Пан Картрайт нахилився і підняв ручку Білла Сіммонса саме тоді, коли той виводив останнє «бла».

— Не можеш дібрати слова? — мило запитав він. — Дозволь тобі допомогти.

Не звертаючи уваги на пронизливий погляд Білла, він почав читати останній запис Філіпа Брустера. Знову ж таки тема шпигунів не давала авторові спокою.

У всій цій витівці з борошняними немовлятами мене найбільше дратує людська підлість. Вдають, ніби просто по-дружньому перекидаються з тобою кількома словами, а насправді повчають, як тобі жити на світі. «А знаєш, як ми своїм давали раду?» — питають вони, злорадно посміхаючись. Або: «З мого досвіду, це найбільш дієво». А ти ще й мусиш усміхатися у відповідь і прикидатися телепнем, який не усвідомлює, що йому насправді читають мораль.

А Саджид, як завжди, вправно підсумував усю тему.

От ніяк не можу збагнути. У газетах частенько пишуть, що якусь людину арештували за те, що вона відлупцювала немовля, причому не вперше. Оцього я ніяк не зрозумію. Чесно, аніскілечки. Варто було мені лише косо глянути на своє борошняне немовля, як уся моя сім’я мало не ставала в чергу, щоб здати мене в поліцію. Де тоді живуть усі ці лупцювальники немовлят? У них що, сімей немає? І сусідів немає? Невже в них узагалі нема дру…

Саджид підвів голову.

— А слово «друзів» пишеться через «в» чи через «ф»? — звернувся він до класу.

Треба владнати стосунки хоча б з одним однокласником, подумав Саймон, і сказав:

— Я думаю, через «ф». Принаймні я сам щойно так написав. На вигляд ніби правильно.

Пан Картрайт рушив у іншу частину класу, щоб виконати свій обов’язок і дати раду кепській орфографії Саймона. Але перш ніж узятися виправляти червоною ручкою Саймонову писанину, він кілька секунд тихо постояв у хлопця за спиною, вдосконалюючи свою майстерність розшифрування.

ДЕНЬ 18.

Я здаюсь.

Виявляється, я помилявся, що останнього дня можна буде розірвати борошняних немовлят на клапті та зробити Грандіозний Вибух. Але яка різниця? Я і так планував схитрувати. Збирався заховати своє немовля і відірватися на чужих. Може, я і вчуся в 4-В, але все-таки не зовсім дурний. Кілька днів тому я зрозумів, що не зможу завдати своїй малючці болю, бо дуже до неї прив’язався. (Тим паче тепер, коли мене всі ненавидять і у мене більше немає друзі…

Пан Картрайт, озброївшись ручкою, вже нахилився над роботою Саймона, щоб виправити останню літеру, аж раптом вона зникла, розчинившись у малесенькій блакитній калюжці.

Сльоза. Безсумнівно. Здоровенна, як і все інше в цього хлопчини. Поки слідом за першою сльозиною не покотилися наступні, пан Картрайт швиденько дістав з кишені піджака величезний поплямований носовичок і запхав його в Саймонову руку.

Саймон не міг відірвати погляду від величезної блакитної плями в своєму щоденнику. Авжеж. Це була сльоза. Та що з ним таке? Якщо він себе не опанує, однокласники все помітять. І тоді на перерві йому добряче дістанеться.

Він із вдячністю взяв носовичок. І поки пан Картрайт вмощував свій масивний зад на парту Саймона, навмисно затуляючи його від сторонніх поглядів, хлопець намагався заспокоїтися.

Коли пан Картрайт відчув у руці вологий носовичок, то зрозумів, що вже можна злазити з парти, і продовжив читати.

Мені дуже подобалося піклуватися про малючку, хоча вона мені добряче остогиділа і зводила мене з розуму. Вночі, лежачи в ліжку, мені подобалося дивитися, як вона сидить на шафі та спостерігає за мною. Мені подобалося базікати з нею під час сніданку. А ще мені подобалося обіймати її, щоб Макферсон почав ревнувати. Вчора ввечері, коли я колисав її на руках, мама сказала, що я їй когось нагадую. Вона не сказала, кого саме, але я й так зрозумів. Приємно знати, що він так само заколисував мене, коли я був немовлям. Можливо, він справді любив мене, по-своєму любив.

