Але вийшло не так уже швидко й безболісно, і Гарольд ледве не вбив її. Куля просвистіла в дюймі від її щоки, а вона не могла поворухнутися. Надін завмерла від шоку, не розуміючи, як він міг таке зробити, як йому дали бодай замахнутися на таке.

Вона намагалася знайти розумне пояснення, кажучи собі, що це так Флеґґ хоче її полякати чи нагадати, кому вона належить. Але ж це безглуздо! Це взагалі хтозна-що! Навіть коли б у цій версії й був якийсь сенс, то все ж обізнаний, переконаний голос усередині Надін стверджував: стрілянина — це було щось, чого Флеґґ не передбачав.

Надін намагалася відштовхнути той голос, зачинити перед ним двері, як зачиняють двері перед незваним гостем із кровожерним поглядом. Але їй не вдавалося. Голос казав їй, що вона вижила, бо їй суто випадково пощастило. Що куля Гарольда могла б легко пройти в неї між очей, і так чи інак Рендалл Флеґґ тут ні до чого.

Вона казала голосові:

«Брешеш! Флеґґ знає все, навіть де найменший горобчик упав…»[161]

«Ні, то Бог, — безжально відповів голос. — А він — не Бог. Тебе врятувала сліпа удача, тож це означає: нічого не можна передбачити. Ти йому нічим не зобов’язана. Можеш розвернутися й поїхати назад, якщо хочеш».

«Жартуєш? Назад? Куди?»

Голосові не було чого особливо сказати з цього приводу — та й вона б здивувалася, коли б він щось сказав. Якщо темний чоловік стоїть на глиняних ногах, то цей факт вона виявила дещо запізно.

Вона пробувала зосередитися на красі прохолодного пустельного ранку, а на голос не зважати. Проте голос залишався — такий тихий і наполегливий, що вона майже не усвідомлювала, що чує його.

«Якщо він не знав, що Гарольд зможе позмагатися з ним і завдати тобі удару, то чого ще він не знає? І чи наступного разу тобі так само поталанить?»

Але ж, Боже милосердний, це вже запізно. Голос спізнився — на багато днів, тижнів, а може, й на роки. Ну чому голос чекав до того часу, коли говорити вже буде пізно?

І, немов на знак згоди, голос урешті замовк, і Надін залишилася в тому ранку сама. Вона їхала, не думаючи ні про що, дивилася просто на дорогу перед собою. Дорога вела до Лас-Веґаса. Дорога вела до нього.

——

«Веспа» остаточно заглухла ввечері. Щось усередині в мотоцикла пронизливо задеренчало — і двигун став глухнути. Вона відчула якийсь гарячий, ненормальний запах із корпусу двигуна — немовби палена гума. Швидкість зі стабільних сорока миль за годину, які вона тримала, стала швидкістю пішохода. Вона відвела мотоцикл на розділову смугу і спробувала завести кілька разів, розуміючи, що це не допоможе. Вона вбила свою «веспу». За нею на дорозі до її судженого лишилося багато вбитих. Вона відповідає за знищення всього Комітету Вільної зони і всіх, кого ті запросили на останнє вибухове засідання. І ще Гарольда. А також, між іншим, ненародженої дитини Френ Ґолдсміт.

Від цієї думки її знудило. Вона перехилилася через поруччя й виблювала свій легкий обід. Надін було жарко, вона почувалася дуже хворою, їй здавалося, що вона марить, що вона — єдина жива істота в жахливому сні, який верзеться від сонячного удару. Була спека… така спека.

Вона озирнулася, витираючи рот. «Веспа», наче мертва тварина, лежала на боці. Надін кілька секунд дивилася на неї, а потім пішла. Вона вже проминула містечко Драй-Лейк. Отже, їй треба буде спати просто при дорозі цієї ночі, якщо ніхто її не підбере. Якщо пощастить, уранці вона дійде до Лас-Веґаса. І раптом вона відчула переконаність, що темний чоловік бажає, аби вона йшла пішки. Вона дійде до Лас-Веґаса голодна, спрагла та обпалена жаром пустелі — і рештки старого життя вийдуть із неї остаточно. Жінка, яка вчила маленьких діточок у приватній школі в Новій Англії, загине, мов Наполеон. Якщо пощастить, то оцей тихий голос, який її сварив і тривожив, буде тією частиною старої Надін, що загине останньою. Але врешті й цей голос зникне.

