Почувши, з яким шаленим гуркотом затряслися двері на петлях, пані Арнотт піднесла погляд. Це прийшов Саймон Мартін, і вона мимоволі зітхнула. Він уже чимало разів відбував покарання в її присутності, а про його внутрішні зміни вона ще не знала, тож у пані Арнотт на думці крутилося тільки одне: кінець тихому й мирному виставлянню оцінок, кінець спокою.

Вона відкинулася на спинку крісла, готова до чергової вистави. Що він утне цього разу? Стукне Гупера ранцем? Звісно ж, лише щоб нагадати про його співучасть у тому лиходійстві, за яке їх обох запроторили на відпрацювання.

Для розігріву він, напевно, влаштує драму з олівцем. Спочатку голосно і переконливо буде його позичати в інших учнів, потім неодмінно гостритиме, далі олівець із шумом випаде йому з рук, а відтак почнуться показові пошуки, знову заточування, і все закінчиться жбурлянням зламаного грифеля об одне з вікон. Почувши звук, пані Арнотт повинна буде підняти голову й побачити, що олівець нарешті знайшов застосування — як барабанна паличка для вистукування ритму по парті.

От якби сьогодні він вирішив показати одну з її улюблених вистав — «Кривавий язик». Під час минулого чергування пані Арнотт Саймон доклав багато зусиль, щоб висмоктати з ручки чорнило і зафарбувати свій язик у яскраво-червоний колір. Решту часу він сидів, висолопивши свого кривавого язика. Хоча це й псувало пані Арнотт апетит, але дуже її звеселяло. Учителька потайки сподівалася, що сьогодні їй знову пощастить стати глядачкою цього кривавого спектаклю.

Однак найбільше він їй подобався в ролі Ріпа ван Вінкля.[12] Чомусь ця вистава дуже її заспокоювала. Саймон зручно вмощувався за партою, поклавши голову на руки, кілька разів позіхав, немов Гаргантюа[13], і засинав так міцно, що годі й розбудити. Вряди-годи (коли починав боятися, що вчителька про нього забула) він похропував: слабке віддалене дихання поступово переростало в насичене та глибоке сопіння, і зрештою повітря, яке він випускав з легень, починало резонувати так, що аж вікна дриґотіли. Коли пані Арнотт вже починала побоюватися, чи витримають шкільні стіни, Саймон голосно й різко схропував і немовбито прокидався. Він роззирався порожнім поглядом і прицмокував губами, наче стариган. А потім знову вмощувався на парті та повторював увесь спектакль від початку й до кінця.

Так. Ріп ван Вінкль — улюблене дійство пані Арнотт. А от чого вона не любила, то це вистави «Ідіот-белькотун». Вона вже багато разів її бачила, і їй це вже добряче обридло. Саймон сидів за партою і корчив жахливі недоладні гримаси. Коли-не-коли він вибухав маніакальним сміхом або починав божевільно бурмотати. Час од часу пускав слину. Пані Арнотт сподівалася, що сьогодні «Ідіота-белькотуна» не буде. Але про всяк випадок вона потягнулася до сумочки, щоб перевірити, чи є там аспірин.

Раптом рука пані Арнотт завмерла. Перед її очима — може, це сон? — юний Саймон Мартін пройшовся кабінетом, аніскілечки не звертаючи уваги на Гупера. Він вибрав місце, максимально віддалене від трьох інших шибеників, за якими наглядала пані Арнотт, витяг зі свого ранця борошняне немовля, аркуш паперу й ручку, абсолютно безшумно посадив немовля на парту, раз чи двічі з любов’ю погладив його по голові й одразу ж узявся до роботи.

Пані Арнотт здивовано закліпала.

— Саймоне? — прошепотіла вона. — Саймоне, з тобою все гаразд?

Він підняв голову.

— Прошу?

Це прозвучало майже як м’який докір, неначе вона перервала його важливі роздуми.

— Я лише хотіла запитати, чи з тобою все гаразд.

Він втупився в неї поглядом.

— Так, зі мною все супер. А що таке?

Вона похитала головою.

— Нічого, просто питаю.

Справді, не сталося нічого такого. Просто все було ненормально. Тобто поводився він цілком нормально. І річ була саме в цьому. У випадку Саймона Мартіна нормальна поведінка — це ненормальне явище.

