Я повернулася в свою кімнату і знову зателефонувала Ліні; відповіді не було, тож я спробувала зв’язатися із Шоном Таунсендом, але виклик пішов на голосову пошту. На першому поверсі вхідні двері були замкнені, усе світло ввімкнене. Я стала ходити з кімнати в кімнату, зазираючи почергово в кожну, хитаючись, мов п’яна, мов під наркотиками. Я лягла на підвіконня, де колись сиділа й читала книжки з матір’ю, на якому двадцять два роки тому твій хлопець зґвалтував мене — і знову заснула.

Мені снилося, що вода підіймається. Я нагорі, у спальні батьків. Я лежу в ліжку поруч із Роббі. Надворі шумить дощ, річка здіймається, і чомусь розумію, що внизу будинок затоплений. Спочатку повільно, тільки цівка води просочується під двері, а потім швидше — вона відчиняє двері й вікна, брудна вода ллється у будинок, накочується на сходи. Чомусь я бачу вітальню, занурену в каламутну зелень — річка заявляє свої права на будинок, вода сягає горла «Пса», який тоне, тільки тепер він уже не намальований, а справжній. Його очі білі й великі від паніки, і він бореться за своє життя. Я намагаюся встати, щоб спуститися вниз, щоб врятувати його, але Роббі не пускає мене, тягне мене за волосся.

Я прокинулася з того страхіття у паніці. Перевірила свій телефон, уже минула третя година ночі. Мені чулися якісь рухи по всьому будинку. Ліна була вдома. Дякувати Богові. Я чула, як вона спускається сходами, як ляскають її капці. Вона зупинилася, стала у дверях, і проти світла темнів її силует.

Вона пішла до мене. Вона говорила щось, але я не чула її, і я побачила, що на ній зовсім не капці, а туфлі на підборах, і та сама чорна сукня, що на похорон, — і з неї стікає вода. Її волосся липло до обличчя, її шкіра була сіра, губи сині. Вона була мертва.

Я прокинулася, задихаючись. Моє серце калатало, сидіння піді мною промокло від поту. Я сіла, збентежено подивилася на картини навпроти, мені здалося, що вони ворушаться, і я подумала: я ще сплю, я не можу прокинутися, не можу прокинутися. Я вщипнула себе з усієї сили, загнавши нігті в передпліччя — і побачила справжні сліди, відчула справжній біль. У будинку було темно й тихо, чувся лише тихий шепіт річки. Я покликала Ліну.

Побігла вгору сходами, по коридору. Двері Ліни були прочинені, світло ввімкнене. У кімнаті все було так само, як і кілька годин тому: склянка води, незастелене ліжко, попільничка. Ліни не було вдома. Вона не поверталася. Вона зникла.

Частина третя

Понеділок, 24 серпня

Додому він дістався пізно, уже після другої години ночі. Його рейс із Малаги перенесли, а потім він, загубивши квитанцію з парковки, провів обурливі сорок п’ять хвилин у пошуках своєї машини.

Тепер він уже був би радий, коли б затримався: краще б він не знайшов машини взагалі й ночував у готелі. Він міг би не бачити цього хоча б на одну ніч довше. Адже коли він зрозумів у темряві, що всі вікна його будинку розбиті, то Марк уже знав: він не спатиме — і тієї ночі, і взагалі вночі. Відпочинку кінець, душевному спокою теж. Його зрадили.

Також він думав про те, що треба було йому бути холоднішим, твердішим, було б йому якось потягнути час, утримати свою наречену. Згодом, коли б вони прийшли до нього, він міг би сказати:

— Я?! Я щойно повернувся з Іспанії. Провів п’ять днів у Андалузії з моєю нареченою. Із красунею і фахівцем, моєю двадцятидев’ятирічною подругою.

Але ж це не допомогло б, чи не так? Не буде важити, що він сказав, що він зробив, як прожив життя: його все одно розіпнуть. Це нічого не означатиме для газет, поліції, школи, громади — що він не який-небудь збоченець, котрий давно ганяється за удвічі молодшими дівчатами. Ні для кого не важитиме, що він закохався, і вона його теж кохала. На взаємність їхнього почуття ніхто не зважить: зрілість Кейті, її серйозність, її розум, її вибір — жодна з цих речей не матиме значення. Усі тільки й бачитимуть його вік — двадцять дев’ять років, і її вік — п’ятнадцять років, і зламають йому життя.

