А от Веслі вже почувався майже нормально, знову став сам свій. Однак на зміну страху перед божевіллям прийшла сила-силенна запитань. Та тільки одне здавалося суттєвим.

— Що мені тепер робити?

— Почнімо з того, — мовив Дон, — що ця величезна таємниця має лишитися між нами трьома. — Він повернувся обличчям до Роббі. — Ти вмієш берегти таємниці? Скажи «ні», і мені доведеться тебе вбити.

— Вмію. Але, Весе, як щодо тих людей, які цей «Кіндл» вам надіслали? Вони вміють зберігати секрети? І чи стануть?

— Звідки я можу знати, якщо не знаю навіть, хто вони такі?

— Якою карткою ви розраховувалися, коли замовили цю рожеву крихітку?

— «Мастеркард». Я тільки нею останнім часом і користуюся.

Роббі показав на комп’ютер кафедри англійської, яким Веслі й Дон користувалися спільно.

— Зайдіть в інтернет і подивіться свій рахунок. Якщо ці… ці Ур-книжки… прийшли з «Амазону», я дуже здивуюся.

— А звідки ще вони могли прийти? — спитав Веслі. — Це ж їхній ґаджет, вони й книжки до нього продають. А ще його прислали в амазонівській коробці. На ній був смайлик.

— А хіба вони продають ґаджети неоново-рожевого кольору? — спитав Роббі.

— Оце ні.

— Чувак, перевір свій рахунок.

Поки старенький кабінетний комп’ютер роздумував, Веслі нетерпляче барабанив пальцями по килимку для миші. Потім сів, випроставши спину, і став читати.

— Ну? — не терпілося Дону. — Ділися.

— Якщо вірити тому, що тут написано, — сказав Веслі, — то остання покупка на моїй картці — спортивна куртка з крамниці чоловічого одягу. Тиждень тому. І жодних завантажених книжок.

— Навіть тих, які ти купив звичайним способом? «Старий і море», «Дорога змін»?

— Нема.

— А за сам «Кіндл» зняло гроші? — поцікавився Роббі.

Веслі прокрутив трохи назад.

— Нічого… нічого… ніч… Стоп, ось воно… — Він нахилився вперед і ледь не тицьнувся носом в екран. — А хай мені чорт.

— Що там? — одночасно промовили Дон і Роббі.

— Пише, що мою покупку скасували. «Неправильний номер кредитної картки». — Він задумався. — Таке могло бути. Я вічно плутаю дві цифри, часом навіть коли клята картка лежить біля клавіатури. Я трохи дислексик.

— Але замовлення все одно пройшло, — задумливо промовив Дон. — Якось… для когось. Кудись. А в якому Урі зараз ми? Що з цього приводу каже «Кіндл»? Нагадай мені.

Веслі відкрив необхідне меню й прочитав номер — 117 586.

— Точно — це той Ур, звідки з’явився цей «Кіндл». У тому Урі номер «Мастеркард», який ти дав, правильний для Веслі Сміта, який існує там.

— Які взагалі шанси, що могло статися щось подібне? — спитав Роббі.

— Не знаю, — відповів Дон, — але, ймовірно, ще менші, ніж одна чотиримільйонна до одного.

Веслі відкрив рота, щоб щось сказати, але його перервала автоматна черга стукоту у двері. Усі аж підскочили. А Дон Олман навіть тихо скрикнув.

— Хто там? — спитав Веслі, хапаючи «Кіндл» і притискаючи до грудей, наче хотів захистити.

— Вахтер, — відповів голос на тому боці дверей. — Ви там додому збираєтеся чи як? Уже майже сьома, вхідні двері замкнути треба.

Вони не закінчили, навіть близько. Ще ні. Особливо хотів продовжувати Веслі. Хоча за багато днів йому жодного разу не вдалося поспати довше, ніж три години поспіль, він почувався бадьорим і енергійним. Вони з Роббі рушили пішки до його помешкання, а Дон пішов додому, щоб допомогти дружині повкладати хлопців спати. Успішно з цим упоравшись, він мав до них долучитися вдома у Веслі, де сеанс розширення свідомості продовжиться. Веслі пообіцяв замовити їжу.

— Добре, — сказав Дон, — але будь уважний та обережний. Ур-китайське їдло просто не таке, як треба, на смак, а щодо німецького китайського, то ти знаєш, як кажуть: уже через годину ти голодний і хочеш влади.

На власний подив, Веслі навіть засміявся.

— То ось як виглядає житло викладача англійської, — зацікавлено роззираючись навколо, промовив Роббі. — Ого, скільки книжок. Клас, мені подобається.

— Добре, — сказав Веслі. — Я їх позичаю, але тільки тим, хто повертає. Не забувай про це.

