— Спиши в мене, якщо хочеш, — запропонував Робін. — Він мене особливо не сварив, то, можливо, домашка йому сподобалася.

— Добре, — сказав Ґвин, — давай.

Він стояв поруч з Робіном, поки той рився у своїй сумці, відсунувши вбік підручник з математики і новий ілюстрований французький словник, який пан Дюпаск втулив йому того ранку. Шукаючи домашнє завдання, Робін так захопився, що борошняне немовля випало йому з сумки просто в болото.

— От халепа!

Робін підняв його, струсив пісок і найбільші шматки бруду та передав немовля Ґвину на зберігання.

Як і варто було очікувати, Ґвин одразу ж впустив його.

Немовля знову впало в болото. Робін підняв його і цього разу надійно всадовив на кущ біля стежки, а відтак знову став шукати зошит. Він так захоплено порпався в сумці, що й не почув легкого тріску мішковини в себе за спиною. Робін зрозумів, що сталося, лише коли мішковина порвалася настільки, що немовля вкотре гепнулося в болото, піднявши навколо себе хмару борошна.

Отоді йому й урвався терпець.

— Дурне немовля! — закричав він. — Дурне! Дурне! Дурне!

Ґвин нервово відступив на крок назад. Невже Робін так злиться через нього? Ні. Він розбушувався через борошняне немовля. Піднявши немовля з землі, Робін затрусив ним так, що аж борошно посипалося.

— Дурне! Дурне! — закричав він знову, б’ючи немовля з усієї сили.

Навколо утворилися хмари борошна.

Робін немов з прив’язі зірвався.

— Бережи своє борошняне немовля! — закричав він, перекривлюючи всіх тих дорослих, які набридали йому днями й ночами. — Не забувай про нього! Неси його сюди! Неси його туди! Обов’язково гарненько прив’яжи його до велосипеда! Не загуби його! Тримай у чистоті!

З кожною настановою, яку він викрикував, борошняне немовля діставало нещадного удару.

— Не намочи його! Не забрудни! Дивись, щоб воно не впало! Не забувай вдавати, нібито це справжня дитина!

Він настільки люто гамселив немовля, що дірка збільшилася і борошно посипалося на стежку.

— Вдавати, ніби ти справжнє? Добре! Я вдаватиму, що ти справжнє! Якби ти було справжнім немовлям, моїм немовлям, то я зафутболив би тебе в канал!

І тут, у всіх на очах, він замахнувся ногою, підкинув мішок і вдарив.

Плюх!

Саймон тихо сидів на березі, згадуючи, що борошно зі стежки розвіялося так само швидко, як і порваний мішок пішов на дно. Не минуло й хвилини, а від немовляти не залишилося ані сліду, крім кількох сумних бульбашок, що спливли на поверхню.

Саймон міцно притиснув малючку до грудей.

— Я багато чого не знаю, — сказав він їй. — Але точно знаю одне. Я ніколи не зроблю з тобою такого. Ніколи, ніколи, ніколи.

Тієї миті він вірив у свої слова.

7

Шістнадцятого дня пан Картрайт ніяк не міг утихомирити учнів. Філіп Брустер гепнувся зі стільця, доводячи, що китайці — найвищі люди на Землі. Луїс Перейра постійно посував свою парту вперед, аж поки пан Картрайт не зрозумів: Генрі переконав Луїса, що павук на стелі отруйний і пускає смертоносну слину. Білл Сіммонс зобразив у себе на передпліччі татуювання у вигляді трупної мухи й усе домальовував досить неприємні каракулі. І навіть Робін Фостер, з яким зазвичай було небагато мороки, кидав окрушини від гумки в петунію на підвіконні.

— Добре! — сказав пан Картрайт. — Я знаю, що ми зараз будемо робити. Ану почитаймо ваші щоденники.

Він зачекав, поки гул досягне апогею.

— А інакше, — пригрозив він, — будемо переписувати вчорашню контрольну роботу, з якою ви так жахливо впоралися.

Усі одразу ж усіли ся, готові слухати. Ґвин Філліпс обережно поклав голову на своє борошняне немовля, ніби то була подушка. Його очі заплющилися, а великий палець заповз у рот. Ніхто не реготав. Здавалося, учні сприйняли це як знак, що сьогодні їм можна взяти тайм-аут. Вони неначе знову опинилися в дитячому садочку.

