Я її відпустила.

Нікі зробила, як сказала їй Джинні, — пішла поговорити з Ліною Ебботт. Стало прохолодніше, повіяло ранньою осінню, так що вона закуталась у своє чорне пальто, всунула ті сторінки у внутрішню кишеню й пішла до Млина. Але, опинившись там, вона побачила біля будинку й інших людей, а в юрбі їй бути не хотілося. Особливо після того, що сказала ця Віттекер: мовляв, вона дбає тільки про гроші й наживається на чужому горі людей — і це було повною неправдою. Вона ніколи не шукала саме цього — коли б люди тільки слухали. Вона трохи постояла під будинком, подивилася, але ноги в неї боліли, а в голові гуло — тож вона розвернулася і пішла додому. Іноді вона почувалася на свій вік, інколи на вік своєї матері. Сил на цей день у неї не було, вона не була готова до боротьби. Повернувшись до своєї кімнати, вона задрімала у своєму кріслі, потім прокинулась і подумала: а чи не побачила вона, як Ліна прямує до затону — але, може, це був сон або передчуття. Пізніше, однак, набагато пізніше, у темряві, вона вже не сумнівалася, що бачила цю дівчинку, яка, мов привид, ішла через площу, як цілеспрямований привид, трохи погойдуючись на ходу. Нікі відчувала, де перед нею розступалося повітря, чула гудіння її енергії аж у своїй темній кімнатчині — і ця сила її підняла, скинула геть прожиті роки. У цієї дівчинки була місія. У її животі горів вогонь — то була небезпечна дівчина. До такої не підходь.

Ліна, нагадала Нікі себе саму давним-давно; їй захотілося встати і танцювати, хотілося вити на місяць. Ну, вона вже своє відтанцювала, але, болить чи не болить, та вона вирішила, що цієї ночі вирушить на річку. Вона хотіла відчути їх ближче — усіх цих небажаних жінок, цих небажаних дівчат, небезпечних і повних життєвої сили. Вона хотіла відчути їхній дух, скупатися у ньому.

Нікі випила чотири таблетки аспірину, дістала ціпок і повільно, обережно спустилася сходами, вийшла чорним ходом у провулок за крамницями. Прошкутильгала через площу до мосту.

Це, здавалося, тривало дуже довго; усе так довго тяглося тими днями. Ніхто не попереджає вас про це замолоду, ніхто не каже вам, якими повільними ви станете, і як вам докучатиме ваша повільність. Треба було це передбачити, подумала Нікі й розсміялася в темряві.

Нікі могла згадати себе прудконогою, мов хорт. Тоді, замолоду, вони із сестрою бігали наввипередки понад річкою, за течією. Вони мчали, попідтикавши спідниці, відчували кожен камінь, кожну щілину на твердій землі крізь благенькі підошви полотняних черевиків. Їх було не спинити. Пізніше, набагато пізніше, старші й трохи повільніші, вони зустрілися на тому самому місці, угору за течією, і йшли разом, іноді кілька миль, часто мовчки.

Саме на одній з тих прогулянок вони побачили Лорен, яка сиділа на сходинках будинку Енн Ворд — у руці цигарка, голова прихилена до одвірка. Джинні гукнула її, і коли Лорен підняла очі, вони побачили: її обличчя виграє всіма кольорами заходу сонця.

— Із чортякою живе! — сказала тоді Джинні.

Кажуть, чорта згадай — так зразу смаленим повіє. Нікі стояла там, згадуючи сестру, спершись ліктями на холодне каміння мосту, поклавши підборіддя на руки, дивилась у воду — і відчула його. Відчула його раніше, ніж побачила. Вона не назвала його імені, але, може, шепіт Джин уже накликав його, сатану маленького містечка. Нікі повернула голову — і онде вже був він, ішов до неї зі східного боку мосту — в одній руці ціпок, у другій цигарка. Нікі плюнула на землю, як завжди, і прошепотіла заклинання.

Зазвичай вона на тому й закінчувала, але цієї ночі — і хтозна й чому — може, вона відчувала дух Ліни, чи Ліббі, чи Енн, чи Джинні — вона крикнула:

— Уже недовго лишилося!

Патрік зупинився. Він ніби здивувався, побачивши її.

