— По-друге, — сказала вона вже спокійніше, стриманіше, — був інцидент навесні. Уже не флірт, а агресія. Марк мав виставити Ліну зі свого класу, бо вона була агресивна й поводилася непристойно: лаялася під час обговорення тексту, який вони вивчали.

Вона подивилася у свої записи:

— По-моєму, це була «Лоліта».

Вона підняла брову.

— Ну, це… цікаво, — сказала я.

— Дуже. Я навіть можу припустити, звідки вона взяла ідею для цих звинувачень, — сказала Гелен; такого мені зовсім на думку не спадало.

Увечері я поїхала до свого тимчасового житла. Будинок здавався значно самотнішим у ранніх сутінках, і світлі буки навколо стояли, мов примари, річка вже булькотіла не весело, а наче загрозливо. Береги річки й пагорб навпроти були порожні. Якщо гукнеш — ніхто не почує. Коли я пробігала повз це місце зранку, я бачила мирну ідилію. Тепер мені пригадувалася радше покинута хатина із сотень фільмів жахів.

Я відімкнула двері й швидко роззирнулася, щосили намагаючись не шукати кров на стінах. Але місце було акуратним, із терпким запахом якогось цитрусового засобу для прибирання, камін почищений, поряд — акуратна купка дрів. Там було не так уже багато всякого, це була скоріше хатина, ніж будинок: лише дві кімнати — вітальня із кухнею типу камбуза при ній і спальня з невеликим двоспальним ліжком, чисті простирадла й ковдри, стосом складені на матраці.

Я відчинила вікно й двері, щоб позбутися штучного лимонного запаху, відкрила одне пиво, яким запаслася у кооперативній крамничці дорогою з горба, і сіла на ґанку, дивлячись, як золотиться і бронзовіє папороть на пагорбі навпроти у призахідному сонці. Тіні видовжились, а моя самота стала великою самотністю, і я потяглася до телефона, не впевнена, кому ж зателефонувати. І тут я зрозуміла, — ну звичайно! — що зв’язку немає. Я встала й почала ходити туди-сюди, рухаючи мобілкою в повітрі — нічого, нічого, нічого, аж доки я вийшла на самий берег річки, де з’явилося дві поділки. Я трохи постояла там, вода майже торкалася пальців моїх ніг, подивилася, як чорна річка біжить повз мене, швидка й неглибока. Мені все вчувався якийсь сміх, але це була просто вода, що прудко мчала між камінням.

Засинала я страшенно довго, і коли прокинулася раптово, немов у гарячці, темрява стояла непроглядна, чорнильна, так що навіть руку перед обличчям не було видно. Щось розбудило мене, я була впевнена. Якийсь звук? Так, кашель.

Я потяглася за телефоном, і він упав з тумбочки — цей удар пролунав у тиші моторошно гучно. Я шукала його навпомацки, охоплена раптовим страхом, певна, що якщо ввімкну світло — то побачу когось у кімнаті. З дерев за хатою мені почувся погук сови, а потім знову хтось кашлянув. Моє серце забилося дуже швидко, я по-дурному боялася відсунути завісу над моїм ліжком: а раптом там, по той бік скла, на мене дивиться чиєсь обличчя?

Чиє обличчя це мало бути? Енн Ворд? Її чоловіка? Сміхота. Бурмочучи собі під ніс щось заспокійливе, я ввімкнула світло й відсунула штору. Нічого, нікого. Це очевидно. Я вилізла з ліжка, вдягла спортивні штани, легкий светр і пішла на кухню. Я вирішила заварити собі чаю, але передумала, коли знайшла в кухонній шафі почату пляшку віскі «Talisker». Я налила собі приблизно на два пальці й швидко випила. Я взула кросівки, сунула в кишеню телефон, схопила ліхтарик зі столу й відчинила передні двері.

Батарейки в ліхтарику, мабуть, уже сідали. Промінь був слабким, сягав не більше ніж шість-сім футів[4] переді мною. До того ж темрява була повна. Я опустила ліхтарика, щоб освітити землю перед собою, і вийшла в ніч.

На траві лежала важка роса. Через кілька кроків мої кросівки й штани промокли наскрізь. Я повільно обійшла навколо будинку, спостерігаючи, як промінь танцює, висвітлюючи сріблясту кору буків — когорту блідих привидів. Повітря було м’яке й прохолодне, у вітрі відчувався поцілунок дощу. Я знову почула сову, тихий клекіт річки, і ритмічне квакання ропухи. Обійшовши, я пішла до берега. Тут квакання раптово стихло, і я знову почула ніби кашель. Він лунав не зовсім поруч, а з пагорба, десь з-за річки, і тепер уже менше скидався на кашель. Радше на бекання. Вівця.

