Я подумала, як дивно, що батьки вважають, ніби знають своїх дітей, розуміють своїх дітей. Хіба вони не пам’ятають, які були у вісімнадцять, п’ятнадцять чи дванадцять років? Можливо, наявність дітей змушує забути, як бути дитиною. Я пам’ятаю тебе в сімнадцять років і себе в тринадцять, і я абсолютно впевнена, що наші батьки не мали ані найменшого уявлення про те, які ми.

— Я збрехала їй, — голос Ліни зламав мій хід думок. Вона не рухалася, і далі дивилася на воду.

— Кому збрехала? Кейті?

Вона похитала головою.

— Луїзі? Про що?

— Немає сенсу казати їй правду, — сказала Ліна. — Зараз немає. Про мене, хай хоч мене звинувачує. Принаймні я близько. Їй потрібно на когось звалити всю свою ненависть.

— Що ти маєш на увазі, Ліно? Про що ти?

Ліна подивилася на мене своїми холодними зеленими очима, і вона мала старший вигляд, ніж раніше. Була така, як ти того ранку, коли витягла мене з води. Змінена, втомлена.

— Я не погрожувала нікому розказати. Я ніколи не зробила б їй такого. Я любила її. Ніхто з вас, здається, не розуміє, як це, ви наче взагалі не знаєте, що таке любов. Я б заради неї що завгодно зробила.

— Коли не ти погрожувала їй, то…

Здається, я зрозуміла відповідь до того, як вона її вимовила.

— Це була мама, — сказала вона.

У кухні стало холодніше; якби я вірила в духів, то сказала б, що ти приєдналася до нас.

— Ми справді сперечалися, як я казала. Я не хотіла, щоб вона бачилася з ним. Вона сказала, що їй байдуже, що я думаю, їй немає різниці. Сказала, що я ще не дозріла, щоб зрозуміти, як це — бути у реальних стосунках. Я обізвала її повією, а вона мене — целкою. Дійшло майже до бійки. Дурної, жахливої. Коли Кейті пішла, я зрозуміла, що мама була у своїй кімнаті, прямо за стінкою двері — я думала, її не було вдома. Вона почула все. Вона сказала мені, що має поговорити з Луїзою про це. Я вмовляла її такого не робити, я сказала, що це поламало б усе життя Кейті. То, сказала вона, може, краще поговорити з Гелен Таунсенд, адже врешті-решт саме Марк чинить погано, а Гелен його начальниця. Вона сказала: може, тоді його звільнили б, але не нашкодили репутації Кейті. Я сказала їй, що це нерозумно, і вона зрозуміла, що це так. Вони ж не зможуть просто його звільнити — має бути офіційна заява. Влізе поліція. Дійде до суду. Буде розголос. І навіть якщо імені Кейті не буде в газетах, її батьки дізнаються, і вся школа знатиме… Таке не може залишатися таємним.

Вона зробила глибокий вдих, повільно видихнула.

— Я мамі тоді казала: Кейті радше готова буде померти, ніж пройти через таке.

Ліна потяглася до вікна, відчинила його, потім порилася в кишені своєї капюшонки й витягла пачку цигарок. Закурила й випустила дим у повітря.

— Я благала її. Я серйозно — саме благала — і мама сказала мені, що має подумати про це. Сказала, що я маю переконати Кейті припинити бачитися з ним, що цей роман — це зловживання службовим становищем, і такого бути не повинно. Вона пообіцяла мені, що наразі вона нічого не робитиме, дасть мені час переконати Кейті. — Вона загасила ледь запалену цигарку об підвіконня й викинула у воду.

— Я повірила їй. Я довіряла їй, — вона подивилася на мене знову. — Але потім днів за два по тому я побачила маму на шкільній автостоянці: вона розмовляла з містером Гендерсоном. Я не знаю, про що вони говорили, але розмова була не дружня, і я розуміла, що, напевно, мені треба сказати про це Кейті, про всяк випадок, щоб вона знала й була готова… — її голос затремтів, вона сковтнула. — Вона загинула через три дні.

Ліна шморгнула й витерла ніс тильним боком долоні.

— Річ у тому, що коли ми говорили про це потім, мама клялася, що навіть не згадувала про Кейті з Марком Гендерсоном. Сказала, що вони сперечалися про мене, про ті проблеми, які в мене були в класі.

— Так… Ліно, стривай, я не розумію. То ти кажеш, що твоя мама не погрожувала їм розголосом?