— Що? — прогарчав він. — Що ти сказала?

— Кажу: недовго вже!

Патрік зробив крок у її бік, і вона знову відчула цей дух — жаркий, злий, він здіймався від живота до грудей, до рота.

— Вони говорили зі мною недавно.

Патрік відмахнувся і буркнув щось нерозбірливе. Він пішов далі, а дух усе не стихав. Вона крикнула:

— З моєю сестрою! З твоєю жінкою! І з Нел Ебботт! Усі вони, вони всі говорили зі мною. І в неї був твій номер, чи не так? У Нел Ебботт?

— Заткнись, стара пришелепо! — сплюнув Патрік. Він удав, що йде на неї, і Нікі здригнулася. Він засміявся і пішов далі.

— Наступного разу, як будеш говорити, — крикнув він через плече, — сестрі вітаннячка від мене переказуй!

Я в кухні чекала на Ліну — я телефонувала їй, залишала голосові повідомлення. Я турбувалася безнадійно, і в моїй голові ти лаяла мене за те, що я не пішла за нею, як ти за мною. Ти і я — ми розповідаємо наші історії по-різному. Я знаю це, тому що прочитала твої слова: Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула. Ти була героїнею, без контексту. Ти не писала, як я потрапила туди, про футбол, про кров, про Роббі.

Чи про затон. Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула, пишеш ти, але ж у тебе дуже вибіркова пам’ять, Нел! Я досі відчуваю твою руку на своїй потилиці, досі пам’ятаю боротьбу з тобою, жах легенів без повітря, холодну паніку, коли, навіть у тому дурному, безнадійному, п’яному ступорі я розуміла, що зараз потону. Ти потримала мене там, Нел.

Недовго. Ти передумала. Схопивши мене за шию, ти витягла мене на берег, але я завжди знала, що ти якусь хвилю хотіла залишити мене там.

Ти сказала мені ніколи не говорити про це, узяла з мене обіцянку, заради мами, і тому я тимчасово не згадувала про це. Напевно, я завжди думала, що колись настане день, у далекому майбутньому, коли ми будемо старими, ти змінишся — і тоді ти пошкодуєш про це, і ми повернемося до того. Поговоримо про те, що трапилося, про те, що я зробила, що ти зробила, про те, що ти сказала, і як дійшло до такого, що ми зненавиділи одна одну. Але ти ніколи не просила вибачення. І ти так і не пояснила мені, як ти могла отак ставитися до мене, молодшої сестри. Ти так і не змінилася, а просто пішла й померла — і в мене наче серце вирване з грудей.

Я хочу, так відчайдушно хочу побачити тебе знову.

Я чекала на Ліну, поки, геть виснажена, я врешті лягла спати. У мене було таке безсоння, відколи я повернулася до цього місця — і ось воно мене наздогнало. Я впала, занурюючись у сон і спливаючи на його поверхню, доки почула, що внизу відчинилися двері, потім — як Ліна підіймається сходами. Я чула, як вона заходить до кімнати, вмикає музику, настільки голосно, що я почула, як якась жінка співала:

Я знову повільно занурювалася в сон. Коли я знову прокинулася, музика ще грала — ту саму пісню, уже голосніше. Я хотіла, щоб вона її вимкнула, страшенно хотіла, але я не могла, не мала сил встати з ліжка. Я гадала, чи насправді прокинулася зовсім, бо якщо я не сплю, то що так тисне мені на грудях, так давить на мене? Я не могла дихати, не могла рухатись, але я чула жіночий голос чітко й ясно, що досі співав:

Раптом вага зникла — і я, розлючена, піднялася з ліжка. Я, спотикаючись, висунулася в коридор і крикнула Ліні, щоб прикрутила звук. Я кинулася до її дверей і смикнула ручку. Двері відчинилися. У кімнаті не було нікого. Горіло світло, вікна були відчинені, у попільничці лежали цигарки, біля порожнього ліжка — склянка. Музика, здавалося, лунала дедалі голосніше, у голові в мене гупало, щелепа боліла, а я продовжувала кричати, хоч навколо не було нікого. Я знайшла айпод — і вимкнула його, і нарешті мені стало чути тільки власне дихання і стукіт крові у вухах.