— Мені… мені треба бачити містера Флеґґа, — сказала вона. Голосу їй не вистачило, останнє слово вона промовила пошепки.

— Що, правда? А я, по-твоєму, хто — його секретарка?

— Ну… мені казали… що треба до вас…

— Хто?

— Ну… Анджі Гіршфілд. Вона.

— Тебе як звати?

— А, я Джулі, — вона захихотіла якось рефлекторно. Страх з її лиця не сходив, і Ллойд утомлено подумав: «Ну от, яке ще гівно у вентилятор потрапило?» Така дівка без дійсно серйозної причини не стала б шукати Флеґґа. — Джулі Ловрі.

— Ну от, Джулі Ловрі, Флеґґа зараз у Лас-Веґасі нема.

— А коли вернеться?

— Не знаю. То прийде, то піде, сирену не чіпляє. І мені він не доповідає. Якщо маєш що сказати, то кажи, а я йому перекажу.

Вона з сумнівом глянула на нього, і Ллойд повторив їй те, що сьогодні вже казав Карлові Гоку.

— На те я тут і є, Джулі.

— Добре, — а тоді квапливо: — Якщо це важливо, ви йому скажіть, що це я сказала вам, Джулі Ловрі.

— Гаразд.

— Не забудете?

— Та Боже мій, ні! Так що ж ти хочеш розказати?

Вона надула губки.

— Ну не треба так зло до мене.

Він зітхнув і поклав пачку карт, яку тримав у руках, на стіл.

— Ні, — промовив він, — не буду… Ну так що ж?

— Це опудало. Якщо він тут, то я гадаю, він — шпигун. Я просто подумала, що вам це треба знати, — її очі зло зблиснули. — Цей бовдур мені пістолетом погрожував!

— Який саме бовдур?

— Ну, там я бачила дебіла і вирішила, що й це опудало глухоніме має бути з ним, розумієте? Вони ж не наші, видно. То я вирішила, що вони з того боку прийшли.

— Он як.

— Ага.

— Ну я, їй-богу, абсолютно не розумію, про що ти говориш. День був довгий — і я втомився. Якщо ти будеш вести беглузді балачки, Джулі, то я спати піду.

Джулі сіла, схрестила ноги й розповіла Ллойдові про зустріч із Ніком Андросом і Томом Калленом у своєму рідному містечку Претт, штат Канзас. Про «Пепто-бісмол» («Я просто трохи розважалася з тим дурником, а той глухонімий — на мене з пістолетом!»). Розповіла навіть, як обстріляла їх, коли вони виїжджали з міста.

— І що це доводить? — спитав Ллойд, коли вона закінчила. Слово «шпигун» його трохи пожвавило, але тепер він уже з нудьги засинав.

Джулі знову надула губки й закурила.

— Кажу вам. Цей дебіл — він зараз тут. От закластись готова, що він — шпигун.

— Том Каллен його звати, кажеш?

— Так.

Щось спливло в його пам’яті. Каллен був великим білявим хлопакою, без кількох клепок точно, але вже точно не такий лихий, як ця трасова шльондра його змалювала. Ллойд спробував пригадати щось іще — і не пригадав. Люди й далі сходилися до Веґаса по шістдесят, а то й сто на день. Уже за всіма годі було встежити, а Флеґґ казав, що приплив стане ще більшим і тільки потім почне меншати. Ллойд подумав, що можна сходити до Пола Берлсона, який записував усіх мешканців Веґаса, і дізнатися, що той Каллен за один.

— Ви його заарештуєте? — спитала Джулі.

Ллойд подивився на неї.

— Зараз тебе заарештую, якщо не відчепишся, — відказав він.

— От, їбать, молодець! — пронизливо крикнула Джулі Ловрі. Вона підскочила на ноги, люто подивилася на нього. У цих вузьких бавовняних шортах здавалося, що ноги в неї росли від самого підборіддя. — Отак роби вам добро!

— Я перевірю.

— Так, знаю я ці балачки.

Вона, тупаючи ногами, пішла геть, обурено гойдаючи дупцею.

Ллойд втомлено й трохи насмішкувато провів її очима, думаючи, скільки навіть зараз, після супергрипу, у світі таких тьолок, на яких і пробу ніде ставити. Закадрити таку легко — але потім стережися нігтів. Родички отих павучих, які в самця кров після сексу випивають. — тільки що ці ще цілуватися вміють. Минуло два місяці, а вона досі така зла на того глухонімого. Як там його звати, вона казала? Андрос?