Він стояв на газоні, дивлячись на побиті вікна, і плакав. Якби десь іще залишилася ціла шибка, він би тоді її сам розбив. Він стояв на газоні й проклинав її, проклинав той день, коли вперше побачив її, набагато прекраснішу за її дурних, самовпевнених приятельок. Він проклинав той день, коли вона повільно підійшла до його столу, погойдуючи повними стегнами, з усмішкою на губах, і запитала: «Містере Гендерсоне? Чи можу я попросити вас про допомогу?» Вона нахилилася до нього так близько, що він відчував запах її чистої, без парфумів, шкіри. Він спочатку був уражений і розсердився, він подумав, що вона жартує з ним. Дражнить його. Хіба ж не вона сама це почала? То чому ж він повинен сам-один страждати від наслідків? Він стояв на газоні зі сльозами на очах, і паніка наростала у нього в горлі, і він ненавидів Кейті, і він ненавидів себе, і він ненавидів цю безглузду пригоду, в яку сам же і вляпався, і з якої тепер йому порятунку немає.

Що робити? Іти в будинок, збирати свої речі та їхати? Утікати? У голові туман: куди втікати, як? Може, за ним уже стежать? Напевно. Якщо він зніме свої гроші з рахунку, вони дізнаються? Якщо він знову спробує покинути країну, чи вони перехоплять його? Він уявив собі сцену: митник на паспортному контролі дивиться на його фотографію, бере телефон, чоловік у формі висмикує його з черги відпочивальників, ті з інтересом його роздивляються. Чи зрозуміють вони, що він зробив, поглянувши на нього? Не наркодилер, не терорист — ні: він, напевно, хтось інакший. Гірший. Він дивився на вікна будинку, порожні й забиті дошками, уявив собі, що ті, хто їх бив, потрапили всередину: вони чекали на нього там, вони вже передивилися його речі, книжки й папери, вони вже перевернули будинок догори дриґом у пошуках доказів того, що він зробив.

І вони нічого не знайшли б. У нього зажевріла квола надія. Там немає чого знаходити. Ні любовних листів, ні фотографій на ноутбуці, ні доказів того, що вона коли-небудь була в його будинку (тієї постелі вже давно немає, увесь будинок почищено, продезінфіковано, і змито кожен її слід до останнього). Які докази у них будуть, за винятком фантазії мстивої дівчинки-підлітка? Дівчинки-підлітка, яка намагалася завоювати його увагу й отримала відкоша. Ніхто не знав, ніхто достеменно не знав, що сталося між ним і Кейті, і ніхто не має знати. Нел Ебботт стала порохом, а слово її дочки коштує приблизно стільки ж.

Він зціпив зуби і витяг ключі з кишені, потім обійшов навколо будинку й відімкнув задні двері.

Вона кинулася на нього, не встиг він увімкнути світла — і була не так тілом, як темною пащею зубів і пазурами. Він відбився, але вона кинулася знову. Який вибір він мав? Який вибір вона залишила йому?

А тепер була кров на підлозі, і він не мав часу, щоби прибрати її. Світало. Йому треба було йти.

До мене це дійшло абсолютно несподівано. Мов осяяння. В одну мить я була нажахана, у паніці — а наступної миті вже ні, тому що я зрозуміла. Зрозуміла — не де Ліна, а хто вона. І тепер я могла починати пошуки.

Я сиділа на кухні, очманіла, п’яна як чіп. Поліція пішла, повернулася назад на річку продовжувати пошуки. Вони сказали мені напровсяк залишатися на місці. Раптом вона повернеться додому. Дзвоніть, казали вони, не вимикайте телефона. Добре, Джуліє? Не вимикайте телефона. Вони говорили зі мною, як з дитиною.

Я не могла звинуватити їх, напевно. Адже вони сиділи тут і ставили мені запитання, на які я не могла відповісти. Я знала, коли я востаннє бачила Ліну, але не могла сказати, коли вона востаннє була в домі. Не знала, в якому одязі я бачила її востаннє. Я не могла відрізнити сон від реальності: чи була музика реальною, чи мені вона вчувалася? Хто замкнув двері, хто ввімкнув світло? Детективи дивилися на мене з підозрою і розчаруванням: чому я відпустила її, якщо вона була настільки засмучена після зустрічі з Луїзою Віттекер? Як я могла не побігти за нею, щоб спробувати заспокоїти її? Я бачила, як вони перезиралися, мовляв, який з цієї жінки опікун?