Вона повернула ручку і зайшла до внутрішнього кабінету… до самого Рендалла Флеґґа.

——

Кімната була велика і майже порожня. Стіл було присунуто до стіни, а поряд стирчав офісний обертовий стілець. Картини були завішені чохлами від пилу. Світло не горіло.

У другому кінці кабінету були розсунуті штори перед великим — на всю стіну — вікном, звідки відкривався обшир пустелі. Дейна подумала, що зроду не бачила більш непривітного, голого краєвиду з вікна. Угорі висів місяць, мов дрібна, начищена срібна монетка. Майже повний.

У вікно дивилася якась фігура — чоловічий силует.

Він і далі дивився, й після того, як вона увійшла, байдуже демонструючи їй свою спину, і аж тоді розвернувся. Скільки часу людина розвертається? Дві, ну, може, три секунди максимум. Але Дейні здалося, що темний чоловік розвертався цілу вічність, поступово показуючи себе більше й більше, як той місяць, що його він щойно споглядав. Вона знову стала дитиною, завмерла від жаскої цікавості й великого страху. На мить він повністю полонив її в тенети своєї привабливості, свого блиску, і вона відчула переконаність: коли він розвернеться повністю, через невідомо скільки століть, то вона побачить лице зі своїх снів — готичного ченця в капюшоні, накинутому на повну темряву. Антилюдина без лиця. Вона його побачить — і збожеволіє.

І тут, коли він подивився на неї, підійшов, привітно всміхаючись, вона вражено подумала: «Та він же не старший за мене!»

Волосся Ренді Флеґґа було темне, скуйовджене. Обличчя — красиве і червонястого відтінку, немов обвітрене пустельними бурями. Риси його були рухливі й чуттєві, а в очах танцювала шалена радість — то були очі маленького хлопчика, який дивується великому, таємному диву.

— Дейно! — мовив він. — Привіт!

— З-з-драстуйте, — більше Дейна промовити не спромоглася. Вона готувала себе до чого завгодно, тільки не до цього. Її розум лежав на рингу, намагаючись підвестись. А темний чоловік усміхався, побачивши її розгубленість. Потім розвів руками, немов вибачався. Убраний він був у вицвілу, з обтріпаним коміром сорочку з пейслійським візерунком, джинси із заклепками і дуже старі ковбойські чоботи зі збитими підборами.

— А ти чого очікувала? Що я буду вампіром? — він заусміхався широко, майже вимагаючи усмішки у відповідь. — Шкуродером? Що вони тобі про мене розповідали?

— Вони всі перелякані, — сказала вона. — Ллойд… спітнів, як свиня.

Він і далі посміхався, вимагаючи відповіді, і Дейна силою волі стримала усмішку. Її за його наказом били ногами, виштовхали з ліжка. Привели сюди… нащо? Щоб вона зізналася? Розповіла все, що знає про Вільну зону? Вона не могла повірити, що він цього всього не знає і без неї.

— Ллойд, — промовив Флеґґ і печально розсміявся. — У Ллойда був вельми сумний досвід у Фініксі, коли лютував грип. Він про це говорити не любить. Я врятував його від смерті і… — він заусміхався, ще більш роззброюючи її, якщо таке взагалі можливе, — і, як то мовиться в народі, від долі, гіршої за смерть, напевне. Він багато в чому пов’язує мене з тими переживаннями, хоча не я був винен у них. Чи ти мені віриш?

Вона поволі кивнула. Вона справді повірила і зловила себе на думці, чи не пов’язані постійні походи Ллойда в душ із тим «вельми печальним досвідом у Фініксі». Також вона несподівано для себе відчула до Ллойда Генрейда іншу емоцію: співчуття.

— Добре. Сідай, люба.

Дейна з сумнівом роззирнулася.

— На підлогу. На підлогу цілком нормально. Нам слід поговорити, і говорити правду. Той, хто лукавить, у кріслі сидить — тож обійдемося без них. Сядемо, як друзі коло багаття. Сідай, дівчинко.

Його очі просто іскрилися притлумленою веселістю, і здавалося, його боки ось-ось затрусяться від сміху. Він сів по-турецьки і питально поглянув на неї, немов кажучи: «Ти ж не дозволиш мені одному сидіти на підлозі цього безглуздого кабінету, правда?»

На мить замислившись, Дейна сіла. Так само схрестила ноги й звільна поклала руки на коліна. Вага ножа, причепленого до руки, її заспокоювала.

— Тебе прислали сюди як шпигунку в мій край, люба, — промовив він. — Чи правильно я окреслюю ситуацію?

