— Так, хлопче?

— А якщо…

Pacс знову не зміг продовжити речення.

Пан Картрайт розгубився. Але всім іншим, вочевидь, було нескладно розшифрувати жах на обличчі Расса.

— Так! Так! А якщо ти застрягнеш…

— З кимось…

— І ти не зовсім упевнений…

— Невідомо, чим усе це може закінчитися…

— Завжди можна відмовитися, — запевнив усіх Вейн Дрісколл.

Здавалося, такий варіант задовольнив учнів.

— Атож!

— Просто відмовитися.

— Краще не ризикувати, — авторитетно заявив Філ Брустер.

— Сім разів відміряй, один раз відріж.

— Один промах — і прощавай, свободо.

Пан Картрайт подивився на схвильовані обличчя хлопців, яких так збентежила потреба захищатися від жахливих небезпек, що чекають за горизонтом. Загальна стривоженість не торкнулася тільки одного з них — Саймона Мартіна. Він сидів з ручкою в зубах і задумливо дивився у вікно. Він мовчав протягом усього гучного обговорення. Пан Картрайт був упевнений, що знає, чому Саймон не бере участі у всезагальному знущанні з борошняних немовлят. Хлопчина так прикипів до свого немовляти, що його психічний стан уже два тижні був темою запеклих дискусій в учительській: половина вчителів вважала, що бідний хлопчина терміново потребує консультації спеціаліста, а решта ставала на бік пана Дюпаска та пані Арнотт, які стверджували, що реакція хлопця «дуже мила» і заслуговує радше похвали, а не співчуття.

Але про що він міркував саме зараз? Що в нього на думці?

Пан Картрайт зумисно призначив напівграмотного Расса Моулда розбирати підписи і роздавати щоденники їхнім власникам. Потім, під загальний шумок, він сповз зі свого стола, обійшов клас, дістався до Саймона і тихенько в нього запитав:

— Про що ти думаєш?

Саймон глянув угору.

— Та думаю про свого батька, — сказав він.

Пан Картрайт на мить задумався над його відповіддю. Треба бути обережним. У наші дні деякі батьки обмінюються партнерами, немов погашеними марками або футбольними картками.[14] Буквально тиждень тому він проходив повз двох учнів, які працювали пліч-о-пліч, і почув, як один з них по-дружньому спитав у другого: «А що, мій тато тепер з вами живе?». Так, тут треба вважати.

— Перепрошую, а в тебе що, з’явився новий тато? — ввічливо запитав учитель у Саймона.

— Ні, — сказав Саймон, — я думав про свого справжнього тата. Нічого не можу з собою вдіяти. Я постійно тільки про нього і думаю.

Пан Картрайт продовжив розпитувати якомога обережніше:

— То тебе турбує щось конкретне?

— Так. Так, — відповів Саймон, — є одна річ, яка не дає мені спокою.

Пан Картрайт підніс голос над хвилями шуму, які наростали в класі:

— Яка саме?

— Що він насвистував.

Пан Картрайт спантеличено перепитав:

— Що він насвистував?

— Ну, коли він пішов, — пояснив Саймон. — Мені цікаво, що саме він насвистував того дня, коли покинув нас.

Пан Картрайт спершу розгубився. Та за хвильку співчутливо поплескав Саймона по плечу.

— Вибач, хлопче, — лагідно сказав він, — але в школі цього не вчать.

Пан Картрайт ледве стримався, щоб не додати тихенько: «У школі взагалі мало чого корисного вчать», — але раптом усвідомив, що це неправда і він так не думає. Наприклад, учні багато чого дізналися завдяки цьому конкурсу наукових досліджень. Доктор Фелтом мав рацію. Вони зрозуміли, що таке тягар відповідальності, пізнали рутинність щоденних турбот, випробували межі свого терпіння. Тишко Робін Фостер виявив свій непростий характер. Саджид відкрив у собі (можливо, вже давно) здоровий підприємницький хист. І кожен тепер усвідомлює, що стати батьком може будь-хто з них, проте бути батьком не готовий ще ніхто.

Чи справді кожен з них це усвідомлює?

Може, й ні. Пан Картрайт усе ще сумнівався щодо Саймона. Ось він сидить перед ним у глибокій задумі, незручно вмостивши свої величезні кінцівки під партою, і перебирає пальцями сіру стрічку з чепчика свого немовляти.

