— Де ж він це все бере?

— Та кругом, — просто сказав Ллойд. — Нюхом чує, солоденька. Але це не так уже й дивно. Більша частина західної Невади й східної Каліфорнії належала старому доброму дядькові Сему. І там він свої іграшки випробовував — аж до атомних бомб. Скоро Бачок нам і таку прикотить.

Ллойд засміявся. Дейні стало холодно, страшенно холодно.

— І грип звідкілясь звідти почався. Я б на це ставку робив. Може, Чувак наш і його знайде. Кажу тобі, він таке просто нюхом чує. Головний каже: просто дайте йому спокій, хай бігає де хоче і робить що хоче. Знаєш, яка в нього зараз улюблена цяцька?

— Ні, — мовила Дейна. Вона не була певна, що аж так хоче знати… але для чого ж вона сюди прийшла?

— Вогневози.

— Які вогневози?

— У нього таких п’ять штук в Індіан-Спрінгс стоять, як гоночні машини у «Формулі-1», — засміявся Ллойд. — Їх у В’єтнамі використовували. Солдатики їх прозивали «зіппо». У них напалму під зав’язку. Сміттєбак їх просто обожнює.

— Чотко, — пробурмотіла вона.

— Хай там як, а коли Сміттєбак цього разу приїхав, ми його повезли в Спрінгс. Він ходив навколо тих «сорокопудів», мукав, гмикав і годин із шість їх встановлював. Уявляєш? Техніків військової авіації, мабуть, дев’яносто років тренують для такого. Але то не на Сміттєбака розраховано. Він йобаний геній.

«Тобто idiot savant[146]. Ясно, звідки в нього такі опіки…»

Ллойд глянув на годинник і сів.

— До речі, про Індіан-Спрінгс, мені туди саме треба. Маю час тільки на ще один душ. Хочеш зі мною?

— Не зараз.

Вона почала вдягатись, і вода зашуміла знову. Поки що їй завжди вдавалось і роздягатись, і вдягатись без його присутності — і так вона збиралася робити й надалі.

Вона причепила фінку до руки й закріпила лезо на пружині. Швидкий рух зап’ястя — і всі десять дюймів[147] будуть у неї в руці.

«Ну, — подумала вона, вдягаючи блузку, — має ж бути в дівчини якась загадка!»

——

Вечорами вона працювала в команді обслуговування ліхтарів. Робота зводилася до перевірки ламп за допомогою простого приладу й заміни їх у разі несправності чи у випадках, якщо їх побили вандали, коли в Лас-Веґасі шаленів супергрип. Працювали вчотирьох, їздили автовишкою від стовпа до стовпа, з вулиці на вулицю.

Увечері Дейна стояла на вишці, знімаючи плексигласовий плафон з ліхтаря, і міркувала, як їй подобаються люди, з якими вона працює, особливо Дженні Енґстрьом — крута і вродлива колишня клубна танцівниця, яка зараз керувала автовишкою. Така дівчина могла б стати найкращою подругою Дейни — і вона просто не розуміла, чому і як Дженні опинилася тут, на боці темного чоловіка. Це питання настільки мучило Дейну, що вона навіть не могла наважитися спитати Дженні про це.

Та й інші були нормальні. Дейна подумала, що у Веґасі відсоток дурнів значно вищий, ніж у Зоні, але ні в кого з рота ікла не стирчать і ніхто при перших променях місяця не перетворюється на кажана. Ці люди також працьовиті — у Зоні на її пам’яті люди так не працювали. У Вільній зоні можна було побачити, як хтось відпочиває в парку за будь-якої години дня, а дехто влаштовував обідню перерву з дванадцятої до другої. Тут такого не бувало. З восьмої ранку до п’ятої вечора працювали абсолютно всі — чи то в Індіан-Спрінгс, чи в робочих командах по місту. І школа теж працювала. У Веґасі було десятків зо два дітей від чотирьох (то був загальний улюбленець Деніел Маккарті, якого всі звали Дінні) до п’ятнадцяти років. У місті знайшли двох професійних учителів, і п’ять днів на тиждень проводилися заняття. Ллойд, який кинув навчання, три роки просидівши в сьомому класі, вельми пишався освітніми можливостями, що відкривалися в місті. Аптеки були відчинені й не охоронялися. Люди весь час туди ходили… але нічого серйознішого за аспірин чи ліки від болю в животі не брали. На заході проблема наркотиків не стояла. Кожен, хто бачив, як скінчив життя Гектор Дроґан, знав, як караються подібні звички. Річів Моффатів тут не було також. Кожен був дружній і тверезий. І мудро було не пити нічого міцнішого за пляшкове пиво.

