Саймон витяг свою борошняну малючку з пакета і пильно на неї подивився. Що більше він розмірковував, то дивовижнішим йому здавалося те, що люди народжують дітей. Безперечно, це небезпечно. Важкий тягар на плечі батьків. Це зв’язує їм руки й ноги. Накладає певний відбиток. Усі довкола починають як не шпигувати за тобою, то вчити тебе жити. Порівняно з батьківством, робота вчителя — просто забавка. Тож не дивно, що тато довго не протримався. Як він узагалі примудрився витерпіти аж тисячу вісім годин? Це ж удвічі довше, ніж Саймонове піклування про борошняне немовля. А гляньте лиш на його маму! Вона подужала вже сотні тисяч годин! Вона просто героїня. Та вона свята!

— Я вже, напевно, їй остогидів, — сказав Саймон своїй малючці.

Але то була неправда, і він це знав. Його голос відлунювався в коридорі. У глибині душі Саймон розумів, що, попри найдурніші його вибрики, наприклад, годування Туллісової вівчарки бабусиною перукою або жбурляння в Гіацинт кактусом, мама все одно його любить. Ось у чім проблема.

— Отак влаштована ця пастка, — пояснив він своїй крихітці. — Отак вона тебе затягує. Спочатку ти не розумієш, що відбувається. А потім уже надто пізно.

Він замовк.

— Хіба що ти вітрильник…

Вітрильник…

Його батько…

Саймон всівся на пакет. Той розчавився під вагою хлопця, перетворившись на затишне гніздечко. Саймон напружено думав.

Його батько.

Задля експерименту він вимовив ці слова вголос, смакуючи їх по-новому.

— Мій батько. Мій батько. Мій батько.

Хто?

Хто?

— Хто?

Живою луною виявився Робін, якого відправили знайти Саймона і привести його для розправи.

— Власне! — сказав Саймон. — Хто?

Але Робін був не в настрої розгадувати загадки. Він виконував своє завдання.

— Вставай, Сайме. Час вертатися. Старий Бецман уже злющий як чорт.

— Розумієш, — продовжував Саймон, повністю ігноруючи його слова, — я не знаю, хто він. А він не знає, хто я. Тому мама і бабуся, мабуть, праві. Те, що він пішов, насправді особисто мене ніяк не стосується.

— Сайме, вставай! Нам пора!

— Я не кажу, що він вчинив правильно, — продовжував Саймон. — Отак просто накивав п’ятами і залишив маму саму навік-віків з дитиною на руках, — він легенько штурхонув свою борошняну малючку. — Хоча пропанькавшись із нею майже три тижні, я можу зрозуміти, чому так сталося. Лише хочу сказати, що для мене це не повинно мати — і вже не має — ніякого значення.

— Добре, Сайме. А зараз вставай, будь ласка.

— Розумієш, між нами все скінчено, — наполягав Саймон. — Насправді нічого й не починалося. Йому взагалі нема до мене діла. У світі мільйони людей, яким нема до мене діла і які мене навіть не знають. Вони прекрасно без мене обходяться. І я прекрасно обходжуся без них.

Але Робіну урвався терпець.

— Сайме, я не хочу, щоб мені через тебе дісталося. Я йду назад. Скажу Старому Бецману, що знайшов тебе, але ти не захотів іти. Бо був надто заклопотаний сидінням на пакеті з борошном і роздумами про свою сім’ю.

Здавалося, Саймон його навіть не почув.

— І ось я зрозумів, що мій батько — це просто ще одна людина на планеті Земля, яка не знає, хто я такий. Та й по всьому. А рахуватися треба тільки з тими людьми, які тебе знають.

— Я рахую, Сайме.

— Тому зі своєю мамою я рахуюсь. І з бабусею. І зі Сью.

— Один…

— Але не з ним. Його я не враховую.

— Два…

— Не те щоб я його звинувачував. Просто не рахуюся з ним.

— Три!

Полишивши всі спроби достукатися до здорового глузду Саймона, Робін розвернувся і пішов назад у клас. І навіть дійшовши до повороту, він ще чув звіддаля, як позаду нього Саймон продовжує щось розповідати своєму борошняному немовляті.

— Зараз я почуваюся значно краще, чесне слово. Здається, я й не розумів, як уся ця ситуація мене гнітила. Але зараз я почуваюся іншою людиною. Я почуваюся вільним.

Довговії очі борошняної малючки випромінювали співчуття.

— Ти ж розумієш, про що я, правда?

Вираз її обличчя так і не змінився.

— Ти розумієш?

Малючка непорушно дивилася на нього.

