Він повиснув на переділці між їхніми столиками.

— Чому мені не можна залишатися вдома самому?

— Вже скоро, дорогенький. Щойно ти станеш достатньо дорослим.

— Ти могла б найняти мені няню.

— Саймоне! Лише раз на тиждень! Одна година! Ти ж знаєш, що це мало не єдина моя нагода виходити у світ. Не ний!

Тоді йому було дев’ять чи десять років. Мамі вже навіть не треба було за ним наглядати. Не було загрози, що він випаде з куща і забрудниться або що його викрадуть і закопають ногами до півсмерті в переодягальні…

Останній поворот! Саймону ввижалося найгірше! Борошняне немовля справді досі безпечно заховане у кущі? Хіба рушник був так само пожмаканий, коли він його туди запихав? Чи…

Хлопець укотре втратив м’яч, і той прокотився в нього між ногами.

— Попереджаю тебе, Мартін! Ще один такий недолугий пас — і ти закінчиш це тренування п’ятдесятьма відтисканнями!

Одне Саймон зрозумів напевно: самотужки людині з цією роботою не впоратися. Навіть щоб наглядати за борошняним немовлям, потрібно двоє людей. Підміна. Хтось запасний. Хтось без планів на вечір. Ці слова його мама повторювала безліч разів: коли не могла знайти няню на вечір або ж не могла собі дозволити її послуг. Безперечно, вдвох усе було б значно простіше. Дивно, але вона ніколи не висловлювала бажання, щоби батько повернувся (якщо не зважати на один випадок, коли мама, стоячи біля краю Саймонового ліжка, з гіркотою в голосі промовила: «Що ж, прикро. Шкода, що твій тато не тут і не може за тобою наглянути»).

Але Саймон за ним сумував. Не за ним особисто, звичайно. Як можна сумувати за кимось, кого ти ніколи не знав і чиє обличчя пам’яталося як розмита картинка. Той, за ким сумував Саймон, був вигаданою ним же особою. З темним кучерявим волоссям — такий, як на тих кількох неякісних фотографіях, які хлопчик познаходив у шухлядах. З прекрасним співочим голосом, про який навіть бабуся згадувала: «Чудовий тенор. Коли він співав, аж крокви дзвеніли». Саймон сам додумав татові зморшки навколо блакитних очей, глузливу посмішку і сильні руки, якими він міг би вправно підкидати й ловити сина. Саймон у дитинстві згаяв багато часу на те, щоб придумати, як саме його батько повернеться. Одного дня він раптом передумає. Просто прийде, без будь-якого попередження, і вони з мамою почнуть усе спочатку. І цього разу все завершиться добре. Тато захоче лишитися. Щодня, коли Саймон плівся додому по Вілберфорс-Роуд, повертаючись зі своєї першої школи, він давав волю думкам. Батько стоятиме біля хвіртки з розкритими обіймами. Він крикне, щоб Саймон поквапився. І Саймон чкурне так, що аж бруківка задвигтить у нього під ногами, і врешті-решт пробіжить повз останній сусідський будинок та кинеться в сильні батькові обійми.

За десять футів[11] до повороту Саймон сповільнював крок, щоб його мрія прожила трішечки довше. А потім відганяв образ батька так само легко, як і вимальовував його у своїй свідомості. Саймон стирав цю картинку ще до того, як повертав на свою вулицю. Він навчився цього фокуса, щоб тамувати розчарування, яке накочувалося, немов сльози, і щоб не псувати собі радість від повернення додому.

Щоправда, одного разу Саймон таки заплакав. Просто не зміг стриматися. Та й він тоді був зовсім малий — лише шість років! Шестирічні діти весь час рюмсають. У нього була головна роль у різдвяній п’єсі (роль «тестя Йосипа», принаймні так він думав спочатку, поки пані Несе не пояснила йому, хто такий тесля). Саймон вивчив свої слова і мав пурпурну накидку, яка так велично тягнулася за ним, але пані Несс постійно повторювала, що краще її зняти і віддати комусь із трьох царів. Щоразу, коли він загортався у цю складчасту накидку, то майже чув музику, якою вітають королів. Він згоряв від нетерплячки в очікуванні цього великого дня.