— Не забуду. Мої батьки ніколи не були, ну, фанатами читання. Кілька журналів, кілька книжок про дієти, один-дві посібники з самовдосконалення… от і все. І я міг бути таким самим. Якби не ви. Робив би собі з мозку відбивну на футбольному полі, а попереду мені б не світило нічого — ну, може, був би вчителем фізвиху в окрузі Джайлс. Це в Теннессі. Ї-хо![138]

Веслі це розчулило. Може, тому, що надто вже багато емоційних вихорів останнім часом його підхоплювало.

— Дякую, але пам’ятай, що добре гучне «Ї-хо» — не так уже й погано. Це частина твого походження, між іншим. І обидві частини рівноцінні.

Він згадав, як Еллен видерла «Порятунок» у нього з рук і швиргонула через усю кімнату. А чому? Бо ненавиділа книжки? Ні. Тому, що він не слухав її, коли вона його потребувала. Чи ж не Фріц Ляйбер, великий автор фентезі й наукової фантастики, назвав книжку «коханкою гуманітарія»? А коли Еллен його потребувала, чи не тішився він в обіймах іншої своєї коханки, тієї, яка нічого не вимагала (крім великого словникового запасу) і завжди його приймала таким, як є?

— Весе, а які ще були пункти в меню «УР: ФУНКЦІЇ»?

Веслі не одразу збагнув, про що питає малий. Та потім згадав, що там справді було декілька інших пунктів. Він так зациклився на підменю «КНИЖКИ», що інші два геть із голови вилетіли.

— Зараз побачимо, — і він увімкнув «Кіндл». Щоразу, як він це робив, очікував, що меню «ЕКСПЕРИМЕНТ» чи «УР: ФУНКЦІЇ» щезне (таке запросто могло статися в якій-небудь серії «Зони сутінків»), але вони незмінно були на місці.

— «Ур: архів новин» та «Ур: локальний», — прочитав Роббі. — Хах. «Ур: локальний» на стадії розробки. Будьте обережні, штрафи за порушення ПДР подвійні.

— Що?

— Не зважайте, це я так дуркую. Спробуйте зайти в архів новин.

Веслі вибрав цей пункт. Екран спорожнів. А за кілька секунд з’явилося повідомлення.

Веслі подивився на Роббі, але той лише плечима знизав.

— Я не можу вам казати, що робити, але якби з моєї картки нічого не знімало — у цьому світі принаймні, — то я б витратив сотню.

Веслі подумав, що хлопець має рацію, хоча цікаво стало, які б думки навідали іншого Веслі, його двійника, якщо такий десь існує, коли б він відкрив свій наступний рахунок за карткою «Мастеркард». Він виділив рядок $100/800 і стукнув пальцем по кнопці «Вибрати». Цього разу «Закони парадоксу» не показалися. Натомість у новому повідомленні його попросили ВИБРАТИ ДАТУ Й УР. ЗАПОВНИТИ ВІДПОВІДНІ ПОЛЯ.

— Давай ти, — і він штовхнув «Кіндл» поверхнею кухонного столу до Роббі. Робити це ставало дедалі легше, і він зрадів. Одержимість тим, щоб тримати «Кіндл» лише в своїх руках, була непотрібним, хоч і зрозумілим ускладненням.

Роббі трохи подумав, а потім увів «21 січня 2009». У полі «Ур» він вибрав значення 1 000 000.

— Ур номер один мільйон, — сказав він. — Чому ні? — І натиснув кнопку.

Екран спорожнів, а потім показав повідомлення «ПРИЄМНОГО ЧИТАННЯ!» Уже за мить з’явилася перша сторінка газети «Нью-Йорк Таймс». Вони посхилялися над екраном, читали мовчки, аж поки в двері не постукали.

— Це, напевно, Дон, — сказав Веслі. — Впущу його.

Роббі Гендерсон не відповів. Він був приголомшений.

— Надворі вже такий дубак, — заходячи, сказав Дон. — Вітер усе листя змітає з… — І тут він помітив вираз обличчя Веслі. — Що таке? Чи краще сказати, що тепер?

— Зайди, й сам побачиш, — відповів Веслі.

Дон переступив через поріг кабінету-бібліотеки Веслі, усі стіни якого обступали стелажі з книжками. Роббі досі схилявся над «Кіндлом». Малий підвів погляд і розвернув екран так, щоб його міг бачити Дон. На місці фотографій там були порожні квадратики з текстом «Зображення недоступне», але заголовок великими чорними літерами проголошував «ТЕПЕР ЇЇ ЧЕРГА». А нижче, в підзаголовку: «Гілларі Клінтон приймає присягу й стає 44-м президентом».