Охоплений емоціями, пан Картрайт забув, що носовичок уже не раз був у використанні, тож знову витяг його, знайшов більш-менш сухе місце і голосно висякався. Потім зібрав усі свої сили в кулак і таки дочитав до кінця.

Він просто не дуже добре вмів це показувати, от і чкурнув від нас. Але хіба я можу його засуджувати? Я сам довів свою борошняну крихітку до такого стану, що мені за це мало вуха не повідкручували. Але я справді піклувався про неї. Чесно.

Пан Картрайт більше не міг цього терпіти.

— Заради Бога, хлопче, — прохрипів він, — якщо ти так полюбив те немовля, то йди витягни його зі смітника. Забери його додому.

Саймон змовчав. Зашарівшись, він мимоволі нахилився вперед і схопився за краї парти.

Пан Картрайт, запідозривши щось не те, повільно відсунув Саймона назад, трохи підняв кришку парти і заглянув усередину.

З темряви на нього наляканим поглядом дивилося борошняне немовля.

Пан Картрайт опустив кришку парти. Він дивився на Саймона. Саймон дивився на нього. Потім пан Картрайт сказав:

— Знаєш, Саймоне Мартін, у чому твоя проблема? Ти себе недооцінюєш. Твоя «борошняна крихітка» — брудна гидка маленька істота. Вона не відповідає жодним гігієнічним нормам, а якби вона була живою, то точно не перемогла б у конкурсі «Найошатніший малюк року». Але якщо турбота про когось, хто тобі небайдужий, усе ще чогось варта, то от що я тобі скажу: на відміну від багатьох інших, ти будеш хорошим батьком.

А потім, показово прокашлявшись, він якнайшвидше покрокував класом до своєї святині — власного стола.

10

Вирішивши раз і назавжди покінчити з борошняними немовлятами, пан Картрайт змусив усіх учнів працювати. І поки стрілка годинника безкінечно повільно повзла по колу, праведний гнів, який завжди охоплював учнів 4-В, коли від них вимагали докладати зусиль, змішався зі злістю на Саймона через дві його фатальні помилки: вибір теми дослідження та неправдиву інформацію про Грандіозний Вибух.

Пан Картрайт намагався бути непорушним і вдавав, ніби зовсім не чує сердитого шепоту навколо себе.

— Яким же це треба бути йолопом, щоб вибрати немовлят?

— Ми могли б узяти будь-яку іншу тему. Наприклад, їжу.

Щоб трохи відволікти учнів, пан Картрайт узяв до рук аркуш паперу, що його Pacс Моулд, полегшено зітхнувши, щойно поклав на край парти.

— Ось. Хтось уже дописав. Дозвольте прочитати вам для натхнення останній запис Расса.

Він тримав аркуш перед очима, намагаючись — на жаль, безуспішно — розшифрувати написане.

— Ви тримаєте його догори дриґом, — з докором сказав Расс.

Пан Картрайт швиденько перевернув аркуш.

— А, точно! — сказав він. — Так значно краще.

Учитель ще кілька хвилин вдивлявся в написане, а потім, здавшись, повернув писанину авторові.

— Тобі не здається, що ти трішки переоцінив свої можливості, — обережно прокоментував він, — коли вирішив, що вже можеш писати прописом?

Пан Картрайт відійшов убік, аж раптом залунав дзвінок, спричинивши шумне пакування ранців і човгання стільців.

— Я не сказав, що урок закінчено! — закричав учитель.

Шум на хвильку затихнув.

Пан Картрайт вирішив піти в учительську по життєдайне горнятко кави раніше, ніж з класу вивалиться лавина учнів. Дивлячись на них пронизливим поглядом, який не дозволяв заперечень, він позадкував до дверей.

— Усе, — сказав він. — Можете йти додому.

Слова ще не встигли злетіти з його уст, а він уже йшов довгим коридором.

Лишившись без нагляду, вся зграя одразу ж накинулася на свою жертву.

— Ага, Сайме, думав, тобі все так просто зійде з рук?

— Це ж треба було так обвести всіх навколо пальця!