— Якщо ви не хочете війни, то навіщо ті літаки і все інше, що робиться в Індіан-Спрінгс?

— Оборона, — швидко відповів він. — Ми подібне робимо й на озері Сьорлс у Каліфорнії[149], і на військовій авіабазі Едвардс. Є і ще одна група на атомному реакторі в Якіма-Рідж, що в штаті Вашингтон. Ваші теж це будуть робити… коли ще не почали.

Дейна дуже повільно похитала головою.

— Коли я залишала Зону, там усі ще були зайняті ввімкненням електрики.

— І я був би радий прислати їм двох-трьох техніків, тільки от мені відомо, що ваш Бред Кічнер уже все непогано владнав. Учора там сталася невелика аварія, але він швидко розв’язав проблему. На Арапаго сталося перевантаження мережі.

— Звідки ви знаєте?

— О, в мене є свої канали, — весело промовив Флеґґ. — Бабуся повернулася, до речі. Славна старенька бабуся.

— Матінка Ебіґейл?

— Так, — його погляд став далеким, каламутним — може, сумним. — Вона померла. На жаль. Я вельми сподівався побачити її особисто.

— Померла? Матінка Ебіґейл померла?

Його погляд прояснів, і він усміхнувся їй.

— Тебе дійсно так це дивує?

— Ні, але мене дивує, що вона повернулась. І ще більше — що ви про це знаєте.

— Вона повернулася померти.

— Вона щось казала?

Лише на мить маска веселощів сповзла з лиця Флеґґа, і стало помітне чорне, гнівне зусилля.

— Ні, — сказав він. — Я подумав, що вона могла… могла б щось сказати. Але вона померла в комі.

— Ви точно знаєте?

Він знову завсміхався променисто, немов сонце, що розганяє ранковий туман.

— Та годі про неї, Дейно. Поговоримо про речі приємніші, наприклад, про твоє повернення в Зону. Я певен, що тобі більше хочеться бути там, ніж тут. Я з тобою хотів би дещо передати.

Він сунув руку під свою сорочку, витяг бавовняну торбу і вийняв з неї три мапи з тих, які видають на автозаправках. Він вручив їх Дейні, яка з дедалі більшим здивуванням дивилася на них. На мапах були зображені сім західних штатів. Деякі ділянки їх були заштриховані червоним. Унизу на кожній мапі було підписано, в яких місцях населення почало зростати.

— Ви хочете, щоб я це взяла?

— Так. Я знаю, де ваші. Тож я б хотів, щоб у вас знали, де мої. Хай це буде жестом довіри і дружби. А коли повернешся, я хочу, щоб ти їм переказала: Флеґґ їм не бажає зла, і люди Флеґґа не бажають вам зла. Скажи їм, хай більше не шлють шпигунів. Якщо хочуть присилати сюди людей, то хай це зветься дипломатичною місією… чи навчальним обміном… та хоч як завгодно. Але хай приходять відкрито. Перекажеш?

Вона була ошелешена, в неї все починало пливти перед очима.

— Звичайно, перекажу. Але…

— Це все, — він підняв свої долоні, відкрив їх. Вона щось помітила і тривожно нахилилася вперед.

— На що ти дивишся? — у його голосі з’явилася різкість.

— Ні на що.

Але вона дещо помітила, і з того виразу, що промайнув на лиці Флеґґа, зрозуміла, що й він про це здогадався. На долонях у Флеґґа не було ліній. Вони були гладенькі, як шкіра на животі новонародженого. Ні лінії життя, ні лінії серця, ніяких кілець, петель, браслетів. Узагалі… нічого.

Вони дивилися одне на одного, як видавалося, дуже довго.

Тоді Флеґґ підскочив і пішов до свого столу. Дейна теж підвелася. Вона вже практично повірила, що він може її відпустити. Він сів на край столу і присунув до себе пристрій зв’язку.

— Скажу Ллойдові, хай свічки й контакти на твоєму мотоциклі поміняє, — сказав він. — І хай заправлять. Що, тепер немає чого турбуватися зменшенням запасів нафти і цінами на пальне? Усього доволі. Хоча був такий день — я його пам’ятаю, і ти, певне, теж, Дейно, — коли здавалося, що весь світ злетить у повітря низкою атомних вибухів через брак бензину з високим октановим числом. — Флеґґ похитав головою. — Люди дуже, дуже дурні.

Він натиснув кнопку зв’язкового пристрою.

— Ллойде!

— Так, я тут.

— Чи організуєш ти, щоб Дейні заправили, підладнали мотоцикл, і хай поставлять перед готелем? Вона скоро залишить нас.

