Джинні сказала: час уже щось із цим усім робити.

— Легко тобі казати, — відповіла Нікі. — Ось і ти іншої заспівала, чи не так? Раніше я, бачте, повинна була тримати язика за зубами заради мого ж таки захисту. Тепер ти кажеш мені, щоб я кидала застереження на вітер?

Джинні нічого на це не сказала.

— Ну, хай там як, а я намагалася. Ти ж знаєш, я пробувала. Я показувала в правильному напрямку. Я ж залишила сестрі повідомлення, правда? І то вже не моя вина, що ніхто мене не слухає. О, це занадто тонко, еге ж? Занадто тонко! Ти хочеш, щоб я тут ходила й на все горло про це кричала? Подивися, куди тебе завели розмови!

Вони вже сперечалися про це всю ніч.

— Це не моя вина! Ти не можеш сказати, що я винна. Я ніколи не хотіла, щоб у Нел Ебботт були неприємності. Я сказала їй, що я знала, та й усе. Ніби ти мені про це казала. Тебе взагалі не перебалакаєш. Навіть не знаю, чому я взагалі морочу собі голову з тобою!

Джинні починала діяти їй на нерви. Вона просто не замовкала. І найгірше, ну, не найгірше, найгірше — це те, що вона ні хріна не спить останнім часом — а на другому місці було те, що сестриця, можливо, має рацію. Нікі знала це з самого початку, з того першого ранку, коли, сидячи біля вікна, вона відчула: ось іще одна. Ще хтось купатися пішов. Вона подумала про це тоді; вона навіть думала, чи не поговорити з Шоном Таунсендом. Але слушно притримала язика: вона бачила, як він відреагував, коли вона згадав про його матір, як загарчав від гніву, як з нього впала машкара люб’язності. Він був сином свого батька врешті-решт.

— Так із ким же? Із ким, дівчисько? Із ким мені говорити? Не з поліціянткою. Навіть не пропонуй. Вони всі однакі! Вона піде прямо до свого шефа, а то ж як? Не з поліціянткою, то з ким же? Із сестрою Нел? Сестра в Нікі особливої впевненості не викликала. А от дівчинка — вона інакша. Вона ж лише дитина, мовила Джинні, але Нікі відказала: «Ну й що? У неї в одному мізинці більше рішучості й наполегливості, ніж у половини людей у цьому місті».

Так, вона буде говорити з дівчинкою. Тільки вона ще не знала, що ж їй сказати.

У Нікі ще були сторінки з книжки Нел. Ті, над якими вони працювали разом. Вона може показати їх дівчинці. Вони були надруковані, не написані від руки, — але, звичайно, Ліна впізнає слова її матері, її стиль? Звичайно, вони не все робили так, як вважала Нікі. Це було однією з причин, чому вони припинили спільну роботу. Мистецькі розбіжності. Нел пішла геть роздратована й сказала, що якщо Нікі не може сказати правди, то вони просто гають час, утім, що вона знає правду? Усі вони просто розповідають історії.

— Ти ще тут? — спитала Джінні. — Я думала, ти збираєшся поговорити з дівчинкою.

А Нікі відповіла:

— Добре. Притримай там свою перуку. Поговорю. Тільки пізніше. Я зроблю це, коли буду готова.

Іноді їй хотілося, щоб Джинні заткнула пельку, а іноді вона найдужче хотіла б, щоб сестра сиділа з нею тут, у кімнаті, дивилася з нею у вікно. Їм би постаріти разом, діючи як слід на нерви одна одній, а не сваритися в ефірі, як оце зараз.

Нікі була б рада уявляти Джинні не такою, якою вона її бачила, коли та востаннє прийшла до цієї квартири. Це було лише за кілька днів до того, як Джинні залишила Бекфорд назавжди, і вона була бліда від шоку й тремтіла від страху. Вона прийшла й сказала Нікі, що її викликав до себе Патрік Таунсенд. Він сказав Джинні, що якщо та й далі говоритиме те саме, що раніше, якщо й далі ставитиме ті самі запитання й намагатиметься зруйнувати його репутацію, то він подбає, аби вона постраждала. «Не від мене, — сказав він, — не буду я об тебе бруднитися. Я підряджу когось на брудну роботу. І не одного. Я організую, щоб їх було кілька — і по черзі. Ти ж розумієш, я знаю людей, чи не так, Джин? Ти ж не сумніваєшся, що я знаю людей, які б радо таке зробили, еге ж, дівчинко?»

