Ллойд якийсь час мовчки жував.

— Ніхто його не бачив? — урешті спитав він.

Кен похитав головою.

— Мабуть, знову десь пішов.

Ллойд замислився. Надворі завив особливо сильний порив вітру — самотньо, загублено. Дінні на мить схильовано підняв голову, а потім знову нахилився й повернувся до гри.

— Мабуть, він десь тут, — урешті промовив Ллойд. — От чомусь мені так думається. Мені здається, він десь тут і на щось чекає. Не знаю, на що.

Вітні тихо спитав.

— Ти як думаєш, витяг він це з неї?

— Ні, — промовив Ллойд, спостерігаючи за Дінні. — Не думаю. Щось у нього там не так пішло. Вона… чи то їй пощастило, чи вона його перехитрувала. Таке не часто буває.

— Урешті, нічого це не змінить, — сказав Кен, але все одно обличчя в нього було тривожне.

— Та ні, не змінить, — Ллойд якийсь час слухав вітер. — Може, він пішов назад до Лос-Анджелеса.

Але насправді він так не вважав, і це було помітно.

Вітні знову пішов на кухню і приніс усім ще по пиву. Вони пили мовчки, думали, і думки їхні були бентежні. Спочатку Суддя, тепер оця жінка. Обоє загинули. Ніхто нічого не сказав. І неушкоджені голови за наказом з них добути не вдалося. Це все одно якби за старих часів «Янкіз» із Ментлом, Марісом і Фордом[152] програли дві перші гри світового чемпіонату — і важко повірити, і лячно.

Вітер вив усю ніч.

Розділ 63

Увечері 10 вересня Дінні грався в маленькому парку, що лежав просто на північ від району готелів і казино. Його «мама» на цей тиждень, Анджеліна Гіршфілд, сиділа на лавці й розмовляла з дівчиною, яку принесло в Лас-Веґас тижнів із п’ять тому, приблизно через десять днів після того, як Анджі сама туди прибула.

Анджі Гіршфілд було двадцять сім років. Дівчина була молодша на десять років, зараз на ній були вузькі сині джинсові шорти й коротка блузка-матроска, яка не залишала ніякого простору для фантазії. Щось було дуже непристойне в контрасті між цим привабливим юним тілом і дитячим, надутим і доволі порожнім виразом обличчя. Розмова в неї була монотонна і практично нескінченна: рок-зірки, секс, її противна робота, яка полягала в чищенні боєприпасів від антикорозійного мастила в Індіан-Спрінгс; секс, каблучка з діамантом, секс, програми по телевізору, за якими вона так скучила, знову секс.

Анджі була б дуже рада, коли б та пішла зайнятися з ким-небудь сексом і дала їй спокій. І сподівалася, що Дінні виповниться щонайменше тридцять років, доки черга бути йому за маму дійде до цієї дівки.

І тут Дінні глянув угору, усміхнувся й закричав:

— Том! Пйівіт, Томмі! Том!

Іншим боком парку кудись човгав здоровенний чоловік із волоссям солом’яного кольору, біля його ноги гойдався величезний робочий кошик для харчів.

— Слухай, він п’яний якийсь. — сказала дівчина до Анджі.

Анджі всміхнулася.

— Ні, це Том. Він просто…

А Дінні вже біг до нього й репетував на все горло.

— Томе! Томе, поцєкай!

Том озирнувся і всміхнувся.

— Дінні! Привіт-привіт!

Дінні стрибнув на Тома. Том упустив свій кошик і спіймав малюка. Покрутив його.

— Зоби літацьок, Томе! Зоби літацьок!

Том міцно взяв Дінні за зап’ястя і почав крутитися з ним на місці, дедалі швидше й швидше. Відцентрова сила здійняла хлопчика в повітря, і він уже дриґав ногами паралельно до землі. Дінні заходився сміхом. Зробивши два-три оберти, Том обережно поставив хлопчика на ноги.

Дінні хитався, реготав і намагався втримати рівновагу.

— Сє, Томе! Мозна сє тйошки?

— Ні, тобі погано стане, якщо ще. А Томові додому треба. Боже, так.

— Доблє, Томе. Бувай!

Анджі сказала:

— Мабуть, Дінні найбільше в усьому місті любить Ллойда Генрейда і Тома Каллена. Том Каллен — простачок, але…

Вона подивилася на дівчину і замовкла. Та уважно, примружившись, дивилася на Тома.