Вона йшла, денна спека посилювалася. Її обличчям котився піт. На обрії, в тому місці, де траса сходилася з небом кольору линялих джинсів, переливалося ртутне марево. Вона розстібнула блузку і зняла її, пішла далі в білому бавовняному ліфчику. «Обгорю — ну то й що? От чесно, люба моя, мені до одного місця».

До вечора її високі вилиці взялися страшним, трохи ліловим відтінком червоного. Вечірній холод прийшов раптово, і вона затремтіла й згадала, що все потрібне для табору залишилося на «веспі».

Вона з сумнівом роззирнулася, побачила тут і там машини; деякі з них зав’язли в піску по саму прикрасу на капоті. Надін подумала, що якщо вона сховається в котрійсь із цих могил, то їй стане погано — навіть гірше, ніж від цих сонячних опіків.

«Я марю», — подумала вона.

Проте це нічого не означало. Надін постановила, що краще йтиме всю ніч, ніж сховається в такій машині. Коли б вона зараз знову була на Середньому Заході. Там можна було знайти сарайчик, повітку з сіном, поле конюшини. Чисте, м’яке місце. А тут була сама тільки дорога, пісок, пропечений пустельний ґрунт.

Вона відкинула з обличчя довге волосся — й апатично відчула, що була б рада померти.

Тепер сонце вже сіло за обрій, день завис точно між світлом і темрявою. Вітер, який налітав на неї, раптом став холодний, як смерть. Вона в раптовому переляку роззирнулася.

Було дуже холодно.

Пагорби стали темними монолітами. Піщані дюни — зловісними перекинутими колóсами. Навіть колючі стовпи кактусів-саґваро нагадували кістляві пальці мерців, які звинувачують її, показують на неї з мілких могил.

Угорі поволі оберталося космічне колесо неба.

Раптом їй пригадалися слова пісні Боба Ділана — холодні, невтішні: «Загнаний, мов крокодил… у полі кукурудзи…»

А за нею — інша пісня «Іґлз», яка її несподівано злякала: «І я хочу спати з тобою в пустелі цю ніч… де мільйони зірок угорі…»

Раптово вона зрозуміла: він тут.

Зрозуміла ще до того, як він обізвався.

— Надін! — його тихий голос із темряви, яка дедалі густішає. Надзвичайно тихий — і остаточний жах огорнув її, силою подібний до відчуття повернення додому.

— Надін, Надін… як я люблю кохати Надін.

Вона озирнулась — і він був там, вона завжди розуміла, що колись це станеться, усе так просто. Він сидів на капоті старого седана «шевроле» (а щойно він там був? Вона не могла точно сказати, але їй видавалося, що ні), схрестивши ноги, злегка поклавши руки на коліна линялих джинсів. Він дивився на неї і ніжно всміхався. Але в його очах не було ні краплі ніжності. Вони спростовували будь-яку думку, що цей чоловік здатний відчувати ніжність. Вона побачила чорну радість, яка нескінченно танцювала в тих очах, як ноги щойно повішеного — в люку під ешафотом.

— Здрастуй, — мовила вона. — Я тут.

— Так. Нарешті ти тут. Як обіцяно.

Його усмішка стала ширшою, і він простягнув їй руки. Вона взялася за них і відчула, яким жаром він пашить. Він випромінював його, немов цегляна грубка. Його гладенькі, позбавлені ліній руки пройшлися по її руках — і зімкнулися на них міцно, мов наручники.

— О Надін, — прошепотів він і нахилився поцілувати її. Вона ледь розвернула голову, дивлячись на холодний вогонь зірок, і поцілунок потрапив не так у губи, як під підборіддя. Його не обманути. Вона відчула на своїй шкірі насмішкуватий вигин його посмішки.

«Він викликає в мене огиду», — подумала вона.

Але ця огида була тільки лускатою шкіркою на чомусь гіршому — на зачерствілій, довго приховуваній хіті, давньому нариві, який нарешті луснув — і з нього вилилася противна речовина, задавнена перегоріла ніжність. Його руки, які ковзали її спиною, були гарячіші навіть за сонячний опік. Вона наблизилася до нього, і раптом тонке сідло між її ніг здалося їй повнішим, пухкішим, ніжнішим, чутливішим. Шов на брюках почав терти обережно й непристойно — від цього їй хотілося потерти себе, звільнитися від цього пекучого відчуття раз і назавжди.

— Скажи мені одну річ, — мовила Надін.

— Що забажаєш.

— Ти казав: «Як обіцяно». Хто обіцяв мене тобі? Чому мене? І як мені тебе називати? Я навіть цього не знаю. Більшу частину життя я знала про тебе, але я не знаю, як тебе називати.