Джинні стояла просто в цій кімнаті й узяла з Нікі обіцянку, клятву, що та нікому не розповість і нічого з цього приводу не робитиме.

— Ми нічого не можемо зробити зараз. Краще б я нічого тобі не казала…

— А як же… хлопець?.. — сказала Нікі. — А з ним що робитимеш?

Джинні витерла сльози з очей.

— Я знаю. Я розумію. Мені погано навіть від самої думки про це, але ми просто мусимо залишити його. Будь спокійна, нічого не кажи. Тому що те, чим Патрік погрожував мені, Нікі, він готовий зробити і з тобою. Він словами не розкидається.

Джинні поїхала через два дні. Вона не повернулася.

Скажи чесно. Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?

Я прокинулася із цим голосом у голові. Це було в середині дня. Я не можу спати вночі, цей будинок гойдається, як човен, і звук води оглушливий. Удень це чомусь не так важко.

Хай там як, а я, напевно, заснула, тому що прокинулася з голосом у голові, який питав: Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося? Чи, може, не «сподобалося», а «було приємно»? Чи «хотілося»? Не можу зараз згадати. Я тільки пам’ятаю, як висмикнула руку з твоєї руки й занесла для удару — і вираз твого спантеличеного обличчя.

Я попленталася коридором у ванну і ввімкнула душ. Я надто втомилася, щоб роздягатися, так що я просто сиділа там, тоді як ванна кімната наповнювалася парою. Потім я вимкнула воду, пішла до раковини й умилася. Коли я підняла голову, то побачила, як на запітнілому дзеркалі проступили дві літери: «Л» і «С». Я так злякалася, що скрикнула. Я почула, як відчинилися двері в Ліни, як вона постукала до ванної.

— Що там? Що у вас відбувається, Джуліє?

Я сердито відчинила двері.

— Що ти робиш?! — запитала я. — Що ти намагаєшся зробити зі мною?

Я показала на дзеркало.

— Що? — Вигляд у неї був роздратований. — Що таке?

— Ти дуже добре знаєш, Ліно. Я не знаю, що ти собі думаєш, що намагаєшся зробити, але…

Вона розвернулася до мене спиною й пішла, сказавши:

— Господи, ну ви й ненормальна!

Я стояла, дивлячись на ті літери. Я не вигадую, вони, безумовно, там були: «Л. С.». Такі штуки ти робила весь час: залишала мені написи від привидів на дзеркалі чи малювала маленькі пентаграми червоним лаком для нігтів на моїх дверях. Ти робила це, щоб налякати мене. Ти любила зводити мене з глузду, і, мабуть, розповідала їй про це. Певно, що розповідала — от і вона тепер це робить.

Чому «Л. С.»? Чому Ліббі Сітон? Чому зациклюватися на ній? Ліббі була безневинною юнкою, її потягли у воду чоловіки, які ненавиділи жінок, зваливши на неї провину за те, що самі зробили. Але ж Ліна вважає, ти пішла туди з власної волі, то чому ж Ліббі? Чому «Л. С.»?

Загорнувшись у рушник, я почалапала коридором до твоєї спальні. Там було наче так само, як раніше, тільки змінився запах у повітрі. Щось солодке — не твої парфуми, інше. Щось аж нудне, важке, схоже на відцвілі троянди. Шухляда біля ліжка була засунута, і коли я її переглянула — усе було, як і раніше, лише з одним винятком. Твоя запальничка з ініціалами Ліббі зникла. Хтось був у кімнаті. Хтось узяв її.

Я повернулася до ванни, знову вмилася, витерла літери на дзеркалі — і тут побачила, як ти стоїш позаду мене, з точно таким самим спантеличеним виразом обличчя. Я озирнулася — і Ліна підняла руки, наче захищаючись.

— Господи, Джуліє, охолоньте. Що з вами робиться?

Я похитала головою.

— Я просто… Я просто…

— Просто що? — Вона закотила очі.

— Мені потрібне повітря…

Але на першій сходинці я мало не скрикнула знову: біля хвіртки були жінки — дві, у чорному, зігнуті, якось наче переплетені. Одна з них подивилася на мене. Це була Луїза Віттекер, мати дівчинки, яка померла. Вона вирвалася від іншої, буркнувши:

— Облиш мене! Дай мені спокій! Не підходь до мене!

Інша махнула рукою їй — чи, може, мені? Потім вона розвернулася й повільно побрела провулком.