Його руки натисли їй на плечі з жахливою силою — і вони були холодні, холодні, як мармур.

— Хто?

— Не знаю.

Він трусив її, мов ганчір’яну ляльку, і шкірився зло і страшно. Руки в нього були холодні, але обличчя пашіло пустельним жаром.

— Ти знаєш. Скажи мені. Хто?

— А ви чому не знаєте?

— Бо не можу побачити! — заревів він і жбурнув Дейну через увесь кабінет. Вона осіла на підлогу безкостою купою, і коли побачила його обличчя, яке, мов ліхтар, світилося над нею в темряві, міхур не витримав — і тепло потекло по ногах. Добре й дружнє розумне обличчя зникло. Зник Ренді Флеґґ. Тепер перед нею стояв Ходак, високий чоловік, головний — і Боже поможи їй.

— Ти скажеш, — мовив він. — Ти скажеш мені те, що я хочу знати.

Вона подивилася на нього, потім поволі звелася на ноги. Відчула вагу ножа на руці.

— Так, я скажу, — сказала Дейна. — Підійдіть ближче.

Він, шкірячись, зробив крок в її бік.

— Ні, набагато ближче. Я хочу прошепотіти на вухо.

Він ще наблизився. Вона відчувала палючий жар, морозяний холод. У вухах почувся високий, безладний спів. Запахло сирістю, гниллю — і цей запах був потужний, густий, солодкавий. Пахло безумством — як мертвими овочами в темному підвалі.

— Ближче, — хрипко прошепотіла Дейна.

Він зробив ще крок — і вона люто клацнула пружиною на правому зап’ясті. У руці відчулася вага.

— На! — істерично крикнула вона, і розмахнулася, зібравшись випустити йому кишки, щоб повзав по кабінеті з паруючими нутрощами назовні. А він натомість розкотисто зареготав, узявшись за боки, закинувши голову, вигинаючись і звиваючись від веселощів.

— Ох ти ж! — вигукував він і знову заливався сміхом.

Вона тупо подивилася на свою руку. На руці був тугий жовтий банан із синьо-білою наліпкою «Chiquita». Із жахом вона впустила банан на килим, де той перетворився на нездоровий жовтий вишкір, подібний до Флеґґового.

— Ти скажеш, — прошепотів він. — Скажеш-скажеш.

І Дейна зрозуміла: він має рацію.

Вона швидко розвернулася, так що навіть темний чоловік був заскочений зненацька. Одна з його чорних рук спробувала її зловити — і вхопила тільки спинку її блузи. У руці лишився клаптик шовку.

Дейна стрибнула на велетенське вікно.

— Ні! — закричав він, і вона відчувала його за спиною, наче чорний вітер.

Вона вперлася ногами — і вдарила у вікно маківкою. Почувся глухий тріск — і вона побачила, як дивовижно товсті шматки скла падають на стоянку для персоналу. Тріщини, звиваючись, немов ртутні жили, бігли від точки удару. Вона за інерцією наполовину висунулася з вікна і там і зависла, спливаючи кров’ю.

Вона відчула його руки на своїх плечах і подумала, за скільки часу він примусить її говорити. За годину? Дві? Дейна підозрювала, що помирає, але цього ще було мало.

«Бачила я все-таки Тома, а ти його не відчуваєш чи як воно, бо він не такий, він…»

Він тяг її назад.

Вона заподіяла собі смерть, просто різко мотнувши головою праворуч. Гострий, як бритва, уламок врізався Дейні в горло. Інший — у праве око. Її тіло на мить напружилося, руки забили по склу. Потім тіло обм’якло. Темний чоловік затяг назад у кабінет просто закривавлений мішок.

Вона пішла, можливо, з перемогою.

Ревучи від гніву, Флеґґ бив її ногами. М’який, байдужий рух тіла лютив його ще дужче. Він копав її ногами, штовхав по кабінету, кричав, ревів.

Його волосся почало іскрити, немовби всередині в нього запрацювала динамо-машина, створюючи електричне поле і перетворюючи його на батарею. Його очі горіли темним вогнем. Він ревів і бив, бив і ревів.

Під дверима Ллойд і всі решта зблідли. Мовчки перезирались. Урешті вони не витримали. Дженні, Кен, Вітні — ці просто від’їхали: на їхніх обличчях кольору підкислого молока виник обережний вираз, який буває в людей, що не чують нічого — і нічого іншого чути не бажають.

Тільки Ллойд чекав — не від бажання, а тому, що від нього це очікувалось. І врешті Флеґґ викликав його.

