Однак жіноча баскетбольна команда вирізнялася в хорошому розумінні, особливо зважаючи на те, що більшість дівчат у ній були не вищі за метр сімдесят п’ять і готувалися шукати роботу менеджерів з маркетингу, гуртовиків або (якщо пощастить) особистих асистентів Усемогутніх Можновладців. За останні десять років «Сурикатки» виграли вісім титулів. Тренеркою в них була колишня дівчина Веслі, рівно місяць як колишня. Саме Еллен Сілверман і була першопричиною того зла, яке спонукало Веслі купити «Кіндл». Ну… Еллен і малий Гендерсон на курсі «Вступ до сучасної американської літератури», який читав Веслі.

Дон Олман також стверджував, що професорсько-викладацький склад Муру посередній. Не жахливий, як футбольна команда (це, принаймні, було б цікаво), але безумовно посередній.

— А ми з тобою як же? — спитав Веслі. Вони сиділи в спільному кабінеті. Коли на консультацію приходив студент, той викладач, до якого завітали, залишався, а інший виходив. Упродовж більшої частини осіннього та весняного семестрів це не становило проблеми, бо на консультації студенти починали ходити тільки перед самими заліками. Та й тоді приблукати могли тільки ветерани-підлабузники, ті, які від першого класу всі важливі задниці облизали. Дон Олман розказував, що в нього бували фантазії про апетитну студенточку, яка приходить до нього в футболці з написом «ДАМ ЗА ОЦІНКУ А». Але вони так і лишилися фантазіями.

— А що ми? — відповів Дон. — Господи Боже, ти тільки поглянь на нас, брате.

— За себе кажи, — відказав Веслі. — Я збираюся писати роман. — Хоча навіть розмови про це вганяли його в депресію. Його майже все вганяло в депресію, відколи його покинула Еллен. А коли він був не в депресії, то злостився.

— Так! А президент Обама запропонує мою кандидатуру на посаду поета-лауреата! — вигукнув Дон Олман. І тицьнув пальцем у щось на захаращеному столі Веслі. «Кіндл» тієї миті лежав на «Американських мріях», підручнику, за яким Веслі читав свій курс «Вступ до американської літератури». — І як тобі це чудо техніки?

— Нормально, — сказав Веслі.

— Невже це колись замінить справжню книжку?

— Ніколи, — відповів Веслі. Але сам у цьому сумнівався.

— А я думав, їх тільки білими роблять, — зауважив Ден Олман.

Веслі зиркнув на Дона з такою ж погордою, з якою роздивлялися його самого на засіданні кафедри, коли його «Кіндл» здійснив свій перший публічний дебют.

— Нічого не роблять тільки білим, — відрізав він. — Це Америка.

Зваживши це подумки, Дон Олман сказав:

— Чув, ви з Еллен розбіглися.

Веслі зітхнув.

Ще чотири тижні тому Еллен була його особливою подружкою, з додатковими перевагами. Вона, звісно, не була викладачкою кафедри англійської, але він здригався від самої думки про те, щоб лягти в ліжко з кимось із кафедри, навіть із віддалено презентабельною Сюзан Монтанеро. Еллен була висока (очі небесної блакиті!), струнка, з копицею короткого кучерявого чорного волосся, що надавало їй виразної схожості з ельфійкою. Вона мала бомбезну фігуру й цілувалася самозабутньо, як дервіш. (Веслі ніколи не цілувався з дервішем, але міг собі уявити.) У ліжку її енергія теж не вщухала ні на мить.

Якось він, засапавшись, ліг на спину і сказав:

— Мені як коханцю до тебе ніколи не дорівнятися.

— Будеш отак самопринижуватися, то довго в моїх коханцях не затримаєшся. Весе, ти в порядку.

Але він здогадувався, що це не так. Він здогадувався, що він… посередній чи що.

Проте край їхнім стосункам поклали не його малоспортивні здібності в сексі. І не те, що Еллен була веганкою і їла на День подяки тофурку.[124] І не те, що після кохання вона часом лежала в ліжку й базікала про «двійки», «стінки» та неспроможність Шони Дісон опанувати щось таке, що Еллен називала «старою садовою хвірткою».

Власне, під час цих монологів Веслі подеколи поринав у найміцніший, найсолодший і найздоровіший свій сон. Він думав, що це пов’язане з ніжністю її голосу, який так відрізнявся від вульгарних зойків, котрими вона його заохочувала, коли вони кохалися. Її крики любощів лячно нагадували ті, які вона видавала під час ігор, бігаючи туди й назад уздовж бічних ліній, мов заєць, закликаючи своїх дівчат: «Пасуй!» і «Не спи!» Один з її криків на бічній лінії Веслі навіть час від часу чув у спальні. «У дірку поціляй!»

