому самому підвалі будинку студентського братства. Дивитиметеся, як ті самі двоє друзів по студентському братству займатимуться сексом із Еннмарі Вінклер. І хоча ви думатимете, що необхідно це зупинити, але вам знову забракне духу зробити це. Через три роки познайомитеся з Лінн Десальво, а ще через два — одружитеся з нею. Пройдете тими самими кар’єрними сходами, заведете собі тих самих друзів, будете знову дуже стурбовані махінаціями, якими займається ваша фірма… та знову промовчите. Коли вам перевалить за п’ятдесят, той самий лікар наполягатиме на колоноскопії, і ви пообіцяєте — як завжди — подбати про цю дрібничку. І не зробите цього. Урешті-решт знову помрете від того самого раку.

Коли Гарріс швиргонув Біллове досьє назад на захаращений стіл, усмішка розтягла йому рота майже до вух.

— А потім ви повернетеся сюди і в нас відбудеться та сама розмова. Я б порадив вийти в інші двері та врешті покінчити з цим, та, звісно, вирішувати вам.

Доки Білл слухав цю проповідь, у ньому наростала тривога.

— Я не пам’ятатиму нічого? Нічого?

— Не зовсім нічого, — відповідає Гарріс. — Певно, ви звернули увагу на фотографії в холі.

— Пікнік компанії.

— Так. Кожен мій клієнт бачить там фотографії року свого народження і впізнає серед незнайомців кілька облич. Коли ви проживатимете своє життя знову, містере Андерс, — припустімо, ви приймете таке рішення, — то, побачивши їх, переживете дежа-вю, начебто ви з ними вже зустрічалися. І це, звісно, буде правдою. Часом з’являтиметься ефемерне відчуття — майже певність, — що у вашому житті, та й в усьому людському бутті загалом, є… є щось, скажімо, глибше, ніж ви гадали раніше. Та це швидко мине.

— Але якщо все буде так само, без жодного шансу на покращення, то чому ж ми тут?

Гарріс стиснув долоню в кулак і вдарив ним по трубі пневмопошти, що нависала прямісінько над кошиком для брудної білизни. Труба захиталася.

— КЛІЄНТ ХОЧЕ ЗНАТИ, ЧОМУ МИ ТУТ! ХОЧЕ ЗНАТИ, ДО ЧОГО ЦЕ ВСЕ!

Білл зачекав. Нічого не трапилося. Гарріс поклав руки на стіл.

— Коли Йов теж захотів дізнатися це, містере Андерсе, Господь запитав у Йова, чи був той присутнім, коли він — Бог — створював світ. Гадаю, вам не дуже допомогла ця відповідь. Тож вважаймо питання закритим. Як ви хочете вчинити? Обирайте двері.

Білл подумав про рак. Про біль від раку. Знову пройти через це… хіба що він не пам’ятатиме, що вже проходив через таке. У цьому суть. Припустімо, що Айзек Гарріс каже правду.

— Жодних спогадів? Жодних змін? Ви впевнені? Звідки вам знати?

— Тому що це завжди та сама розмова, містере Андерсоне. Щоразу, з кожним з вас.

— Я Ендрюс! — заволав Білл, дивуючи їх обох. А потім, уже тихішим голосом, додав: — А якщо я спробую, по-справжньому спробую, то певен, що мені вдасться втримати в пам’яті хоча б щось. Хай навіть це буде лише випадок із мізинцем Майка. І, можливо, навіть однієї зміни буде достатньо, щоб… Я не знаю…

Повести Еннмарі в кіно замість тієї грьобаної вечірки, як щодо цього?

— За народними повір’ями, — каже Гарріс, — кожна душа перед народженням знає всі таємниці буття, смерті й цілого Всесвіту. Але потім, перед самою появою на світ, до неї схиляється ангел і, приклавши пальця до вуст немовляти, шепоче: «Тссс». — Гарріс торкнувся губного жолобка. — Згідно з легендою, це знак, залишений янголом. Такий є в кожної людини.