Саймон здивувався.

— Грошей?

Саджид вирячився на нього.

— Це ж буде не благодійний дитсадок, — суворо сказав він Саймону. — Якщо я беру на себе відповідальність, то я беру і гроші. Це бізнес.

Саймон зневажливо відповів:

— Забий, Саджиде, ніхто на таке не підпишеться. Ніхто.

— Ще й як підпишеться, — весело запевнив його Саджид. — До мене вже десятеро людей записалося, а ще троє мають сьогодні вдома потрусити свої скарбнички, щоб перевірити, чи зможуть вони собі дозволити…

Бу-у-ум!

Він врізався в доктора Фелтома, який вискочив з-за рогу з такою швидкістю, що не встиг вчасно зупинитися. Саймон очікував найгіршого. Жахливого покарання. Ще одного відпрацювання. П’ятдесяти рядків писанини. Але доктор Фелтом, отямившись, лише обійшов навколо чудернацького восьмиколісного транспортного засобу, досліджуючи його візуальні характеристики та оцінюючи можливості.

— Неймовірно!

Він розвернувся до невеличкої зграйки своїх помічників, які вічно пленталися за ним хвостиком з усіляким лабораторним обладнанням у руках.

— Неймовірно! І саме вчасно! Якраз сьогодні вранці ми обговорювали рухливість транспортних засобів — і ось у коридорі ідеальний приклад того, що я намагався пояснити. Зверніть увагу, що нерухомо закріплена прямокутна конструкція таких пропорцій і…

Він замовк і заглянув під спід візків.

— Вісім коліс…

Збитий з пантелику, він знову замовк.

— Що це таке? — запитав доктор Фелтом, показуючи на з’єднання. — Дріт від тридцятиамперного запобіжника? Я дуже сподіваюся, ви не в пана Гаєма його поцупили!

І навіть не чекаючи відповіді, він рушив далі разом зі своєю групкою помічників, натхненно розповідаючи їм про такі загадкові явища, як кути прохідності та різниця між звичайною швидкістю і вектором швидкості.

Саймон і Саджид прихилилися до стіни, дивлячись їм услід. Саджид відчув полегшення від того, що доктор Фелтом так до кінця і не викрив крадіжку десяти метрів дроту з плавкого запобіжника, а Саймон переконався, що його рішення не ставати одним з ботанів доктора Фелтома було абсолютно правильне. Тепер він знову почувався в безпеці.

Ще кілька секунд хлопці мовчки дивились їм услід. Щойно останній помічник з кортежу доктора Фелтома зник за рогом, Саджид легенько штурхнув Саймона.

— От бідолахи… — сказав він, похитуючи головою.

Саймон повторив:

— От бідолахи…

Вони рішуче відігнали від себе похмурий настрій, мимоволі навіяний тією незначною кількістю інформації, яку вони зрозуміли з імпровізованого уроку про рухливість транспортних засобів.

А відтак хлопці покотили візок далі коридором в пошуках крутого схилу, щоб повеселитися і насміятися від душі.

6

Одинадцятого дня терпець Робіна Фостера урвався, і він зафутболив своє борошняне немовля в канал. Воно майже одразу пішло на дно. Ще три дні тому, на контрольному зважуванні, яке відбувалося двічі на тиждень, усе було не так уже й погано. Його борошняне немовля не втратило вагу через погане поводження. І не набрало вагу через зволоження. Але одинадцятого дня, дорогою зі школи додому, щось у Робіні обірвалося — і ось наслідок: на поверхні каналу видніються кілька бульбашок, а в брудну чорну воду вдивляються кілька допитливих облич.

— Смертельний удар!

— Фостер, немовля пішло на дно, як камінь!

— І ти разом з ним…

— Нащо ти це зробив?

Але Робін не поспішав нічого пояснювати.

— Я просто не міг стриматися, ясно вам?

— Ні, — сказав Саймон, поправляючи чепчик своїй крихітці. — Мені не ясно. Мені зовсім не ясно.

Робін зі злістю зиркнув на нього.

— Звідки я знаю, може, твоє борошняне немовля значно легше доглядати, ніж моє.

— Дурня! — глузливо сказав Саймон, хоча в глибині душі таки припускав, що це цілком імовірно. Малючка так дивилася на нього своїми великими круглими очима, що піклуватися про неї було зовсім просто. Він часто по-дружньому з нею теревенив. «Так зручно?» — запитував він, кладучи її в ранець поверх інших речей. «Задоволена?» — коли саджав її на шафу (єдине місце, куди не міг добратися Макферсон). Пожертвувати нею заради Грандіозного Вибуху буде непросто. Але принаймні то буде щось неймовірне, щось пречудесне. А як можна просто швиргонути немовля в канал, він уявити собі не міг.

