— Усе! — крикнув він, зайшовши якраз вчасно, щоб зловити Філіпа Брустера, який стрибав через візочки Саджида. — Досить! Я вже ситий донесхочу цим проектом! Відвезіть цю фуру в куток і ставайте зі своїми мішками борошна в чергу. Зараз я їх позбираю і поверну доктору Фелтому.

— Як так повернете?

Пан Картрайт зовсім неправильно зрозумів причину їхнього здивування та стурбованості.

— Так. Я поверну їх. Знаю, до кінця експерименту ще чотири дні, але ви зможете використати цей час, щоб довести до ладу свої щоденники.

— Але…

— Ніяких але! — закричав пан Картрайт. — Ану здавайте своїх борошняних немовлят! Це всіх стосується.

Він став біля ваги.

— Хто хоче бути першим?

Запала абсолютна тиша, і пан Картрайт дійшов висновку, що ніхто не хоче бути першим.

— Може, почнімо з тебе, Джордже?

Джордж був такий спантеличений, що не міг навіть похитати головою.

— Генрі?

Генрі глянув на інших учнів, немовби закликаючи їх прояснити цю очевидну несправедливість. Помітивши, що Джордж відвернувся, пан Картрайт нетерпляче продовжив:

— Ріку, а ти? Ага, його нема. Ну звісно, а як же інакше. Тоді ти, Рассе? Ти готовий віддати мені свій мішок борошна? Останнє зважування — і тобі більше ніколи не доведеться панькатися з цією лялькою. Ну, що ти про це думаєш?

Pacс перестав чистити своє борошняне немовля від котячої шерсті та підвів очі. Він не помітив, що всі учні нетерпляче дивляться на Саймона, сподіваючись, що той, хто так ревно змальовував усі переваги цього експерименту, вийде нарешті зі свого заціпеніння і владнає непорозуміння, доки ще не пізно. Повернувшись до свого заняття, Pacс просто запитав:

— А як же Грандіозний Вибух?

Пан Картрайт здивовано витріщився на нього.

— Який вибух?

— Грандіозний Вибух, — Pacс знову підняв голову. — Саймон сказав нам, що в останній день експерименту буде Грандіозний Вибух. Ми зможемо порозривати своїх борошняних немовлят на шматки.

— Порозривати на шматки?

Пан Картрайт не міг приховати здивування.

— Порозривати борошняних немовлят на шматки? І ви йому повірили?

Він обвів поглядом учнів і побачив їхні безрадісні обличчя.

— Ясно! — твердо сказав він. — Ви всі йому повірили!

Він обернувся до Саймона, чиє заціпеніння поступово перетворювалося на пекучий сором.

— Ти зміг їх переконати, що в останній день експерименту можна буде підірвати понад сто фунтів білого борошна?

Саймон кивнув.

Пан Картрайт розвів руками.

— Тутечки? У моєму кабінеті?

Саймон знову кивнув.

Повільно, як зароджується землетрус, пан Картрайт засміявся. Щоб не втратити рівноваги, він схопився за край свого стола і поступово набирав обертів. Здавлене хихикання переросло в голосний сміх, а сміх переріс у нестримні хвилі реготу. Відтак нестримні хвилі реготу переросли у справжнісіньке гоготання. Сльози покотилися з його очей. Стіл під ним затрусився. Скло у віконних рамах задвигтіло. У сусідньому кабінеті пані Арнотт боязко глянула на настінні наочні матеріали.

Пан Картрайт показав пальцем на Саймона.

— Ти… Ти…

Він досить довго не міг завершити речення.

— Ти сказав їм, що я дозволю підірвати сто фунтів білого борошна у себе в кабінеті!

Він занурив руку в кишеню піджака і витяг звідти величезний поплямований носовичок. Витер ним сльози з очей.

— І вони тобі повірили!

Новий напад сміху звалив пана Картрайта зі стола, і він опинився на підлозі. Підлога здригнулася. Стіл, який він потягнув за собою, гепнувся об класну дошку і придавив дерев’яну лінійку зі сталевими наконечниками. Лінійка з тріском розламалася надвоє, одна частина застрягла під столом, а друга злетіла вгору і влучила просто в лампу.

БАХ!!!!!!

Вибух був справді грандіозний. Іскри і розбите скло мерехтливим дощем падали на учнів, а хлопчачі крики захоплення і радості потонули в шипінні й потріскуванні старезного перенапруженого електропроводу.

Запала така тиша, що, здавалося, її можна помацати руками.

— От бачите, — з відданістю в голосі сказав Робін. — Саймон таки не збрехав.

Так само віддано він пішов зі своїм другом по віник і совок. Разом вони змели уламки в акуратну купку за дверима і поставили стіл пана Картрайта на ніжки.