——

Він сидів на широкому столі, схрестивши ноги, поклавши руки на коліна джинсів. Дивився він вище від Ллойда, у простір. Був протяг, і Ллойд побачив: вікно розбите посередині. Гострі краї пробоїни були липкі від крові.

На підлозі лежало якесь місиво, що ледве нагадувало людину, загорнуте в штору.

— Прибери оце, — мовив Флеґґ.

— Добре, — він говорив хрипким шепотом. — Голову відкласти?

— Та забери оце на схід, за місто, облий бензином і підпали. Чуєш? Спали! На хуй спали оце!

— Добре.

— Так, — милостиво всміхнувся Флеґґ.

Трусячись, не в силах нічого сказати, ледь не стогнучи від жаху, Ллойд намагався підняти ту громіздку річ із підлоги. Знизу вона була липка. Вона вигнулася в його руках, висковзнула і знову впала на підлогу. Ллойд із жахом кинув погляд на Флеґґа, а той так і сидів у позі напівлотоса, дивлячись удалину.

Ллойд знову схопив те, що вимагалося, притис до себе і, хитаючись, побрів до дверей.

— Ллойде!

Він зупинився й озирнувся. Тихо застогнав. Флеґґ і далі сидів у позі напівлотоса, але тепер уже висів над столом дюймах у десяти[150], і далі безтурботно дивлячись на нього через весь кабінет.

— Щ-щ-що?

— Ти ще маєш той ключ, що я тобі дав у Фініксі?

— Так.

— Тримай напохваті. Наближається час.

— Д-добре.

Ллойд почекав, але Флеґґ більше нічого не сказав. Він висів у пітьмі — запаморочливий трюк індійського факіра, — дивився вдалину, тихо посміхався.

Ллойд швидко вийшов — як завжди, радий, що життя й розум залишилися при ньому.

——

Того дня у Веґасі було тихо. Ллойд повернувся десь о другій дня, тхнучи бензином. Здіймався вітер, і о п’ятій він уже носився всім Стрипом, тужно завиваючи між готелів. Пальми, які почали помирати, коли в місті в липні — серпні не було води, лопотіли проти неба, немов подерті бойові знамена. Хмари химерної форми летіли небом.

У барі «Левеня» сиділи Вітні Горґан і Кен Демотт, пили пиво з пляшок і їли сендвічі з яйцем. Три бабусі — їх усі прозивали «сестрами-дивачками» — тримали за містом курей, і, здавалося, мешканцям міста яйця не набридали. Нижче від того місця, де сиділи Вітні з Кеном, у казино малий Дінні Маккарті радісно повзав одним із гральних столів, заставленим пластмасовими солдатиками.

— От лянь на того децла, — ніжно промовив Кен. — Мене хтось питав, чи я його годину погляджу. Та я б із ним тиждень сидів. Боже, якби то був мій син! У мене жінка тільки одну дитину народила — і ту на два місяці раніше. На третій день мале в інкубаторі померло.

Увійшов Ллойд, вони на нього озирнулися.

— Здоров, Дінні! — крикнув Ллойд.

— Йойд! Йойд! — закричав Дінні. Він підбіг до краю столу, зіскочив і помчав до нього. Ллойд підхопив його на руки, погойдав і міцно пригорнув.

— Маєш трохи поцілунків для Ллойда?

Дінні гучно його розцілував.

— А в мене дещо є для тебе, — сказав Ллойд і витяг із нагрудної кишені жменю «Поцілунків Херші», загорнутих у фольгу.

Дінні радісно зарепетував і притис цукерки до грудей.

— Йойде!

— Що, Дінні?

— А цьо ти пахнес, як бензинова тьюба?

Ллойд посміхнувся.

— Та сміття палив, зайцю. Ходи пограйся. Хто тобі зараз за маму?

— Анджеліна, — у Дінні це прозвучало як «Анжиїна». — А потім знову Бонні. Я люблю Бонні. Та й Анджеліну теж.

— Не кажи їй, що Ллойд дав тобі цукерок. А то Анджеліна дасть Ллойду по попі.

Дінні пообіцяв не казати і зі сміхом побіг, уявляючи, як Анджеліна дає Ллойду по попі. За хвилину чи дві він уже сидів на лінії «don’t come» грального столу[151] і з повним ротом шоколаду шикував армію. Прийшов Вітні у білому фартусі. Приніс Ллойдові два сендвічі та пляшку холодного пива «Геммс».

— Дякую, — сказав Ллойд. — Як апетитно.

— Це домашній сирійський хліб! — похвалився Вітні.