— А він прийшов з іще одним чоловіком? — спитала вона.

— Хто? Том? Ні — наскільки я знаю, він сам-один приблудився півтора тижня тому. Він був із тими, що в Зоні, і вони його вигнали. Був їхній, став наш.

— А глушка з ним не було? Глухонімого?

— Глухонімого? Ні, я точно знаю, що він сам прийшов. Дінні його обожнює.

Дівчина провела Тома поглядом. Вона подумала про «Пепто-бісмол» у пляшечці. Про пом’яту записку: «Ти нам не потрібна». То було ще в Канзасі, тисячу років тому. Вона в них стріляла. Ух, краще б вона їх убила, особливо оте опудало глухоніме.

— Джулі? З тобою все нормально?

Джулі Ловрі не відповіла. Вона дивилася вслід Томові Каллену. А потім почала посміхатися.

Розділ 64

Чоловік, який помирав, відкрив свій зошит у цупкій обкладинці, зняв з ручки ковпачок, замислився на мить і почав писати.

Було це дивно: там, де раніше ручка так і літала над папером, заповнюючи кожен аркуш від гори до низу, немов у владі якоїсь прихильної до автора чарівної сили, слова тепер ледве повзли манівцями, букви стали великі й хиткі — він наче в особистій машині часу повернувся в молодші класи.

У ті дні в батьків до нього ще лишалося трохи любові. Емі ще не розквітла, його власне майбутнє як «дивовижного оґанквітського товстуна» і ймовірного гомика ще не було визначене. Він міг пригадати, як сидить за кухонним столом у ясних сонячних променях, поволі переписує слово в слово книжку про Тома Свіфта[153] у великий блокнот фірми «Блакитний кінь» — дешевенький, із синіми лінійками, — а поряд стоїть склянка «коли». Йому чути голос матері з вітальні. Іноді вона говорила по телефону, іноді з сусідкою.

То просто дитяча повнота, так лікар каже. Із залозами, слава Богу, все гаразд. І він такий розумний!

На його очах слова приростали літера по літері. Речення приростали слово по слову. Абзаци росли, і кожен із них лягав цеглиною у великий бастіон, яким є мова.

«То буде мій найкращий винахід, — рішуче промовив Том. — Дивіться, що буде, коли я смикну за цю тарілку, але, ради всього святого, не забудьте затулити очі!»

Цеглини мови. Камінь, листок, незнайдені двері. Слова. Світи. Чари. Життя і безсмертя. Сила.

Не знаю, звідки це в нього, Рито. Може, від діда. Він був священиком і читав просто прекрасні проповіді…

Він дивився, як із часом літери ставали красивішими. Дивився, як вони з’єднуються — писання друкованими літерами вже залишилося позаду, настав час прописів. Збирання думок і сюжетів. Адже й цілий світ, урешті-решт, — це не що інше, як думки й сюжети.

Кінець кінцем, він дістав друкарську машинку (і на той час для нього нічого особливого вже не залишалося: Емі була в старших класах, членкиня Спілки національної гордості[154], чирлідерка, драмгурток, дебатний гурток, кругла відмінниця, з її зубів знято брекети, її найкраща подруга у світі — Френні Ґолдсміт… а в її брата дитяча повнота не минулася й у тринадцять, він почав захищатися великими словами і з поступовим наростанням жаху почав розуміти, що життя насправді — то великий дикунський казан, а він у ньому — самотній місіонер, якого варять на малому вогні). Відпочити від того він міг за друкарською машинкою. Спочатку він друкував повільно, так повільно, що страшенно мучився постійними помилками. Ця машина активно, але хитро, опиралася його волі. Але коли він навчився працювати з нею краще, то почав розуміти, чим ця машина є насправді — чарівним думкопроводом між його розумом і чистим аркушем, який він намагається завоювати. На час епідемії супергрипу він уже вмів друкувати понад сто слів на хвилину і нарешті міг наздогнати свої думки й зловити їх усі. Але від руки писати так і не припинив, пам’ятаючи, що «Мобі Діка» написано від руки, і «Багряну літеру», і «Втрачений рай» теж.

Таке письмо, яке бачила Френні у його «головній книзі», він виробив у себе роками практики — без абзаців, без розривів, без паузи для ока. То була праця — жахлива, до судоми в руці — але робилася вона з любов’ю. Він радо і з приємністю вдавався до друкарської машинки, але вважав, що найкращі свої думки слід писати від руки.