Але тепер він уже втратив інтерес до вовків.

Він був у джинсах і поношених чоботях, у куртці з овечої шкіри з двома значками на нагрудних кишенях: смайл і «ЯК ТАМ ВАША СВИНИНКА?» Цієї ночі вітер судомно смикав його комір.

Йому не подобалося те, що відбувалося.

У вітрі були погані прикмети, лихі знамення, немов кажани, лопотіли на темному горищі покинутого сараю. Стара померла — і спочатку він подумав, що це добре. Попри все, він боявся старої. Вона померла, він сказав Дейні Юрґенс, що вона померла в комі… але чи це правда? Він уже не був особливо певен цього.

Чи говорила вона перед смертю? А коли говорила, то що сказала?

Що вони задумали?

Він розвинув у собі своєрідне третє око. То було як уміння літати — він це мав і прийняв, але так і не розумів до кінця. Він міг його відсилати, бачити… майже завжди. Проте інколи око загадковим чином сліпло. Він зміг зазирнути в кімнату, де помирала стара, бачив їх навколо — пір’я в них ще було трохи обсмалене після маленького сюрпризу від Гарольда з Надін… але раптом видіння розтануло — і він знов опинився в пустелі, у власному спальнику, і бачив тільки Кассіопею в її зоряному кріслі-гойдалці. І голос усередині його промовив: «Вона померла. Вони чекали, доки вона заговорить, а вона так і не заговорила».

Проте він уже не довіряв цьому голосу.

Зі шпигунами справи виходили доволі неприємним чином.

Суддя — йому відстрелили голову.

Ця дівка, яка вирвалася від нього в останню секунду. І вона ж знала, прокляття! Вона знала!

Він раптом кинув лютий погляд на вовків — і півдюжини їх кинулися битися, їхнє гортанне гарчання лунало в тиші, немов звук тканини, що рветься.

Він знав усі її секрети, окрім… третього. Хто ж цей третій? Він відсилав своє Око знов і знов, а воно показувало йому лише загадкове, ідіотське обличчя місяця. ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «місяць».

Хто ж той третій?

Як же ця дівка змогла втекти від нього? Вона його захопила абсолютно зненацька — у нього тільки клапоть блузки в руках лишився. Він знав про її ніж — це взагалі елементарно, — але не про цей раптовий стрибок на скло. І те, як холоднокровно вона покінчила з життям, ні секунди не вагаючись. Кілька секунд — і все.

Його думки ганялися одна за одною, мов тхори в темряві.

Усе почало трохи сипатися. Флеґґові це не подобалося.

От, приміром, Лодер. Був Лодер.

Працював він ідеально — просто як заводна іграшка, з тих, у яких ключик стирчить. Іди сюди. Іди туди. Зроби це. Зроби те. Але динамітна бомба взяла тільки двох — і весь план, і всі старання зійшли на пси через ту чорнопику бабу, яка надумала повернутись. А потім… коли Гарольда позбулися… він мало не вбив Надін! Від цієї думки Флеґґ і досі відчував шалений гнів і здивування. А ця дурна пизда так і стояла там з відкритим ротом, чекала, поки знову стрельне, наче й хотіла, щоб її вбили. І чим це все мало б скінчитися, коли б Надін померла?

Хто, коли не його син?

Кріль був готовий. Він зняв його з рожна і поклав на олов’яну тарілку.

— Ну що, морпіхи недороблені — жерти подано!

Від цього він широко заусміхався. Чи служив він коли-небудь у морській піхоті? Певно, що так. Якщо точніше, то на Перріс-Айленді[160]. Там був хлопчик, дефективний, звали його Бу Дінквей. Вони…

Що?

Флеґґ насупився над тарілкою. Чи то вони забили старого Бу палицями, обмотаними ганчір’ям? Чи задушили якось? Щось наче він пам’ятає про бензин. Але що?

У раптовому нападі гніву він мало не кинув щойно приготоване м’ясо у вогонь. Ну мусить це він пам’ятати, хай йому грець!

— Жуйте, свині, — прошепотів він, але цього разу спогад зринув лише на мить і розтанув.

Він втрачає себе. Колись він міг згадати і шістдесяті, і сімдесяті, і вісімдесяті, як людина, яка дивиться вниз на гвинтові сходи, що ведуть до якоїсь темної кімнати. Тепер він чітко пам’ятав лише події від часу супергрипу. Поза тим залишався тільки туман, який подекуди злегка здіймався, показуючи мимохідь якийсь загадковий спогад (того-таки Бу Дінквея, наприклад… якщо такий взагалі був) — а потім знов опускався.

