І те, що від нього лишається, він так і запише.

Він подивився вгору і побачив, як угорі кружляють грифи, що немов вилетіли з якогось суботнього пригодницького фільма з Рендольфом Скоттом[155] чи з роману Макса Бренда[156]. Він так і уявив це написаним у романі: «Гарольд побачив, як у небі кружляють, чекаючи, грифи. Якусь мить він дивився на них, а потім знову схилився над щоденником».

Він знову хилився над щоденником.

Урешті він був змушений повернутися до тих кривуватих літер, які його непевна моторика дозволяла писати на самому початку. Це, власне, до болю нагадувало сонячну кухню, холодну склянку коли, старі книжки про Тома Свіфта, які тхнули цвіллю. І от нарешті, подумав (і написав) він, він може порадувати своїх батьків. Дитяча повнота зникла. І хоча з технічної точки зору він ще незайманий, але морально перебуває в повній переконаності, що не гомик.

Він відкрив рота і хрипко крикнув:

— Я найкращий у світі, мам!

Він дійшов до середини сторінки. Поглянув на написане, потім на свою ногу, викручену й зламану. Зламану? Це ще м’яко сказано. Ногу було повністю роздроблено. Він уже п’ятий день сидить у тіні скелі. У нього скінчилися харчі. Він би помер від спраги ще вчора або позавчора, коли б не дві потужні зливи. Його нога розкладалася. Вона смерділа зеленим, газовим духом і сильно розпухла в штанях, напнувши холошу кольору хакі, як оболонку ковбаси.

Надін давно відійшла.

Гарольд підняв пістолет, який лежав біля нього, і перевірив набої. Тільки цього дня він уже перевіряв їх разів зо сто. У дощ він щосили намагався тримати зброю сухою. Залишалося три обойми. Перші дві він вистріляв у Надін, коли вона глянула вниз і сказала, що далі піде без нього.

Вони проїжджали поворот на 180 градусів, Надін була далі від краю, а Гарольд — зовні на своєму «тріумфі». Вони перебували на західних схилах Колорадо приблизно в сімдесяти милях[157] від кордону з Ютою. Біля зовнішнього краю на повороті було розлито мастило, і в наступні дні Гарольд багато думав про це мастило. Дуже вже воно ідеально було розташоване. Пляма звідки? Тут же понад два місяці точно нічого не проїжджало. Мастило за той час мало б давно висохнути. Складалося враження, що за ними стежить його червоне око і чекає слушного часу налити мастила на дорогу й вивести Гарольда з гри. Хай проведе її горами на випадок чого, а потім — викинути його. Мавр, так би мовити, зробив свою справу.

«Тріумф» з’їхав до поруччя, і Гарольд перелетів через нього, мов комаха. Праву ногу охопив жахливий біль. Гарольд почув, як вона мокро хруснула — зламалася. Закричав. Потім йому назустріч полетіло каміння, він нісся прямовисно, карколомно вниз, в ущелину. Чув унизу шум швидкої води.

Він ударився об схил, перекинувся в повітрі і знову впав на праву ногу, зламавши її в іншому місці, знову злетів у повітря, покотився — і раптом зачепився за мертве дерево, яке нахилилося від якоїсь давньої бурі. Коли б його там не було, він би впав в ущелину — і його з’їла б гірська форель, а не ці грифи.

Він написав у книзі тими самими хиткими, дитячими літерами: «Я не звинувачую Надін». Це була правда. Але тоді він її звинувачував.

Обідраний до крові, охоплений жахом, із ногою, яка вся горіла нестерпним болем, він насилу піднявся й поповз угору схилом. Далеко вгорі він побачив: на нього з-за поруччя дивилася Надін. Її обличчя було маленьке й біле — лялькове.

— Надін! — заволав він. Голос пролунав надсадним карканням. — Мотузка! Зліва в торбі на сідлі!

Вона тільки подивилася на нього. Він почав думати, що вона його не почула, і хотів був повторити, коли побачив, як її голова рухається ліворуч, праворуч, потім знову ліворуч. Дуже повільно. Вона відмовлялася.

— Надін! Я без мотузки не вилізу! Я ногу зламав!

Вона нічого не сказала. Тільки дивилася вниз, навіть уже не хитала головою. У нього з’явилося відчуття, що він перебуває в глибокій ямі, і вона дивиться на нього з краю цієї ями.

