Тим часом Макферсон, скориставшись паузою, вирішив ще трохи пожувати кутик борошняного немовляти. Пані Мартін пожбурила в нього кухонний рушник.

— Я пам’ятаю лише два рядки.

— Ну ти даєш, — сказав Саймон.

Він мав такий нещасний вигляд, що пані Мартін стало його шкода.

— Може, я ще згадаю решту слів, — вона спробувала його заспокоїти.

Проте Саймон не був налаштований чекати.

— Я придумав, — сказав він. — Подзвонімо Сью.

Він кинув борошняне немовля на стілець і підійшов до телефона.

Похитуючи головою, пані Мартін запитала сина:

— А з якого дива Сью повинна знати слова?

Він не наважився сказати, що сподівається, якщо його батько насвистував саме цю пісню, коли Сью бачила його востаннє, то, можливо, їй запам’яталися бодай якісь уривки.

Він вручив мамі трубку:

— А ти подзвони і спитай.

— Саймоне, не вигадуй, — сказала пані Мартін. Вона нахилилася і витягнула немовля з пащі Макферсона, коли той, скориставшись вдалим моментом, намагався прокрастися повз неї до дверей.

— Я не можу просто так узяти і подзвонити Сью та попросити її заспівати пісню по телефону.

— А чому б і ні?

Пані Мартін так і не придумала гідної відмовки. Тому, поки Саймон намагався відтерти з борошняного немовляти щойно випраними чистенькими підштанками найбільші плями від слини Макферсона, вона набрала номер.

Коли Сью відповіла, схоже, її зовсім не здивувало таке прохання. Саймон ще не встиг видерти трубку і прикласти її до вуха, а вже почув, як вона щось наспівує:

Потім, як і його мати, Сью замовкла.

— Я забула приспів, — сказала вона. — Там щось про схід сонця і про те, що все буде гаразд.

Тільки багатозначний мамин погляд змусив Саймона стриматися від криків розчарування і натомість подякувати. Віддавши мамі слухавку, він роздратовано гримнув кулаком об кухонні двері, ті розчахнулися, і хлопець мусив піти геть, бо мати все ще на нього дивилася.

У спільному з сусідами дворі на перевернутому відрі граційно сиділа Гіацинт Спайсер, фарбуючи свої сандалі в зелений колір. Гіацинт напевно знає всю пісню від початку й до кінця, з сумом подумав Саймон. Вивчила її, мабуть, у дитячому садочку, відрепетирувала в таборі для скаутів, а тепер виспівує на все горло дискантом[15] у баптистському хорі. Але він радше звариться в гарячій олії, ніж попросить про щось Гіацинт. Він і так підозрює, що вона — одна з донощиків пана Картрайта: здібна аматорка стала професіоналкою, чом би й ні. Саймон уже збирався повертатися в дім, аж тут Гіацинт сама порушила цю тему.

— Це твоя мама там співала? — запитала вона, ретельно фарбуючи ремінчик сандалі. — Співає вона так собі, правда?

Раптом Саймона осяяло. А що як вдасться?

— Цю пісню не так просто заспівати, — сказав він.

Гіацинт здивовано підняла очі.

— Та ну.

— Звичайно, — наполягав Саймон. — Особливо підступний приспів.

— Неправда.

І оскільки її хвалькуватість лише посилилася, відколи в дитячому садочку пані Несс уперше приколола величезну Вифлеємську зірку з фольги до її светра, Гіацинт відкинула голову назад і заспівала:

Аж раптом вона помітила, що фарба крапає їй у сандалю.

— От бл… ішка!

Саймон спробував хитрістю змусити її таки доспівати той, як йому здавалося, останній рядок.

— Думаю, ти навмисне сама крапнула, — сказав він. — Бо останній рядок пісні найважче заспівати правильно.

Але Гіацинт Спайсер уже зовсім втратила до нього цікавість. Вона зосередилася на своїх сандалях.

— Саймоне, відвали, — сказала вона тихенько, щоб вони обоє могли вдати, ніби він не почув.

Саймон зайшов у будинок. Обережно зачинив двері, щоб Гіацинт не почула, як він співає мамі рядки приспіву, які щойно вивчив. Мама відразу сказала, що останній рядок крутиться в неї на язиці, потім ввечері ще кілька разів це повторила, але згадати так і не змогла.