За лічені секунди всі вмостилися якомога зручніше. Деякі хлопці вирішили взяти приклад з Саймона й посадили своїх борошняних немовлят на парти, немовби ті теж збиралися слухати.

Пан Картрайт почав читати.

— Розпочнімо з Генрі, — сказав він. — Генрі, день дев’ятий.

Генрі різко змахнув рукою.

Пан Картрайт був готовий читати.

Я ненавиджу своє борошняне немовля. Я ненавиджу його понад усе на світі. Воно важить цілу тонну. Я запитав у тата, скільки я важив, коли народився, і він сказав, що вісім фунтів. Звісно, якщо він не переплутав мене з Джимом чи Лорою. Вісім фунтів! Аж на два фунти більше, ніж цей мішок! Я запитав у тата, скільки це в кілограмах, а він розкричався, що і так готує мені вечерю і ремонтує мій велик, то чого він має ще й домашку за мене робити.

Пан Картрайт зупинився.

Серед учнів 4-В, які не заснули й дослухали до кінця, покотилася тиха хвиля схвалення.

— А зараз почитаймо щоденник Тулліса, — сказав пан Картрайт. — Оскільки він сьогодні не прийшов. День восьмий. Мушу зауважити, що всі дні з другого по сьомий та з дев’ятого по тринадцятий безслідно зникли.

Він зачекав, поки стихне сміх, і з відчутною огидою почав читати.

«У мого немовляти спереду вилізла якась гидота, мов коза з носа. Я її не чіпаю. З якого дива? Вона ж не моя!»

Учитель зупинився.

— Оце й усе.

Відтак клас розвеселився. Підбадьорившись, пан Картрайт узявся читати спроби Ріка Тулліса описати день чотирнадцятий.

Я давненько не з’являвся в школі, і винне в цьому борошняне немовля. Я не кажу, що без нього з’являвся б частіше. Але через немовля я завтра точно знову не прийду.

Пан Картрайт підняв голову і обвів поглядом клас.

— Він почав нумерувати речення, — повідомив учитель. — Щоби, боронь Боже, не написати більше трьох.

Він порився в купі щоденників.

— А ось дещо цікаве, — сказав пан Картрайт. — Два однаковісінькі записи.

Він прочитав уголос перший запис. Автором був Вейн Дрісколл.

Мама каже, коли я народився, ми так бідували, що практично жили у відрі та їли вугілля. А все тому, що дідусю я здавався схожим на гобліна. Мама перестала з ним розмовляти, а він перестав позичати їй гроші. Мама каже, що йому урвався терпець, бо я чорний, а він ні. Але він ж мені дідусь, а не батько — то яка йому різниця? Думаю, якби я з’явився на світ увесь біленький, то татові не просто урвався би терпець, а щось набагато гірше! Мама каже, що вони обидва вже її дістали і вона мріє, щоб усі на світі були зеленими.

Взявши інший, ще брудніший, аркуш паперу, пан Картрайт прочитав уголос цю історію ще раз, слово в слово.

Один за одним учні попіднімали голови й подивилися на Ґвина Філліпса.

— Що таке? — запитав Ґвин. — Чого ви на мене витріщаєтеся?

— Не можна просто взяти і все списати, — приязно пояснив Робін Фостер. — Треба розуміти, що пишеш. Ти ж не чорний.

Ґвин щось нерозбірливо пробурмотів собі під ніс — хіба що ті, хто сиділи найближче, змогли більш-менш розібрати. У бурмотінні вчувалося щось схоже на фразу «расова дискримінація».

Пан Картрайт проігнорував його.

— Ну що, продовжимо? — весело запитав він. — Почитаймо щоденник Саджида Махмуда, день чотирнадцятий.

Саджид з гордістю оглянув клас, чекаючи загального захоплення. Кілька учнів злісно нахмурилися, решта просто вдавала, що не помічає його.

Взагалі я вже мав би заробити більше ста фунтів, але шестеро людей навідріз відмовляються віддавати своїх немовлят у мій дитячий садочок, а Тулліса ніколи нема в школі, та й я додумався почати цю справу не відразу, а лише четвертого дня, плюс деякі хлопці досі не віддали мені борг, хоч я й нацькував на них Генрі та Луїса, тож зараз у мене лише половина суми. Що ж…