Ллойд витяг із задньої кишені потертий чорний блокнот, послинив палець і знайшов чистий аркуш. То був його склерозник — і він був повний під зав’язку усіляких дрібних записок самому собі: починаючи від того, щоб поголитися перед зустріччю з Флеґґом, аж до виділеного в рамочку меморандуму зробити інвентаризацію препаратів в аптеках до того, як люди почнуть уживати морфін і кодеїн. Скоро буде потрібна нова книжечка.

Простим, кривуватим школярським почерком він накидав: «Нік Андрос чи може Андротс — німий. У місті?» А нижче: «Том Каллен, перевірити у Пола». Він сховав записник назад у кишеню. У сорока милях на північний схід звідти темний чоловік вивершив свої довготривалі стосунки з Надін Кросс під блискучими зірками пустелі. Йому було б цікаво дізнатися, що друг Ніка Андроса в Лас-Веґасі.

Але він спав.

Ллойд сумно й похмуро подивився на свій пасьянс, забуваючи вже і про Джулі Ловрі, і про її злість, і про її маленьку міцну дупку. Він відшукав ще одного туза і зі смутком подумав знову про Чувака-Сміттєбака і про те, що скаже (чи зробить) Флеґґ, коли Ллойд йому розповість.

——

Тим часом, коли Джулі Ловрі вийшла з бару «Левеня» з відчуттям, що їй насрали в душу за те, що вона не більше не менше як виконала свій громадянський обов’язок, Том Каллен стояв біля великого гарного вікна у своїй квартирі на іншому кінці міста і замріяно милувався повним місяцем.

Настав час іти.

Час повертатися.

Ця квартира була не така, як його будиночок у Боулдері. Вона була обставлена, проте не прикрашена. Він тут не почепив жодного постера на стіну, жодне опудало на дроті не підвісив. Це місце було просто тимчасовою станцією, і тепер настав час вирушати. Том радів. Тут йому зовсім не подобалося. Тут якось так пахло — сухо, гнило, але важко навіть точно описати як. Люди здебільшого були хороші, дехто йому й зовсім подобався, як і ті, хто в Боулдері, — наприклад, Анджі і її малюк Дінні. Ніхто не кепкував з його загальмованості. Йому дали роботу, з ним весело жартували, а в обідню пору він міг вимінювати в інших смачніші харчі з їхніх підобідків. То були хороші люди, мало чим відмінні від боулдерських, наскільки він міг судити, але…

Але від них якось так пахло.

Здавалося, що вони весь час на щось очікують, за чимось спостерігають. Іноді вони дивним чином замовкали, а їхні очі втрачали вираз — ніби їм усім водночас сниться той самий поганий сон. Вони робили всяке, не питаючи, навіщо, для чого це робиться. Здавалося, вони всі роблять щасливі обличчя, тільки їхні справжні лиця, що ховаються під тими щасливими, — то страшні морди. Колись він про таке страховисько кіно бачив: воно зветься вовкулака.

Над пустелею плив місяць — високий, примарний і вільний.

Він побачив Дейну з Вільної зони. Лише один раз — більше не бачив. Що з нею сталося? Вона теж прийшла на розвідку? Чи повернулася?

Том не знав. Але йому було страшно.

У зручному кріслі перед уже непотрібним кольоровим телевізором лежав маленький рюкзак. Він був повний вакуумних упаковок з нарізкою шинки, ковбасок «Слім Джим» і солоних крекерів. Том узяв його й вийшов.

Іти вночі, вдень спати.

Він вийшов у двір, не озираючись. Місяць був такий ясний, від Тома навіть падала тінь на потрісканий цемент, де раніше майбутні азартні гравці ставили машини з нетутешніми номерами.

Том поглянув на примарну монету, що пливла в небесах.

— ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «місяць», — прошепотів він. — Боже, так. Том Каллен знає, що це означа.

Його велик стояв прихилений до рожевої потинькованої стіни будинку. Він зупинився, поправив рюкзак, тоді сів на велосипед і покотив міжштатною трасою. Об одинадцятій вечора він уже виїхав із Лас-Веґаса і крутив педалі на схід розділовою смугою траси I-15. Ніхто його не побачив. Ніхто не здійняв тривогу.

Його розум розслабився, жодні думки не думалися — так зазвичай бувало, коли він успішно подбав про найнеобхідніше. Том рівно їхав уперед, усвідомлюючи тільки легкий вітер, що приємно холодив спітніле обличчя. Час від часу від об’їжджав піщану дюну, яка вилізла з пустелі й поклала на шлях свою білу руку, схожу на руку скелета, а за містом довелося також уважно обминати затор, «дивуйтеся мені, могутні і хоробрі»[163], як іронічно висловився б із цього приводу Ґлен Бейтман.