— Так, — заперечувати сенсу не було.

— І тобі відомо, що зазвичай роблять зі шпигунами під час війни?

— Так.

Він засяяв, як сонце.

— То хіба не щастя, що ми з вами не в стані війни?

Вона в цілковитому подиві подивилася на нього.

— Але ж ми не воюємо, ти ж знаєш, — спокійно й відверто мовив він.

— Але… ви… — тисяча думок вихором закрутилися в її голові. Індіан-Спрінгс. «Сорокопуди». Чувак-Сміттєбак зі своїм дефоліантом і «вогневозами». Те, що відбувалося в розмовах, коли згадували цього чоловіка — чи пак істоту. І цей юрист, Ерік Стреллертон. Який блукає пустелею Мохаве з випаленим мозком.

Він тільки подивився на нього.

— Чи ми напали на вашу так звану Вільну зону? Чи хоча б якусь спробу воєнних дій учинили?

— Ні… але…

— А ви на нас нападали?

— Ні, звичайно!

— Ні. І в нас немає планів у цьому напрямку. Ось поглянь!

Він раптом підняв праву руку і склав пальці в трубочку. Крізь неї Дейні було видно пустелю за великим вікном.

— Велика західна пустеля! — вигукнув він. — Велика заїбиста Невада! Аризона! Нью-Мексико! Каліфорнія! Трохи моїх людей розкидано в штаті Вашингтон, навколо Сіетла, в ореґонському Портленді. По жменьці — в Айдахо і Нью-Мексико. Ми занадто розкидані, щоб рік чи два навіть думати про перепис населення. Ми значно вразливіші за вашу Зону. Вільна зона — це щось на зразок високоорганізованого мурашника чи комуни. А ми — лише конфедерація, а я — її номінальний голова. Нам обом знайдеться місце. І для нас обох буде місце і в 2190 році. Якщо новонароджені виживуть, про що ми дізнаємося не раніше ніж за п’ять місяців. Якщо вони будуть жити — людство житиме далі, хай ще наші діди мали за що тут битися і що ділити. Чи їхні діди. Але, Боже мій, за що битися нам?

— Нема за що, — пробурмотіла Дейна. У горлі їй геть пересохло. Відчуття були якісь затуманені. І щось іще закрадалося в серце… може, надія? Вона дивилася йому в очі. Здається, вона не в силах була відвести погляд, та й не хотіла. Вона не божеволіє. Він узагалі не намагається позбавити її глузду. Він виявився… дуже розумним чоловіком.

— Немає економічних причин воювати, і технічних теж. Наша політика різниться, але то настільки незначна річ, якщо нас розділяють гори…

Він мене гіпнотизує!

Потужним зусиллям вона відвела очі й поглянула на місяць за його плечем. Усмішка Флеґґа дещо звузилась, і його обличчям прокотилася тінь роздратованості. Чи їй здалося? Коли вона знову на нього подивилася (тепер обережніше), він знову лагідно до неї всміхався.

— За вашим наказом убито Суддю, — різко відказала вона. — Ви зараз чогось від мене хочете, а коли отримаєте, то вб’єте й мене.

Він терпляче поглянув на неї.

— По всьому кордону штатів Айдахо і Ореґон стояли застави, і вони шукали Суддю Фарріса, це правда. Але не для того, щоб його вбити! Наказ був привести його до мене. Я до вчорашнього дня перебував у Портленді. Я хотів поговорити з ним так, як зараз із тобою, люба: спокійно, розумно, тверезо. Двоє моїх охоронців побачили його в Копперфілді, штат Ореґон. Він вискочив і став по них стріляти — одного поранив, а другого вбив на місці. Поранений спочатку вбив Суддю, а потім помер сам. Мені шкода, що так вийшло. Може, навіть сильніше шкода, ніж ти можеш подумати й зрозуміти.

На його очі впала тінь, і вона ледь не повірила йому… але, мабуть, не так, як він би хотів. І вона знову відчула холодність.

— А тут розказують інакше.

— Чи їм вір, чи мені, люба. Але не забувай, що наказую тут я.

Він говорить переконливо… збіса переконливо. Він видається майже безкривдним — але ж це не зовсім правда, еге ж? Це відчуття виникало в неї просто від того, що він — людина… чи щось у людській подобі. Ці слова цілком могли перетворити її на пластилін у його руках. Він справляє гарне враження, має політичний хист зруйнувати дощенту ваші найпереконливіші аргументи… але робить він це в такий спосіб, який Дейні здається надзвичайно підозрілим.