«Німеччина 1938 року, — подумала Дейна. — Нацисти? Ну так, то були привабливі люди. Дуже спортивні. По нічних клубах не ходять, клуби — для туристів. А що вони роблять? Майструють годинники».

«Чи це справедливе порівняння?» — гадала Дейна, стурбовано думаючи про Дженні Енґстрьом, яка так їй подобалася. Вона не могла точно сказати… але схилялася до думки, що так.

Вона перевірила лампу приладом. Лампа була негожа. Дейна обережно зняла її, поклала на вишку, притримуючи ногами, і взяла останню нову. Добре, уже скоро й робочому дню кінець. Уже…

Дейна глянула вниз — і завмерла.

Люди йшли з автобусної зупинки, поверталися додому з Індіан-Спрінгс. Усі невимушено поглядали вгору — так люди завжди поглядають на того, хто перебуває десь угорі. Синдром безкоштовного цирку.

Оце обличчя, яке подивилося на неї.

Широке, усміхнене, здивоване.

«Господи Ісусе, невже це Том Каллен?»

Пекучий піт потік їй на око, в очах почало двоїтися. Коли вона витерла його, обличчя зникло. Люди на зупинці вже пройшли вперед вулицею, розмахуючи кошиками з-під харчів, розмовляючи, жартуючи. Дейна подивилася на того, хто, можливо, був Томом, але ззаду важко було сказати…

«Том? Невже вони відправили Тома?»

Та ні, звісно. Це була така божевільна і майже…

«Майже мудра думка».

Але вона просто не могла повірити в це.

— Агов, Юрґенс! — грубо крикнула їй Дженні. — Ти там спиш чи просто дрочиш?

Дейна перехилилася через низьке поруччя автовишки і подивилася в обличчя Дженні, котра висунулася з кабіни. Показала їй середній палець. Дженні засміялася. Дейна знову зайнялася своєю лампочкою, з силою вкручувала її, а коли лампа стала на своє місце, уже настала пора закінчувати. Дорогою назад до гаража вона сиділа тиха й замислена… така тиха, що Дженні це зауважила вголос.

— Та просто нема що казати, мабуть, — напівусміхаючись мовила Дейна.

«Не може бути, щоб це був Том.

Чи таки може?»

——

— Вставай! Вставай! Та вставай, сука-блядь, вставай же!

Вона отямлювалася після неприємного сну, коли її штовхнули в спину ногою, так що вона вивалилася з круглого ліжка на підлогу. Дейна одразу прокинулася, моргаючи, не розуміючи, що сталося.

Там був Ллойд, який дивився на неї з крижаним гнівом. Вітні Горґан. Кен Демотт. Козирний Туз. Дженні. Тільки зараз обличчя Дженні, зазвичай відкрите, було холодне й порожнє.

— Джен!..

Ніякої реакції. Дейна підвелася на коліна; до неї почало доходити, що вона гола, але значно більше вона усвідомлювала, наскільки холодно ці всі обличчя на неї дивляться. У Ллойда було таке обличчя, як у рогоносця, який викрив зраду.

«Чи мені це сниться?»

— Одягайся, ти, шпигунка, блять, пиздлива!

Гаразд, не сон. У неї мов щось обірвалося всередині — і цей страх здавався майже закономірним. Вони дізналися про Суддю і ось тепер — про неї. Він їм сказав. Вона поглянула на годинник на тумбочці. За чверть четверта ранку. «Ось вона, година таємної поліції», — подумала Дейна.

— Де він? — спитала вона.

— Кругом, — похмуро відказав Ллойд. Обличчя в нього було бліде, блискуче. Амулет висів у V-подібній горловині футболки. — Скоро пошкодуєш, що він близько.

— Ллойде!

— Що?

— А я тобі венеру подарувала, Ллойде. Сподіваюся, він скоро відсохне.

Він ударив її ногою під грудну клітку, так що Дейна впала на спину.

— Сподіваюся, скоро відсохне, Ллойде.

— Замовкни і вдягайся.

— Вали звідси. Я перед мужиками не вдягаюся.

Ллойд знову вдарив її ногою — тепер уже в біцепс правої руки. Біль був жахливий, і губи в неї смикнулись, але Дейна не скрикнула.

— Що, Ллойде, попав? У ліжку з Мата Харі? — вона вишкірилася до нього; в очах стояли сльози від болю.

— Та ходімо, Ллойде, — сказав Вітні Горґан. Він побачив кровожерний вогонь в очах Ллойда і зробив швидкий крок уперед, узяв Ллойда за руку. — Ми вийдемо до вітальні. Дженні може простежити за нею, поки вона вдягнеться.