— Як людина може бути вітрильником? — уперто запитав він.

— Звідки мені знати? — відрізав Саймон. — Треба когось запитати.

— Кого?

Вейн роззирнувся. Навколо не було ні душі, крім Мартіна Саймона, який ішов стежкою, читаючи «Пошуки Святого Грааля».[16]

— Спитай у нього. Він ботан. Мусить знати.

Саймонове обличчя засяяло. Так, Мартін Саймон мусить знати. Той, хто цілими днями викаблучується, читаючи поезію (ще й частенько французькою), точно зможе перекласти закручений рядок з пісні нормальною мовою. Запросто.

Саймон підвівся з колін і пішов по траві, зупинившись майже перед самісіньким Мартіном. А відтак виставив ногу і навмисно преспокійно чекав, поки Мартін перечепиться через неї, а його «Пошуки Святого Грааля» гепнуться на траву.

— Вибач, — сказав Саймон і нахилився, щоб підняти книжку, а потім віддати її хлопцю.

— Дякую, — сказав Мартін дещо насторожено.

Але Саймон вважав, що нахилитися і підняти книжку цілком досить, щоб продемонструвати свої благі наміри. Не було потреби церемонитися далі.

— Слухай, — сказав він. — Ти розумака. Поезію читаєш. Скажи, що означає, коли хтось стверджує, що він — вітрильник?

Мартін завагався. Може, вони просто хочуть з нього посміятися. З іншого боку, було очевидно, що Саймон налаштований серйозно і рішуче. Здавалося, хлопець щось шукає, як лицар Ґалагад з тієї книжки, яку він щойно повернув.

— Вітрильник?

— Так, вітрильник.

Треба віддати належне цим розумним вискочням, думав Саймон, чекаючи на відповідь. Якби хтось підійшов до нього й отаке от запитав, він послав би його і пішов би собі далі. Але Мартіна, здавалося, не здивувало і не образило запитання про щось, що може виявитися віршем. Він лише зняв окуляри і задумливо протер їх, а потім спитав:

— Ти можеш дослівно повторити текст?

Нема чого ходити околяса, подумав Саймон. Тож він закинув голову назад і на все горло заспівав:

Розгублений вираз одразу ж зник з обличчя Мартіна.

— Ну, вочевидь, це метафора, — почав він. — Протагоніст[17] вирішив вдатися до аналогії з…

Він затнувся — частково від жаху, а частково тому, що Саймонова рука раптом міцно схопила його за горло і перекрила доступ кисню.

— Я не просив читати мені лекцію, — суворо заявив Саймон. — Я лише хочу знати, що це означає.

Він забрав руку і стояв, чекаючи відповіді.

Мартін Саймон спробував ще раз.

— Це означає, — сказав він, — що тому хлопчині пора в дорогу. Як і корабель з напнутими вітрилами має пливти за вітрами, так і той парубок у певний момент мусить піти геть, хай як він хоче залишитися, але протистояти своїй вдачі — характеру і темпераменту — він не може. У нього нема вибору.

Саймон вдивлявся в небо. У нього засльозилися очі, він судомно ковтнув.

— Нема вибору, кажеш?

Мартін упевнено сказав:

— Абсолютно. Така вже він людина. Просто не може по-іншому.

Аж тут втрутився Вейн, підозріло запитавши Мартіна:

— Чому ти такий упевнений?

— Бо саме про це йдеться у словах, — терпляче пояснив Мартін. — Це те, що вони означають.

— Але звідки ти знаєш?

На допомогу Мартіну прийшов Саймон і різко поставив Вейна на місце.

— Слухай, — сказав він. — От ми з тобою вміємо грати в футбол і реготати від душі, так? А ось Мартін — він розумака. У футболі він нездара. Навіть по м’ячу не вцілить, а про ворота годі й казати. Але він тямить у таких речах, як пісні та поезія.

Він обернувся до Мартіна:

— Я все правильно кажу?

Мартін кивнув.

— Правильно, — сказав Саймон. А оскільки дискусія про інтелектуальну силу й слабкість себе вичерпала, додав:

— Ну, дуже дякую.

Саймон за звичкою простягнув праву руку. Мартін якусь мить не міг зрозуміти, що це значить, але потім збагнув, що Саймон хоче потиснути йому руку.