Пан Картрайт установив вагу.

— Так, — сказав він. — Пожартували і досить.

Він вказав на Расса, оскільки той сидів найближче.

— Давай сюди своє борошняне немовля.

Рассу не залишалося нічого іншого, як віддати своє немовля пану Картрайту, щоб той поклав його на вагу.

— Непогано, Рассе. Зовсім невеличка втрата ваги і вигляд цілком пристойний, якщо не зважати на котячу шерсть. Молодець!

Пан Картрайт кинув борошняне немовля у величезний чорний сміттєвий пакет подвійного призначення, який він завбачливо тримав у своєму столі спеціально для цього випадку.

— Перший пішов! — сказав він, помітно збадьорившись.

Учитель знову тицьнув пальцем.

— Ґвин.

Ґвин зиркнув на Саджида, який, знизавши плечима, дістав зі свого візка його мішечок.

— Може, відразу і розрахуємося? — мило запитав Саджид, навмисно тримаючи Ґвинове борошняне немовля над брудними бутсами Філіпа Брустера, перевернутими догори шипами.

Врешті-решт бізнес є бізнес.

Набурмосившись, Ґвин запхав руки глибоко в кишені та витяг звідти достатньо грошей, щоб викупити своє немовля.

— Нате, прошу, — сумно сказав він, передаючи немовля пану Картрайту.

Пан Картрайт без зайвих церемоній кинув його на вагу.

— Прекрасно, — сказав він. — Другий пішов! — і радісно швиргонув немовля в сміттєвий пакет.

— Хто наступний?

Поки не пізно, Саджид вирішив скористатися можливістю і змусити своїх найзатятіших боржників привселюдно з ним розрахуватися. Він витягнув з візка борошняне немовля Луїса Перейри. Прийнявши поразку з гідністю, Луїс заплатив і віддав мішечок з борошном пану Картрайту, щоб той його зважив.

— Твоє немовля набрало трохи ваги, — сказав він. Але потім помітив бутерброди, які Луїсова мати акуратно прикріпила знизу.

— Ні, не набрало, — виправився він, відірвавши бутерброди і знову поклавши мішок на вагу. — У межах норми. Ледве-ледве.

Клас трохи збадьорився. Загальне розчарування почало розсіюватися, натомість прийшло усвідомлення, що хоч і не вдалося розірвати немовлят на клапті, та вони відіграються на Саймоні — і це було їхньою відрадою. Однокласники скористалися заціпенінням Саймона, щоб поглумитися з нього, ображаючи та насміхаючись.

— Грандіозний Вибух, кажеш. Так, Сайме?

— Ти тільки дочекайся перерви!

— Ми з тебе зробимо грандіозний вибух!

Пан Картрайт продовжував зважувати немовлят, намагаючись не зважати на атмосферу неприязні й озлобленості, яка панувала довкола. Попри поганий настрій більшості учнів, його власний настрій усе кращав і кращав. Щоразу, називаючи ім’я учня і кидаючи його мішок з борошном у блискучий чорний сміттєвий пакет, подалі від очей, він відчував полегшення.

— Хто ще залишився? — запитав він. — Білле Сіммонс, я вже зважив твоє немовля? Так? Тоді Вейн наступний.

Вейн підніс своє немовля.

— Здається, воно в тебе трохи схуднуло, — критично зауважив пан Картрайт.

Він кинув борошняне немовля на вагу. Маленька сталева стрілка зробила все, на що була здатна, але, попри відчайдушні спроби, змогла просунутися лише до середини.

— Три фунти і сім унцій! — пан Картрайт не вірив власним очам. — Лише три фунти і сім унцій! Ти усвідомлюєш, що твоя цяцька втратила майже половину ваги?

Вейн скорчив таку гримасу, що пан Картрайт вирішив не продовжувати цю тему.

Залишився тільки один учень.

— Саймоне?

Саймон і не поворухнувся.

Пан Картрайт підвів голову.

— Саймоне? — повторив він.

Але Саймон сидів, немов укопаний. У хлопчини зовсім кепський вигляд, подумав пан Картрайт. Навряд чи такий сумний вираз обличчя спричинений усіма тими погрозами, які вирували навколо нього. Парубчисько врешті-решт найсильніший у класі. Та ще й геть безстрашний. Якби дійшло до бійки, то він, певно, залишив би всю цю банду лежати на асфальті в синцях і подряпинах. Чому ж тоді бідака такий нещасний? Пан Картрайт подивився на нього з щирим зацікавленням. Невже хлопець справді вірив у маячню, буцімто можна буде порвати борошняних немовлят на клапті? Невже це сумний кінець грандіозної мрії?