Його обличчя спохмурніло.

— Я й так небагато отримую. А мені вже довелося позичити свої кишенькові гроші за наступний тиждень, щоб заплатити Саджиду за минулий. Далі так не можна. Доки я здихаюся борошняного немовляти, то застрягну в боргах на місяці вперед. На місяці! Я готовий швиргонути цей мішок у канал просто зараз.

Перш ніж Саймон устиг заперечити, у розмову втрутився Ґвин Філліпс:

— Я теж! Мені вже набридло. Мені опротивіло вічно прив’язувати дурнувате немовля до велосипедного багажника, а потім ще й обгортати поліетиленовим пакетом, щоб якась машина, бува, не заляпала його, в’їхавши в калюжу. Мені опротивіло, що мама і тато щовечора нагадують мені брати немовля з собою нагору, а потім щоранку знову зносити вниз. Мені опротивіло завжди пильнувати, щоб немовля не залишалося саме в кімнаті з кішкою. Я готовий зафутболити його в канал разом з усіма іншими.

На підтвердження своїх слів він почав відривати від велосипедного багажника пакет, яким було обмотане його борошняне немовля.

Саймон уже хотів вихопити в нього нещасний мішечок, аж тут і Вейн Дрісколл, тримаючи своє немовля, ступив крок уперед і приготувався до удару.

— А влаштуймо змагання! — закричав він. — Подивімося, хто зможе жбурнути своє немовля якнайдалі через канал!

— Подивімося, чиє найшвидше піде на дно!

— Подивімося, від чийого буде найбільше бульбашок!

Саймон підійшов ближче до каналу і широко розвів руки, щоб їх зупинити.

— Ні!

На хвильку хлопці знову звернули на нього увагу.

— Сайме, не будь таким занудою!

— Ну ти й слабак!

— Кажу тобі, через цю мороку з борошняним немовлям ти стаєш справжнісіньким слабодухом.

Саймон стояв на своєму між чотирма хлопцями та слизьким берегом каналу.

— Послухайте, — благав він, — я знаю, що ви їх ненавидите. Розумію, ви всі думаєте, що вони дурнуваті, і що це несправжній науковий проект, і що не варто з ними панькатися, і що краще хай Старий Бецман розмаже вас по стіні за те, що ви загубили немовлят, ніж носитися з ними ще бодай один день.

Він розвів руками.

— Але воно того варте, — переконував він. — Справді! Чесно! Якщо ви зможете потерпіти…

Саймонові очі загорілися, коли він уявив картину, що допомогла йому протриматися цілих одинадцять днів.

— Вибух, розумієте, — пояснив він. — Він буде кльовий! Неймовірний! Просто як жахіття у Біблії — ну, всякі там ріки крові, нашестя жаб і саранчі, новонароджені дітиська і так далі. Обіцяю вам, у нашому класі вибухнуть сто фунтів білого борошна!

— Фостерове немовля не вибухнуло, коли він його швиргонув у воду, — кисло зауважив Джордж. — Воно просто пішло на дно.

Саймон, з беззаперечною впевненістю релігійного фанатика, зміг легко відкинути це зауваження:

— У Фостера занадто слабкий удар.

Із цим було важко посперечатися. Хлопці переглянулися, готові піти на поступки.

Першим здався Вейн. Годі заперечити: попередні три роки він постійно знущався з Фостера під час футбольних тренувань. Ніде правди діти. Робін не міг нормально вдарити навіть по зіжмаканому паперовому пакету.

Та й звичайнісіньке кидання борошняних немовлят у воду після одинадцяти жахливих днів безвідривного перебування з ними — це ніщо, порівняно з тією величною картиною, яку їм описував Саймон. Вейн не поставив би на жоден удар: нічиє немовля не вибухне над водою. Ґвин б’є по м’ячу ще гірше, ніж Фостер. Джордж теж. Їхні мішки з борошном точно підуть на дно, як Робінове немовля, не лишивши за собою і сліду. Звісно, його власне немовля вибухне. У цьому можна не сумніватися. Недарма ж він у футбольній команді. Але що з того: борошно просто розвіється над водою. Справжнього тривалого гармидеру таким чином не створиш.

Ні. Хоч так, хоч сяк, але один, навіть щонайсильніший удар через канал не вартий одинадцяти змарнованих днів.

— Добре, — сказав Вейн. — Ти переміг. Ми зачекаємо.

Але не всі були з ним згодні.