Можливо, хлопчина захворів? Піднялася температура? Або в нього шок. А що як він дізнався, що його маму збив автомобіль, або її вдарило струмом, або вона потонула, або…

Пані Арнотт спробувала опанувати себе й угомонити свою бурхливу уяву. Безперечно, якщо учень спокійнісінько сидить за партою і працює над письмовим завданням, це аж ніяк не означає, що йому потрібно викликати швидку допомогу або що її вже викликали для його матері.

Вона спробувала знову взятися за виставляння оцінок. Але це було неможливо. Вчителька взагалі не могла зосередитися. Постійно хотілося підняти очі від своїх зошитів та глянути на Саймона. Що ж він там так виписує? Здавалося, він списує сторінку за сторінкою. Пані Арнотт викладала йому англійську протягом двох років, і за весь цей час Саймон жодного разу не написав більше, ніж півсторінки, та й то аж за два уроки. Хто або що сьогодні надихнуло хлопця так багато писати?

Пані Арнотт неодмінно мусила дізнатися причину. Вона підвелася з-за стола, тихесенько пройшлася кабінетом на своїх гумових підошвах і стала у Саймона за спиною. Вона трішки нахилилась уперед, щоб можна було зазирнути йому через плече. За два роки вона призвичаїлася розшифровувати роботи самого Расса Моулда, тож розібрати незграбний почерк і неповторну орфографію Саймона їй було за іграшки.

ДЕНЬ 4

Поки я не почав усюди носитися з цим дурнуватим борошняним немовлям, то ніколи й не задумувався, що мій тато теж доглядав за мною. Коли я запитався в мами, вона сказала, що в нього незле виходило. Я ніколи не вивалювався сторч головою в нього з рук, він ніколи не залишав мене плавати у ванні обличчям униз, поки він збігає по рушник, нічого такого.

Він просто пішов.

Я й раніше питав, чому він пішов. Мама і бабуся завжди повторювали, що це ніяк не пов'язано зі мною, що це не я винен, що колись це все одно мусило статися. Але вчора я почав розпитувати маму, як саме він чкурнув, і коли вона спробувала, як зазвичай, від мене відкараскатися, то я їй не дав.

Саймон зупинився. Він не знав, як правильно описати наступну частину. Мама закотила очі — вона завжди так робила, коли була вже сита по горло якоюсь розмовою.

— Саймоне, скільки разів тобі повторювати? Я не знаю, чому він пішов.

— Але я не питаю чому. Я питаю як.

— Як?

— Так. Як? Як він пішов? Що він сказав? Що ти сказала? Сталася величезна сварка? Де була в той час бабуся?

Він сперся на стіл.

— Я не прошу тебе пояснити, що відбувалося в його голові. Я прошу про інше.

Вона вже от-от капітулює. Саймон це розумів, тому скористався своєю перевагою.

— Я маю право знати.

Вона погладила його по голові.

— Звісно, звісно.

Однак більше пані Мартін нічого не сказала. Саймон не вгавав:

— Ти більше не хочеш з ним знатися, так? А він не хоче нічого знати про нас. Він зник, ніколи не надсилав грошей, ніколи не писав. Можу закластися, що тепер його навіть приватний детектив не знайшов би.

Саймон вирвав свої пальці з-під її руки.

— Але я хочу знати, хто він. Розумієш? Є речі, про які я постійно думаю. Речі, про які я хочу знати. І оце — одна з них.

Він роздивлявся свої оббиті кулаки, ледь не плачучи.

— Будь ласка, мамо, розкажи мені про той день, коли він пішов.

І вона розповіла йому, розповіла все: що його батько їв того ранку на сніданок, у що він був одягнений, навіть те, як неввічливо він відгукнувся про сусідів, коли їхній пес, як зазвичай, почав гавкати на листоношу. Вона перелічила все, що його батько робив того ранку, згадала, що вони їли на обід. Вона навіть пам’ятала жарт, яким він перекинувся зі Сью, коли та прийшла в гості: нібито суботнє пообіднє колихання дитинки їй просто життєво необхідне.

— Це про мене?

— Про тебе.

Мама розвела руками, немовби намагаючись переконати поліцейського у своїй невинності.