Вони були хорошою парою, принаймні в нетривалій перспективі; вона була вся розпечене залізо, щойно з горнила, а він, у своїй квартирі, заваленій книжками, був водою, в якій вона холола.

Проблемою стали книжки. А ще те, що якось він розпсихувався й назвав її сукою неграмотною. Доти він ніколи в житті не обзивав жінки таким словом, але вона спровокувала його на несподіваний вибух гніву; він навіть не підозрював, що здатний на таке. Хай він був посереднім викладачем, як і казав Дон Олман, і роман, який він носив у собі, так і залишиться в ньому (як зуб мудрості, що так і не прорізався, та принаймні позбавив мук гниття, інфекції та дорогої, не кажучи вже про те що болючої, стоматологічної операції), але він обожнював книжки. Книжки були його ахіллесовою п’ятою.

Вона прийшла, вся роздраконена (і це було звично), однак також до глибини душі засмучена, — але він цього не помітив, бо ніколи раніше її в такому стані не бачив. А ще він якраз перечитував «Порятунок» Джеймса Дікі, знову розкошуючи від того, як гарно Дікі опанував свою поетичну чутливість, принаймні той єдиний раз, і переніс її в прозовий наратив; він саме дістався до завершальних абзаців, де безталанні каноїсти намагаються приховати те, що вони зробили, й те, що заподіяли їм. Він гадки не мав, що Еллен щойно мусила викинути Шону Дісон із команди копняком під зад, і про те, що вони сварилися й верещали одна на одну в спортзалі на очах у всієї команди — а також хлоп’ячої баскетбольної команди, яка очікувала на свою чергу, щоб відпрацьовувати свої посередні рухи. Він не відав, що Шона Дісон пішла надвір і з усієї люті шарахнула великою каменюкою по лобовому склу «вольво» Еллен, і за цей учинок її, напевно, усунуть від занять. Він зеленого поняття не мав про те, що Еллен тепер винуватила себе, затято винуватила, бо «з них двох вона мала бути дорослою».

Він почув ці слова — «я мала бути дорослою», — вп’яте чи вшосте сказав «угу», і цей раз для Еллен Сілверман виявився зайвим. Вона висмикнула «Порятунок» із рук Веслі, пожбурила його через усю кімнату й промовила слова, які переслідуватимуть його протягом наступних самотніх місяців:

«Чому ти не можеш читати з екрана, як усі ми?»

— Що, так і сказала? — запитав Дон Олман, і ця ремарка вивела Веслі з трансоподібного стану. Він усвідомив, що тільки-но виклав усю історію своєму сусіду по кабінету. Не хотів, але розповів. Вороття тепер немає.

— Так. А я відповів: «То було перше видання, його подарував мені батько, сука ти неграмотна».

Дону Олману відібрало мову. Усе, на що він був здатний, — мовчки витріщатися.

— Вона пішла, — нещасним голосом промовив Веслі. — Відтоді я її не бачив і не говорив з нею.

— Навіть не зателефонував, щоб вибачення попросити?

Веслі намагався, але весь час потрапляв на автовідповідач. Він роздумував, чи не піти до неї додому, в будинок, який вона винаймала на території коледжу, але побоявся, що вона штрикне виделкою йому в обличчя… або в іншу анатомічну частину. До того ж він не вважав, що все сталося виключно з його вини. Вона йому навіть шансу не дала. Крім того… вона реально була неграмотна чи принаймні досить близько від цього. Зізналася йому якось у ліжку, що єдина книжка, яку вона прочитала задля власної втіхи, відколи приїхала в Мур, називалася «Система «чіткої дюжини»: як досягати успіху в усьому, що робиш», і написала її Пет Саміт, тренерка жіночої баскетбольної команди «Теннессі Леді Волз». Вона дивилася телевізор (спортивні передачі здебільшого), а коли хотіла детальніше розібратися в якійсь новині, то лізла на сайт «Звіт про тягомотину». Чим-чим, а комп’ютерною неграмотністю вона точно не страждала. Вона раділа, що в Коледжі Мура є мережа Wi-Fi (радше чудова, ніж посередня), і нікуди не ходила без свого ноутбука в сумці через плече. На передній панелі була фотографія Таміки Кетчінгз[125]із обличчям, заюшеним кров’ю з розбитої брови, та легендарним висловом «Я ГРАЮ ЯК ДІВЧИНА».