— Це ще чому? — несподівано почав обурюватися Джордж Сполдер. — Чому ми мусимо чекати? Лише тому, що Сайм безперестанку базікає про якийсь пречудовий вибух? Вам усім клепки бракує, якщо ви йому повірили. Він точно щось неправильно зрозумів. Старий Бецман уже сто років працює вчителем. Він не дозволить підірвати у своєму класі сто фунтів борошна. Він ще не зовсім з глузду з’їхав. Ні. Нізащо в світі. Сайм стопудово неправильно його зрозумів.

Голос Саймона зазвучав зі щирою впевненістю.

— Але він сам так сказав, — наполягав він. — Я чув це на власні вуха. А я підслуховував простісінько під дверима вчительської. «Понад сто фунтів білого борошна, яке вибухне в мене у класі». Він сам так сказав. Слово в слово.

Вейн розривався між глуздом і бажанням.

— Ну, не знаю, — сказав він, човгаючи черевиком об пучок трави, що росла на доріжці вздовж каналу. — Звучить не дуже вірогідно. Але, може, Сайм правду каже. Врешті-решт… — раптом його охопили емоції, які заглушили здоровий глузд, і хлопець заговорив упевненіше. — Врешті-решт нащо змушувати нас доглядати за цими порохнявими, нікому не потрібними, жалюгідними мішками аж три тижні, та ще й наймати людей, які будуть доносити, чи все ми робимо правильно? Певно, щоб довести нас до божевілля, щоб ми ті дурні мішки на шматки порозривали!

Він обвів поглядом усіх присутніх, чекаючи реакції.

— Нам сказали нащо, — нагадав йому Джордж Сполдер. — Щоб краще себе пізнати, відчути, як воно — бути в ролі батьків. Та й по всьому.

— Тоді зовсім не біда, що я зафутболив своє немовля в канал, — радісно сказав Робін. — Бо нічого нового я не дізнався. Анічогісінько. Я носився з цим кінченим мішком цілих одинадцять днів і зрозумів лише одне: я ніколи в житті не захочу мати дитину, хіба що хтось запропонує доглядати за нею бодай по півдня, а ще десь неподалік буде безкоштовний дитячий садок!

Усі затихли.

— Мені здається, — сказав Вейн, — якби люди хоча б трішечки уявляли, скільки мороки з ними було в дитинстві, то вони ніколи не захотіли б мати дітей.

— А якщо дитина народиться випадково, — додав Робін, — то будь-яка нормальна людина якомога швидше накиває п’ятами.

У пошуках підтримки він подивився на Саймона. Але той відвернувся.

І тут до Робіна дійшло.

Винувато глянувши на інших хлопців, він простягнув руку і поклав її Саймону на плече.

Саймон різко скинув його руку з плеча і пішов назад тією ж доріжкою попри канал, якою вони прийшли.

— Що це з ним таке? — запитав спантеличений Джордж Сполдер.

— Заткнися, придурок, — прошепотів Робін.

Він не зміг стриматися і поважно додав:

— Ти що, не знав, що тато Сайма звалив, коли тому було шість тижнів?

— Ні, — сказав Джордж, — не знав.

Він дивився Саймону вслід.

— Еге ж, недовго він тішився татком, — мовив Джордж.

Робін багатозначно зауважив:

— Рівно тисячу вісім годин.

Усі зиркнули на Робіна з повагою. Потім, один за одним, провели Саймона співчутливими поглядами, а він тим часом усе віддалявся. Було очевидно, що хлопчина більше не потребував їхнього товариства.

Ґвин сів на велосипед.

— Ну, я їду.

Джордж підштовхнув Вейна.

— Усе, ходімо, — він потягнув Робіна за собою. — Робіне, мерщій. Нема чого тут вештатися. Він не озирнеться і не повернеться, аж поки ми всі звідси не звалимо.

Джордж мав рацію. За хвилину після того, як вони зникли за деревами на повороті, Саймон озирнувся, пересвідчився, що на стежці нікого нема, і тільки тоді пішов назад. Він почувався жахливо. Найменше, чого йому зараз хотілося, то це товариства. Він хотів побути наодинці.

Шість тижнів! Аж шість тижнів! Звісно, думав він, зі злістю розкидаючи камінці по стежці, шість тижнів — це довго! Що ж з ним було не так, коли він був немовлям? Яким же паскудником він мусив бути, що навіть проживши з ним цілих шість тижнів, батько не збагнув, що його син вартий того, щоб залишитися і виховувати його? Саймон, який провів зі своєю борошняною малючкою лише одинадцять днів, не уявляв собі, як можна зафутболити її в канал або як його батько міг одного прекрасного дня просто піти, щось насвистуючи. Зрештою, на відміну від борошняного немовляти, Саймон був живою людиною.