— Так.

Флеґґ вимкнув зв’язок.

— Ну от і все, люба.

— І я можу… просто йти?

— Так, мем. Був радий поспілкуватися.

Він показав на двері… ховаючи долоню.

Дейна пішла до дверей. Не встигла вона торкнутися ручки, як він сказав:

— А, і ще одне. Суто дрібниця.

Дейна озирнулася до нього. Він усміхався їй, і усмішка була дружня, але раптом він нагадав їй здоровенного чорного мастифа, в якого язик звисає на гострі білі зуби, якими пес може відірвати шмат руки, як ганчірку.

— Що?

— Тут є один чи більше ваших, — промовив Флеґґ. Його усмішка стала ще ширшою. — Хто б це міг бути?

— Ну звідки мені знати? — спитала Дейна, і в голові пронеслося: «Том Каллен!.. Невже це він?»

— О, йди додому, люба. Гадаю, ми все з’ясували.

— Справді, — промовила вона. — Просто подивіться на ситуацію прямо — і побачите, що я абсолютно чесно кажу. Комітет послав мене… і Суддю… і не знаю скількох іще… і вони діяли дуже обережно. Щоб ми не змогли проговоритись одне про одного, якщо… ну, ви розумієте.

— Якщо б ми вирішили нігті повисмикувати?

— Ну, хай і так. До мене підходила Сью Стерн. Мабуть, Ларрі Андервуд… він також у Комітеті…

— Я знаю, хто такий містер Андервуд.

— Ну от, певне, він Суддю просив. А щодо всіх інших… — Вона похитала головою. — Та то міг бути хто завгодно. І не один. Наскільки я знаю, кожен із сімох членів Комітету мав завербувати шпигуна.

— Так, могло б таке бути, але воно не так. Є тільки один — і ти знаєш, хто це, — його посмішка стала ще ширшою, і тепер їй уже стало страшно на неї дивитися.

То була якась неприродна річ. Вона нагадувала їй дохлу рибу, забруднену воду, поверхню Місяця в телескопі. Від цієї посмішки вона відчула, що в неї переповнений сечовий міхур і що він може не витримати.

— Ти знаєш, — повторив Флеґґ.

— Ні, я…

Флеґґ знову схилився над пристроєм зв’язку.

— Ллойд уже пішов?

— Ні, я тут, — дорогий інтерком, добре чути.

— Притримай-но мотоцикл Дейни трохи, — мовив він. — Ми тут ще… — він кинув на неї допитливий погляд, — ще дещо маємо обговорити, — скінчив він.

— Добре.

Інтерком клацнув, зв’язок розірвався. Флеґґ дивився на неї, посміхався, склавши руки. Дивився він дуже довго. Дейну кинуло в піт. Очі в нього ставали більші, темніші. Дивитися в них було наче в два колодязі — дуже глибокі, дуже давні. Цього разу вона хотіла відвести очі, але не могла.

— Скажи мені, — дуже тихо промовив він. — Давай ми не матимемо неприємностей, люба.

Здалеку Дейна почула власний голос, який сказав:

— То це все був сценарій, правда? Маленька п’єса на одну дію.

— Люба моя, я не розумію, що ти маєш на увазі.

— Ні, ви все розумієте. Вашою помилкою було викликати Ллойда, який так швидко відповів. Коли ви тут кажете «жаба» — всі плигають. Він уже мав половину Стрипу проїхати моїм мотоциклом. Хіба що ви сказали йому лишатися там, бо ніколи й не збиралися мене випускати.

— Люба моя, у тебе важкий напад параної. Це, мабуть, після отих чоловіків, мені думається. Котрі з мандрівним зоопарком. То, певне, був жах. Тут також може бути жах, але ми ж такого не допустимо, правда?

Сили залишали Дейну: вони немов якимись особливими судинами стікали вниз крізь ноги. Зібравши останні сили, вона склала в кулак занімілу праву руку і вдарила себе під праве око. У черепі вибухнув біль, в очах попливло. Голова відкинулася назад і гулко вдарилась об двері. Вона змогла відірвати погляд від нього — і воля почала до неї вертатися. І сила для опору теж.

— О, ну ви даєте, — втомлено промовила вона.

— Ти знаєш, хто це, — сказав він. Він підвівся зі столу й пішов на неї. — Ти знаєш, і ти мені розкажеш. Хоч скільки бий себе по голові — не допоможе, люба.

— А як це так — що ви не знаєте?! — закричала вона на нього. — Про Суддю знали, про мене знали! Як це вийшло, що ви не знаєте…