— Чому ти вирішив це зробити? — знову запитав він.

Якби відповідь цікавила тільки Саймона, Робін проігнорував би запитання. Адже вся школа вже знала, що Саймон Мартін трохи звихнувся на своєму мішку з борошном. Але інші троє хлопців теж пильно дивилися на Робіна. Ґвин Філліпс навіть зліз із велосипеда. Усі стояли, чекаючи на його відповідь. Точно як зграя шакалів, подумав Робін, що оточила нещасного пораненого оленятка.

— Я не знаю, чому це зробив, — відрізав він. — Мені просто урвався терпець, розумієте? Остогиділо, що це дурнувате немовля вічно на мене витріщається.

— Твоє немовля не витріщалося, — зауважив Саймон, — у нього ж не було очей.

Робін обернувся до нього.

— Та пішов ти, Сайме! Тобі що до того? Ти можеш запросто поводитися як останній дурень. Ніхто не сміятиметься з тебе, еге ж? Ніхто не кепкуватиме з хлопа завбільшки з горилу через те, що він ходить туди-сюди, пригорнувши до себе шестифунтовий мішок борошна і наспівуючи йому колискових…

— Фостер, послухай мене…

Але Робін був уже занадто роздратований і зупинитися не міг.

— Тобі-то що, ти, величезна мавпо з гігантськими кулаками? З тобою ніхто не хоче зв’язуватися. Але як бути нам?

— Так!

— Це точно!

— Фостер діло каже.

Саймон повернувся обличчям до банди зрадників, що стояла позаду нього.

— Ви ж не на його боці?

Але схоже, що таки на його.

Вейн Дрісколл перший не втримався:

— Робін правду каже. Мені моє немовля теж уже осточортіло. Остогидло всюди носитися з ним і стежити, щоб воно завжди було сухеньке та чистеньке. Остогидло, що воно бруднішає і бруднішає — навіть тоді, коли я не лише не торкаюся до нього, а й навіть не дивлюся на нього! Буває, покладу його в якесь безпечне місце на півгодинки, а коли знову беру — воно вже все зашмароване. Кажу вам, я теж майже готовий шпурнути своє немовля в канал.

Саймон спробував виявити розсудливість:

— Чому б тобі не віддати його в ясла до Саджида? Там усі немовлята в безпеці та чистоті.

Вейн уже мав напоготові відповідь:

— У мене ж нема ні копійки! Я досі винен сусідами за ящик для вугілля.

Саймон спробував виявити терплячість.

— Послухай, Вейне, — сказав він, — ми такий безлад тоді влаштували, що Луїсова мама нізащо в світі не дозволить йому знову влаштувати «Дім з привидами». І тобі той ящик як труна ще дуже довго не знадобиться. Просто поверни його сусідам.

— Та я не можу! — відрізав Вейн. — Як мені його віддати, якщо він тріснув? Він не витримав чотирьох вовкулак і одного вампіра, то й для вугілля тепер напевно непридатний.

Вейн похнюпився.

— Сусіди товкмачать одне й те саме: або новий ящик для вугілля, або їдемо в поліцію. Мало того, що я мушу поприбирати весь цей безлад, то треба ще й купити їм новий ящик для вугілля.

Саймон усе ще шукав вихід з ситуації.

— Ти міг би просто заплатити Саджиду пізніше.

Тепер Вейн розсміявся просто йому в обличчя.

— Сайме, оце ти бовкнув! Якби ти не панькався цілими днями зі своєю новою лялечкою, то знав би, що Саджид уже найняв Генрі та Вілла, щоб вибивати гроші з тих, хто затримує плату за користування візком. По-твоєму, чому Джордж сьогодні йде додому з нами? Бо Саджидові посіпаки відібрали в нього гроші на автобус.

Він зі злістю схилив голову набік і дуже правдоподібно вдав Саджида: «Вибачайте, хлопці. Бізнес є бізнес!».

Але Джордж уже відштовхував його вбік, щоби теж одвести душу:

— Атож! Мені вже обридло ходити додому пішки. Обридло віддавати всі свої гроші Саджиду за кілька нещасних годин свободи від прибацаного немовляти. Обридло, що мене ніхто не розуміє. Вчора ввечері я пояснював мамі всю несправедливість ситуації, а вона лише сміялася. Та ще й заявила, мовляв, от якби в неї був такий Саджид, коли ми з братом були малими, то вона охоче заплатила б йому вдвічі більше, аби лиш здихатися нас на кілька годин. Вона сказала, що мішки з борошном — це ніщо, порівняно зі справжніми дітьми. Каже, я навіть не уявляю, як мені пощастило, що в мене таке легке життя.