До ранку Саймон почувався як ті, кого катують крапанням води на голову.

— У мене дах їде, — сказав він матері під час сніданку. — Просто божеволію.

— Ти можеш піти мило потеревенити з Гіацинт. І вона заспіває тобі останній рядок.

Саймон так досадливо глянув на маму, що вона лише знизала плечима.

— Тоді запитай у пана Картрайта.

Запитати в пана Картрайта! Саймон закинув до рота ще трохи кукурудзяних пластівців, облизав ложку і легенько тицьнув нею борошняну малючку.

— Це все ти винна, — сказав він їй. А й справді. Якби не вона, збагнув Саймон, то він ніколи не почав би цікавитися власним батьком і всім тим, що сталося багато років тому. Якби не цей дурнуватий, нікому не потрібний розтріпаний мішок з борошном, Саймон ніколи не опинився б у такому жахливому й принизливому становищі, як сьогодні: він готовий, немов якийсь розумака, чимдуж бігти до школи, щоб там щось дізнатися.

— Вважай, бо дограєшся, — з усмішкою застерегла мама. — Лише глянь на бідолаху: собача слина, сліди від зубів, жирні плями — і все це за минулих п’ять хвилин.

— Не страшно, — відрубав Саймон. І тицьнув немовля ще раз. — Еге ж?

Борошняна крихітка не заперечила. Але коли він запихав її в ранець, то уважніше придивився і зрозумів, що в такому жахливому стані вона матиме мало шансів на черговому контрольному зважуванні. За минулих кілька днів не лише побільшало плям, а й кутики потріпалися, ще й знизу висипалося борошно.

Саймон подивився на неї поглядом, який завжди змушував пані Арнотт бігти по аспірин. Вона ж навіть ходити не вміє, як вона могла так забруднитися? От халепа!

Мама простягнула йому поліетиленовий пакет.

— На, про всяк випадок, — попередила вона, — бо обіцяли дощ.

Саймон міг би відповісти, що дощ — це не так уже й погано: помиє малючку і компенсує втрачену вагу. Але, чесно кажучи, йому було байдуже. Вся ця морока з немовлям йому вже осточортіла.

Запхавши залишки пластівців у свій і без того повний рот, він видав нерозбірливий звук, сподіваючись, що мама зуміє розтлумачити його як «па-па», а відтак схопив свої шкільні речі та борошняне немовля.

Пані Мартін непорушно стала між ним і дверима.

— До побачення, Саймоне, — багатозначно сказала вона.

Давлячись пластівцями, Саймон знову щось промимрив.

Вона не відійшла ні на крок.

— До побачення, Саймоне, — терпляче повторила вона.

Це була жовта картка.

Він стояв перед мамою, немов величезний телепень, намагаючись пережувати і проковтнути всі пластівці, що ними був напханий його рот.

Нарешті Саймон сказав:

— Па-па, мамо.

Вона нарешті всміхнулася і відпустила сина на волю. Саймон широко відчинив двері та пішов стежкою, не чекаючи, поки двері зачиняться. Дивно, думав він, що батьки та вчителі можуть роками пиляти за такі дурниці, як «дякую» і «до побачення». Він не міг собі уявити, як їм це вдається. Йому й на тиждень забракло би терпіння. Щоранку вони з мамою прокручували одну й ту саму платівку: вона вимагала, щоб він дожував і правильно попрощався. Кожнісінького ранку перед школою! А це п’ять разів на тиждень, тринадцять тижнів на триместр, три триместри на рік. І так щороку. Скільки буде разом? Щонайменше — мільйони разів. Як вона щодня це витримує? Як вона досі від люті не накинулася на нього з сікачем? Однозначно, він так не зміг би. Хоч він і вважав себе надзвичайно терплячим. Але якби йому довелося нагадувати борошняному немовляті разів зо двадцять поспіль, що двері за собою потрібно зачиняти, кран з гарячою водою закручувати і в жодному разі не розмовляти з повним ротом, то він учинив би точнісінько, як Фостер, і зафутболив би немовля в канал. Може, батько покинув їх з тієї ж причини: він, як і Саймон, майже одразу зрозумів, що ця роль йому не до снаги.