— Надін, кинь мені мотузку!

І знову повільний рух головою: неначе замкнулися двері склепу перед чоловіком, який ще не помер, а опинився в лабетах якоїсь страшної каталепсії.

— НАДІН! ЗАРАДИ БОГА!

Останні її слова долинули до нього: негучні, але чіткі серед гірської тиші.

— Це все було підлаштоване, Гарольде. Я маю їхати. Пробач, будь ласка.

Але вона не рушила: стояла й далі дивилася з-за поруччя, як він лежить десь у двохстах футах[158] унизу. Тут-таки з’явилися й мухи, діловито беручи зразки його крові з усяких каменюк, об які він бився і дряпався.

Гарольд поповз нагору, тягнучи за собою роздроблену ногу. Спочатку не було ненависті, не було бажання пустити в неї кулю. Важливо було тільки наблизитися достатньо, аби зрозуміти її вираз обличчя.

Трохи перевалило за полудень. Сонце палило. З його лиця капав піт на гостре каміння і скелі, якими він дерся вгору. Він повз на ліктях, відштовхувався лівою ногою, немов скалічена комаха. Повітря наждаком дерло в горлі на вдиху, на видиху. Він замислився, наскільки довго так лізтиме, але двічі бився поламаною ногою — і його накривав такий біль, що він майже непритомнів. Кілька разів він так з’їжджав назад, безпорадно стогнучи.

Урешті, очманівши від болю і втоми, він усвідомив, що далі повзти не зможе. Тіні розвернулися. Минуло три години. Він не міг згадати, коли востаннє дивився на поруччя; точно понад годину тому. У своєму стражданні він був цілковито зосереджений на просуванні вперед, хоч якому дрібному. Надін, мабуть, давно вже поїхала геть.

Але ні — вона й далі стояла там, і хоча Гарольду вдалося пролізти лише футів із двадцять п’ять[159], її вираз обличчя він уже бачив із пекельною чіткістю. То був вираз смутку і горя — але очі були далекі й порожні.

Очима вона була з ним.

І отут уже в Гарольді скипіла ненависть, і він намацав кобуру на плечі. Кольт був там, утримався на ремені під час падіння. Він витяг його, зігнувшись так, щоб вона не помітила.

— Надін…

— Так буде краще, Гарольде. І для тебе теж — бо служити йому було б значно гірше. Ти ж розумієш, правда? Ти не зустрінеш його, не побачиш його лиця, Гарольде. Він відчуває, що той, хто зрадив одних, імовірно, зрадить і інших. Він тебе вбив би, але спочатку відібрав би в тебе розум. Він має таку силу. Він дав мені вибір: отак — або так, як хоче він. Я обрала це. Ти зможеш усе скінчити швидко, якщо ти сміливий. Ти знаєш, про що я.

Він перевірив набої в пістолеті вперше з сотень (коли не тисяч) разів, ховаючи зброю під зраненим, роздертим ліктем.

— А ти? — крикнув він. — Хіба ти теж не зрадниця?

Вона відказала.

— У серці я ніколи його не зраджувала.

— По-моєму, саме там якраз і зраджувала! — крикнув у відповідь Гарольд. Він спробував створити на обличчі щирий вираз, а водночас прораховував відстань. У нього є максимум два постріли. Пістолет — зброя, відома своєю непередбачуваністю. — І я певен, що він про це теж знає!

— Я потрібна йому, — сказала вона, — а він — мені. Ти тут узагалі ні до чого, Гарольде. І, якби ми поїхали разом, я, можливо… можливо, дозволила б тобі дещо зі мною зробити. Оту дрібницю. І це б усе зруйнувало. Я не можу йти на ризик, що таке може статися, після всієї цієї огидної кривавої жертви. Ми продали душі разом, Гарольде, але від мене ще лишилося досить, щоб вимагати повну ціну.

— Я дам тобі твою повну ціну, — сказав Гарольд і зіп’явся на коліна.

Сонце било в очі. Запаморочення грубою рукою схопило його, закрутило гіроскоп у його голові. Він немовби почув голоси — голос, який заревів вражено, опираючись. Гарольд натиснув на гачок. Гримнув постріл, розкотився луною, стрибаючи від скелі до скелі, тріскаючи, бухкаючи, завмираючи. Обличчя Надін стало кумедно-здивованим.