Відчувши себе теж трохи вівцею, я повернулася до хати, налила собі ще чарку віскі й витягла з торби рукопис Нел Ебботт. Умостилася в кріслі у вітальні й почала читати.

Затон Утоплениць

Воно вже сиділо в будинку. Воно було там. Зовні не було нічого страшного — небезпека була всередині. Вона чекала, і чекала там увесь час, відколи він прийшов додому.

Зрештою для Енн це був не страх, а провина. Це було знання, холодне й тверде, немов камінь зі струмка, знання про те, чого вона бажала, що дозволяла собі вночі уві сні, коли справжній кошмар її життя підступав занадто близько. Кошмаром був він, який лежав поруч із нею в ліжку чи сидів біля вогню, не роззуваючись, зі склянкою в руці. Кошмар, коли вона вловила його погляд на собі й побачила таку люту відразу на його обличчі, ніби вона сама була фізично потворна. Це стосувалося не тільки її, вона це знала. Так він ставився до всіх жінок, усіх дітей, усіх старих, до кожного, хто не долучився до боротьби. Проте було боляче бачити, відчувати — чимдалі сильніше й чіткіше за все, що вона будь-коли відчувала у житті — силу його ненависті.

Вона, щоправда, не могла сказати, що вона не заслужила на це, чи не так?

Кошмар був справжнім, він жив у її будинку, але причиною став саме сон, який переслідував її, сон, що вона дозволяла собі жадати його здійснення. Уві сні вона була сама в домі; це було влітку 1915 року, і він щойно пішов. Уві сні стояв вечір, світло щойно відходило за схили по той бік річки, у кутках будинку загусала темрява — і лунав стук у двері. Там чекає чоловік у формі, і він вручає їй телеграму, з якої вона дізнається, що її чоловік уже ніколи не повернеться. Коли вона мріяла про це, їй було однаково, як це сталося. Байдуже, чи він помер як герой, рятуючи товариша, чи як боягуз, тікаючи від ворога. Їй було однаково — головне, що він був мертвий.

Так було б для неї легше. Це була правда, чи не так? Так чому б йому її не ненавидіти? Якби він помер там, вона б оплакувала його, люди співчували б їй: її мати, її друзі, його брати (якщо ще лишилися). Вони допомогли б, згуртувалися навколо неї, і вона пройшла б крізь це горе. Вона сумувала б за ним тривалий час, але той час добіг би кінця. Їй було б дев’ятнадцять, двадцять, двадцять один — і все життя було б у неї попереду.

Він справедливо ненавидів її. Три роки, майже три роки був він там, тонув у лайні й крові людей, яким прикурював цигарки, і тепер вона бажає, щоб він ніколи не повертався, вона прокляла той день, коли не прийшла телеграма.

Вона кохала його, коли їй було п’ятнадцять років, не пам’ятала, яким було життя до нього. Йому було вісімнадцять, коли почалася війна, і дев’ятнадцять, коли його забрали, і він повернувся значно старшим — не на кілька місяців, а на роки, десятиліття, століття.

Коли він повернувся вперше, він, однак, ще був самим собою. Він плакав уночі, тремтів, як у лихоманці. Він казав їй, що він не може повернутися, що йому дуже страшно. У ніч перед поверненням вона знайшла його біля річки й потягла додому. (Не слід їй було цього робити. Вона повинна була відпустити його тоді.) З її боку зупиняти його було егоїстично. Тепер поглянь, що вийшло.

Другий раз, коли він прийшов додому, уже не плакав. Він був мовчазний, замкнений, майже не дивився на неї, хіба що скоса, з-під опущених повік — і ніколи не дивився, коли вони були в ліжку. Він просто валив її і не зупинявся навіть тоді, коли вона благала, навіть коли в неї йшла кров. Він ненавидів її тоді, уже її ненавидів; вона спочатку цього не помічала, але коли вона розповіла йому, як їй шкода, що з тими дівчатами у в’язниці так погано поводяться, про тих, хто свідомо відмовився від служби й таке інше — ударив її по обличчю, плюнув на неї і назвав зрадницею і бляддю.