Найдавніший спогад, якого він певний, — це те, як він ішов на південь трасою US 51, прямуючи до Маунтін-Сіті й дому Кіта Брейдентона.

Як народився. Народився заново.

Він уже не був, правдиво кажучи, людиною, якщо колись нею і був. Він став немов цибулина, з якої облазить шар за шаром, тільки то немов людські атрибути з нього сходили: організоване мислення, пам’ять, може, навіть свобода волі… якщо вона колись у нього була.

Він почав їсти кролика.

Колись він був абсолютно певний того, що в разі, якщо все почне валитися, він устигне швидко зникнути. Але не тепер. То його місце, то його час, і його протистояння відбудеться тут. Немає значення, що він поки не здатний виявити третього шпигуна, немає значення, що Гарольд у самому кінці вийшов з-під контролю і здійснив колосально нахабну спробу вбити його суджену наречену, матір його сина.

Десь цей дивний Чувак-Сміттєбак лазить пустелею, винюхує зброю, яка назавжди зітре з лиця землі це джерело тривог і небезпек — Вільну зону. Його Око не могло йти за Чуваком-Сміттєбаком, і Флеґґ вважав, що той по-своєму химерніший навіть за нього: шукач, який винюхує кордит, напалм і гелігніт із точністю смертоносного радара.

За місяць чи менше злетять літаки Національної гвардії з повним комплектом ракет «сорокопуд» під крилами. І коли він буде певен, що наречена зачала, вони втечуть на схід.

Він мрійливо дивився на баскетбольний м’яч місяця і всміхався.

Був ще інший варіант. Він думав, що Око все покаже йому у свій час. Може, він туди рушить сам — чи то в подобі ворони, чи вовка, чи як комаха, наприклад богомол, а може, як така дрібнота, що здатна пролізти і в приховану підземну вентиляцію серед колючої пустельної трави. Стрибатиме чи повзтиме темними переходами і врешті проскочить у вентиляцію чи ґратку кондиціонера.

Це місце було під землею. Одразу за кордоном у Каліфорнії.

Там стояли лабораторні стакани — ряди й ряди їх, на кожному акуратна наклейка з витисненим на ній написом: суперхолера, суперсибірка, нова й покращена версія бубонної чуми… І всім притаманна мінливість проти антигену, яка робила супергрип настільки смертельним. У тому місці подібних було безліч: асорті, як раніше казали в рекламі льодяників «Лайф Сейверз».

Додамо вам трохи у водичку, Вільна зоно?

Чи хай гарненько в повітрі розсіюється вибухом?

Яку-небудь славну хворобу легіонерів на Різдво, чи вам би ліпше новий і покращений свинячий грип?

Ренді Флеґґ, темний Санта, приїде на санчатах Національної гвардії та й повкидає в коминки?

Він чекатиме і дізнається, коли прийде слушний час.

Щось йому підкаже.

Усе буде добре. Швидко тікати цього разу не треба. Він на коні — і там лишатиметься.

Кріль скінчився. Наївшись гарячого, він знову відчув себе. Підвівся з олов’яною тарілкою в руці й жбурнув кістки в ніч. Вовки кинулися до них із гарчанням та бійкою, і їхні очі блідо зблискували під місяцем.

Флеґґ стояв, спершись руками в стегна, і розкотисто сміявся до місяця.

——

Рано-вранці наступного дня Надін виїхала з містечка Ґлендейл і помчала своєю «веспою» вздовж траси I-15. Її розпущене білосніжне волосся маяло за нею, немов весільна фата.

Їй було шкода своєї «веспи», яка служила їй вірою і правдою, а нині вже майже помирала. Пробіг, пустельна спека, важкий переїзд через гори, недбалий догляд — усе давалося взнаки. Двигун надсадно хрипів. Стрілка на вказівнику кількості обертів почала тремтіти, замість того щоб чемно стояти на цифрі 5Х1000. Це вже нічого не означало. Якщо «веспа» впаде до того, як вона прибуде на місце, то вона піде пішки. Зараз ніхто її не переслідує. Гарольд мертвий. А якщо вона піде пішки, то він дізнається і пришле когось їй назустріч.

Гарольд стріляв у неї! Гарольд намагався її вбити!

Думками вона весь час поверталася до цього, хоч як намагалася забути. Розум не відпускав цю подію, мов собака кістку. Так не мало бути. Флеґґ прийшов до неї вві сні в першу ніч після вибуху, коли Гарольд урешті дав дозвіл зупинитись і перепочити. Він сказав, що лишає Гарольда з нею, доки вони опиняться на Західних схилах, майже в Юті. Потім його буде усунуто швидко, випадково й безболісно. Мотоцикл послизнеться. І — за поруччя. Без шуму й пилу.