— Я й сама так і не зрозуміла. Вона клялася, що нічого не сказала, але вона почувалася винною, я бачила. Я знала, що це моя вина, але поводилася так, наче це все вона винна. Вона перестала купатися в річці, і вона стала одержима тим, щоб говорити правду, вона весь час тільки й говорила, як неправильно боятися подивитися правді в очі, як погано не дати людям дізнатися правду, говорила й говорила про це…

(Я не була впевнена, чи це химерно, чи цілком правдиво й послідовно. Ти не казала правди, ти ніколи такого не робила — твої історії не були правдою, вони були твоєю правдою, були тобою продумані. Чи мені не знати. Я перебувала на брудному боці твоєї правди велику частина свого життя.)

— Але вона цього не зробила, ні? Вона ніколи нікому не говорила, не писала про Марка Гендерсона, у своїй… історії про Кейті, там немає жодної згадки про нього.

Ліна похитала головою.

— Ні, бо я б їй не дала. Ми сварилися і сварилися, і я все казала їй, що була б рада побачити цей шматок лайна за ґратами, але це розбило б серце Кейті. І це означало б, що вона зробила те, що вона зробила, марно, — вона сковтнула. — Я маю на увазі, я знаю. Я знаю, що Кейті зробила дурницю, блядь, абсолютно безглуздо вчинила, але ж вона померла, щоб захистити його. І якби ми пішли в поліцію, це означало б, що її смерть нічого не означає. Але мама просто продовжувала говорити про правду, про те, як це безвідповідально — просто лишити все як є. Вона була… Я не знаю.

Вона звела очі на мене, її погляд був такий самий холодний, як той, яким вона дивилася на Луїзу, і сказала:

— Ви дізналися б про це все, Джуліє, якби хоч раз поговорили з нею.

— Ліно, вибач, я дуже шкодую про це, але досі не розумію, чому…

— Знаєте, звідки мені видно, чи моя мати вбила себе? Знаєте, звідки я знаю точно? — я похитала головою. — Тому що в той день, коли вона померла, ми посварилися. Почалося через дрібниці, а закінчилося на Кейті — як і все. Я кричала на неї, називала її поганою матір’ю і казала, що якби вона була хорошою матір’ю, то вона могла б допомогти нам, допомогти Кейті, і тоді нічого такого не сталося б. І вона розповіла мені, що вона намагалася допомогти Кейті, що вона одного разу бачила, як вона верталася додому пізно, і зупинилася, запропонувала підвезти її. Сказала, що Кейті була дуже засмучена і не зізнавалася, чому, і мама сказала: «Ти не маєш проходити через це самостійно. Я можу тобі допомогти. І твої мама й тато можуть допомогти тобі». Коли я запитала її, чому вона ніколи не казала мені про це, вона не пояснила. Я запитала її, коли це сталося, і вона сказала, серед літа — двадцять першого червня. Кейті пішла на затон у ту ніч. Саме мама безглуздо підштовхнула її за межу, сама того не розуміючи. Ну а Кейті, виходить, штовхнула за межу маму…

Хвиля смутку накрила мене з такою силою, що мені здалося, ніби я впаду зі стільця. Це правда, Нел? Після всього цього ти дійсно стрибнула, і ти зробила це, бо почувалася винною, була у відчаї. Ти була у відчаї, тому що не мала до кого звернутися — не до розгніваної, засмученої дочки і, звичайно, не до мене, бо ти розуміла: якщо зателефонуєш — я не відповім. Ти була в розпачі, Нел? Ти стрибнула?

Я відчувала, як Ліна дивиться на мене, і розуміла, що вона бачить мій сором і те, що я врешті-решт усе зрозуміла — усвідомила й свою провину. Але в її обличчі не було ні переможності, ні задоволення, вона просто була дуже втомлена.

— Я не казала цього всього поліції, бо не хочу, щоб хтось про це знав. Я не хочу, щоб її звинувачували — на додачу до того, що вже є, не хочу. Вона робила це не з ненависті. І вона чимало страждала, чи не так? Вона страждала через те, через що страждати не повинна, адже це не її вина. Не її і не моя, — вона злегка сумно всміхнулася мені. — І не ваша. І не Луїзи, ні Джоша. Ми всі не винні.

Я спробувала обійняти її, але вона відштовхнула мене.

— Ні, — сказала вона. — Будь ласка, я просто… — Вона затихла. Підняла голову. — Мені треба побути самій. Просто трохи піду прогуляюся.