Він досі думає про свого батька? Чи, можливо, він, як припускала половина вчителів, мріє мати справжню дитину?

Хай там як, а пора з цим покінчити. Пан Картрайт ніколи не славився своєю терплячістю. І саме тієї миті він вирішив, що вже ситий донесхочу. Йому цього хлопця ще цілий рік учити. А він уже зараз не може дивитися на цей мученицький вираз обличчя, на цей похмурий погляд. Доти пан Картрайт ніколи не помічав переваг учителювання в 4-В класі. Тепер він збагнув: хоч більшість його учнів і не вирізняється винятковими розумовими здібностями, але вони бодай стараються вірити, що все буде гаразд. Здається, є якась стара моряцька пісня про «все буде гаразд»? Може, хоч пісня трохи розвеселить хлопчину.

Так можна вбити двох зайців одразу, подумав пан Картрайт.

Нахилившись, він схопив з парти Саймонове борошняне немовля та заховав його в себе за спиною. Він збирається грандіозно набрехати, щоб хлопчина не хнюпився всенький рік, тож треба переконатися, що вся увага Саймона прикута тільки до вчителя.

— Хоча одна з колишніх учительок твого батька розповідала, що випадково проходила повз нього на вулиці того дня і почула, як він насвистує пісню «Напинаємо вітрила».

— Яка така вчителька? — уточнив Саймон.

— Не пам’ятаю, як її звати, — сказав пан Картрайт і швидко додав: — Та й ніхто вже не пам’ятає. Її давно з нами нема. Але, повір, на неї завжди можна було покластися. Якщо вона сказала, що твій батько насвистував «Напинаємо вітрила», то так воно й було.

Учитель не став чекати, поки Саймон поцікавиться, чого це він запам’ятав такий неважливий факт з прадавніх пліток. Пан Картрайт кинув Саймонове борошняне немовля назад на парту і пішов геть через увесь кабінет настільки швидко, наскільки дозволяли його габарити, навіть не зупиняючись, щоб розборонити двійко забіяк чи наказати Луїсу не обдирати парту.

Він не зупинився, аж поки не дійшов до свого стола.

— Так, — гавкнув він. — Усе. З мене досить. Уже майже кінець уроку, збирайте речі. Бігом додому.

Зазвичай учні прагнули якомога швидше накивати п’ятами, але не цього разу.

— Але ж пане! Пане! Дзвінка ще не було!

— Таріку, збирайся, та й по всьому. Йди додому. Всі йдіть, поки я не передумав.

Пан Картрайт сів і спостерігав за шумним безладом, який панував у класі завжди, коли учні збиралися. Він звернув увагу, що Саймон дістався до дверей не перший, але й аж ніяк не останній. Стривожений вираз зник з хлопчачого обличчя. Він рухався з колишньою силою.

Задоволений, пан Картрайт почав збирати і свій портфель, щоб теж піти додому. Не такий уже й поганий видався урок у 4-В, подумав він. Непоганий. Непоганий.

Попри всі очікування, попри всі прогнози, йому вдалося хоча б чогось від них домогтися.

— Ну ж бо, — сказав Саймон. — Заспівай.

— Я не можу, — Саймонова мама обернулася саме вчасно, щоб помітити, як Макферсон підкрадався до борошняного немовляти, і відігнати його кухонним рушником. — Ти ж знаєш, я не вмію співати.

— Я ж не збираюся виставляти тобі оцінку за десятибальною шкалою, — переконував її Саймон. — Лише хочу почути слова і вивчити мелодію.

— Я не знаю всіх слів. І не впевнена, що правильно пам’ятаю мелодію.

— А ти спробуй, — наполягав Саймон. — Хоча б спробуй.

І пані Мартін таки спробувала. Витираючи руки насухо, вона сперлася об рукомийник і, поки Саймон колисав борошняне немовля під ревниве скавуління Макферсона, заспівала настільки відважно, наскільки могла:

Вона замовкла.

Саймон глянув на неї.

— Ну? — наполегливо запитав він. — Що таке?

— Я забула, які там далі слова.

Саймон роздратовано зітхнув.

— Але ж це лише два рядки. Ти заспівала всього два рядки.