— Нема за що, — швидко відповів він. — Звертайся.

— Не буду, — запевнив його Саймон. — Думаю, з мене досить. Щось мені підказує, що тепер усе буде гаразд.

А й справді, Мартін розгледів на обличчі Саймона дивний, неземний вираз — щось схоже на ауру; наче Саймон, як лицар Ґалагад, побачив Святий Грааль і відчув, що здійснилася його найзаповітніша мрія.

Пані Арнотт рилася у свій сумочці, шукаючи аспірин.

— Уже втретє він проходить повз ці двері, виспівуючи на все горло, — вона озирнулася до пана Спенсера, який схилився над нотним зошитом, намагаючись за допомогою гумки перетворити замальовані олівцем четвертні ноти на половинні. — Чого ви не вчите з ними спокійніших пісень?

Не відводячи погляду від своєї роботи, пан Спенсер тихо захищався:

— Я ніколи не вчив їх цієї пісні. Зрештою, яка різниця, чого їх учити? Парубчиська з 4-В можуть заспівати колискової так, ніби це військовий марш. І нічого не вдієш. Вам ще пощастило, що в хлопця гарний голос.

Пані Арнотт кинула другу таблетку аспірину в склянку з водою.

— Чомусь перерва вважається часом для відпочинку вчителів, — гірко пробурмотіла вона. — А це просто інша форма страждань.

Вона підняла голову.

— Він що, знову повертається? Я більше не можу цього терпіти. Навіщо цей хлопчисько вештається туди-сюди коридором?

Пан Гендерсон відірвався від своєї чашки кави, щоб усе їй пояснити.

— Якщо ви запитуєте про Саймона Мартіна, — сказав він, — то доктор Фелтом попросив його перенести на стенд конкурсу наукових досліджень винахід Німмо-Сміта — пішохідний перехід, який контролюється за допомогою мікропроцесора. Тож хлопець просто робить те, що йому наказали.

— А виспівувати при цьому на все горло моряцьких пісеньок йому теж наказали?

— Хочете, я попрошу його зменшити гучність? — пан Гендерсон висунув голову з дверей учительської, але виявилося, що він спізнився. На протилежному кінці коридору вже з’явився пан Картрайт.

— Саймоне Мартін! — гримнув він, безжально уриваючи повний ентузіазму тенор. — Ти чому не прийшов на контрольне зважування?

Саймон зупинився, як укопаний, тримаючи в руках осцилограф.

— Бо доктор Фелтом попросив мене дещо перенести, — відповів він невинним голосом учня, який знає, що за ним стоїть впливовіший учитель. — Це для конкурсу наукових досліджень.

Обличчя пана Картрайта спохмурніло. Конкурс наукових досліджень! Конкурс наукових досліджень! До початку ще кілька днів, а він уже сидить йому поперек горла. Ця витівка зіпсувала йому весь триместр. Якщо всі інші школи світу можуть відкласти цю узаконену форму хаосу на останній тиждень навчання, то чому цього не може зробити доктор Фелтом? Чесне слово, він добряче задирає носа.

Пан Картрайт не стримався. Перш ніж він устиг опанувати себе, потік антипедагогічної лайки зірвався з його вуст і залунав у коридорі з такою силою, що Саймон був просто шокований. Звісно, він і сам уживає такі слова. Буває, пускає в хід і гірші фразочки. І то досить часто. Але щоб Старий Бецман, бризкаючи слиною, отак лихословив — таке йому і не снилось!

Саймон глянув на свого вчителя з повагою.

— А ти! — підсумував пан Картрайт, дивлячись на Саймона нищівним поглядом. — Ти кидай цю купу мотлоху і шуруй у клас на контрольне зважування.

— Слухаюся, пане.

Саймон поклав осцилограф і Вішартів цифровий генератор синусоїдальних коливань просто на підлогу і слухняно поплентався коридором услід за вчителем.

— Отак уже краще, — пробурмотів пан Картрайт. Це, звичайно, чудово, що Саймон повен рішучості й не збирається вішати носа. Але, на жаль, будь-яке хороше починання зрештою може закінчитися абсурдом — і в школі завжди саме так.

На порозі до кабінету поганий настрій пана Картрайта розвіявся.