Повільно і невблаганно Саймон прийшов до тями. Що він узагалі тут робить? Сидить посеред шкільного коридору на зручному м’якому пакеті та розмовляє з мішком борошна? Чи він уже зовсім з глузду з’їхав?

Саймон схопився на ноги, немов ошпарений. Борошняне немовля! Та ніяке вона не борошняне немовля. Просто дурнуватий неживий мішок з борошном. Вона — це навіть не вона. Вона — це воно. Що ж із ним таке? Майже три тижні він обговорював своє життя з мішком борошна. Він що, зовсім звихнувся? Штуковина, яку він зараз тримає, — це лише частина якогось нудного шкільного проекту. Вона ж несправжня. Вони всі несправжні.

Схопивши пакет з борошняними немовлятами за кутики, Саймон із силою його перевернув. Мішки борошна розсипалися врізнобіч. Ось що вони таке. Мішки борошна! Борошняні мішки!

Саймон узяв один мішок і підкинув його до стелі. Він розірвався, і борошно снігом посипалося донизу. Та Саймону було байдуже. Він відчув надзвичайне полегшення, ніби його несподівано випустили з в’язниці; ніби після корабельної аварії він безнадійно плив і плив, аж раптом помітив берегові вогні; ніби лікар, священик і вчитель прийшли сказати йому, що вони помилилися, що все це була просто помилка і він не стане батьком, принаймні поки що.

Усе скінчилося. Яке полегшення! Він підкинув ще одне борошняне немовля. А потім ще одне. Він був на грані, на самісінькій грані. Він по-справжньому полюбив свою борошняну малючку. Він по-справжньому піклувався про неї. Але вона була несправжня! А значить, він тепер вільний! Вільний, вільний, вільний!

Наступне борошняне немовля зачепилося за лампу на стелі та розірвалося. В екстазі Саймон підставив обличчя під потік борошна, що посипалося на нього, і підкинув наступне немовля ще сильніше. Яка йому взагалі різниця? Хіба пан Гаєм не дав йому офіційного дозволу? «Мені байдуже, навіть якщо ти роздереш ці дурнуваті мішки на клапті! Просто винеси їх звідси!» Саймон так і зробив.

Значить, розірвати їх на клапті?

Чудова ідея!

Він швиргонув одне немовля, а за ним інше. Борошно розліталося на всі боки. Білими хмарами клубочилося в коридорі. Щоразу, коли він підкидав черговий мішок, величезні хмарища борошна утворювали в тьмяному коридорі снігову бурю, справжню хурделицю — оце й був грандіозний, справді грандіозний вибух.

Борошно здіймалося вгору й осідало на підлозі шаром аж до кісточок. Кому яке діло? Здоровенному Саймону, який футболив мішки з борошном, точно було байдуже. Він ще встигне побути відповідальним, коли подорослішає. Коли настане час, він ще встигне побути хорошим батьком.

Але не зараз. Не зараз, коли він такий молодий. Не зараз, коли він здатен на все і перед ним видніються запаморочливі яскраві горизонти — значно ширші, ніж він будь-коли міг собі уявити.

Гуп… Гуп… Борошняна хуртовина все кружляла арктичним хаосом, а Саймон переможно підняв руки вгору. Він не припуститься такої ж помилки, як його батько. Ні-ні. Він не зв’яже собі руки й ноги передчасно, щоб потім не довелося робити важкий вибір заради власного життя і кидати дитину, яка через кільканадцять років буде щодня плентатися Вілберфорс-Роуд, подумки звертаючись до батька зі зморшками навколо блакитних очей, якого ця дитина сама й вигадала, тому що справжній батько вирішив чкурнути.

Він ніколи такого не зробить. Ніколи, ніколи, ніколи. Він зачекає, поки буде готовий. Він пильнуватиме. І одного прекрасного дня, коли зрозуміє, що готовий…

Гуп… Гуп…

Борошно падало на нього дощем. Воно стікало по ньому річечками і струмочками. Воно вихором кружляло навколо нього. Він був сніговиком, сніговою людиною, ходячою лавиною. Гуп… Гуп… Він вимістив на пошарпаних мішках з борошном усі свої дрібні розчарування, які назбиралися за минулі три тижні. «Сайме, не залишай її тут». «Будь обережний». «Ти впевнений, що вона в безпеці?» Невже мама відчувала те саме, коли багато років тому тягнула його за собою в спортивний клуб, щоб одну нещасну годину на тиждень пограти в бадмінтон? Як він міг, перехилившись через балконне поруччя, діставати її своїм ниттям? Як він міг?