Однак того дня мама не прийшла. Саймон знав, що вона може не прийти, бо коли зранку мама благала пані Спайсер провести його до садочка, то ледве трималася на ногах і заходилася жахливим кашлем. У неї сльозилися очі. Але протягом ранку він якимось чином зміг переконати себе, що вона прийде, хай навіть і хвора, тож коли настав час і пані Несс виштовхала його на сцену, він перш за все почав роздивлятися обличчя в залі, відчайдушно намагаючись знайти свою маму.

— Якщо я зможу прийти, то буду одразу біля дверей, — обіцяла вона йому.

Біля дверей сиділа Сью. Смішно, але він ніколи раніше не задумувався, що мамі, певно, було непросто спуститися сходами, щоб в останній момент їй зателефонувати. І Сью, мабуть, покинула все — відпросилася на решту дня з роботи і швидко поїхала в інший кінець міста — просто, щоб сидіти там, де попросила її подруга, одразу біля дверей, намагаючись бути кимось для її сина.

Однак це було не те, чого він чекав. Під час короткої перерви між сценами пані Несс, захопившись боротьбою з величезною блискучою зіркою з фольги, яку треба було почепити на светр Гіацинт, на хвильку забулася:

— Та не переймайся ти так, — сказала вона Саймону. — А твій тато прийшов?

Щойно ці слова злетіли з її уст, вона усвідомила свою помилку. Але було вже запізно. Хлопчик заливався гарячими слізьми. Вона посадила його собі на коліна і погладила. Та це не допомогло. Сльози котилися з очей і не збиралися зупинятися. Врешті-решт перерва надто затягнулася. Антракт не міг тривати вічно. Тому Саймон дозволив пані Несс відчепити його розкішну пурпурну накидку і загорнути в неї Гаміда, який ще з першої репетиції вихвалявся, буцімто вивчив напам’ять слова всіх персонажів.

Гуп!

Саймон з усієї сили гупнув по м’ячу.

— Отак тобі, татку! — важко дихаючи, сказав він. — Це за те, що тебе не було, коли ти був потрібен.

Він ударив по м’ячу ще сильніше.

— За те, що тебе ніколи не було!

Гуп! Гуп! Гуп!

Він уже відчував позаду себе важке дихання пана Фуллера, але йому було начхати.

Гуп! Гуп!

— Ну все, Саймоне Мартін! Мій терпець урвався!

ГУП!

Долаючи останній відтинок, Саймон замахнувся і так сильно вдарив по м’ячу, що той полетів аж понад дахом переодягальні.

— Таточку, це тобі! — крикнув він. — Дякую за те, що тебе не було в моєму житті!

Згодом він усвідомив, що навіть вдячний за покарання. Сил у нього було більш ніж досить для п’ятдесяти відтискань. Додаткове фізичне навантаження дещо приглушило біль. Але головне, що на це знадобилося трохи часу. Не більше двох-трьох хвилин, хоч відтискався він сумлінно і правильно. Але цього виявилося задосить — майже точнісінько, — щоб зловісний блиск у його очах нарешті трохи вщухнув.

5

— І оцього ви так домагалися?

Пан Картрайт перехопив доктора Фелтома дорогою з учительського туалету і вручив йому стос паперів.

— Ну ж бо, — під’юджував пан Картрайт, — прочитайте хоча б одну сторінку.

Доктор Фелтом здивовано глянув на ім’я, надряпане вгорі зашарпаного аркуша паперу.

— Саймон Мартін? Він хіба не з мого класу?

— Ні, не з вашого, — різко відповів пан Картрайт. — Того, який у вашому класі, звуть Мартін Саймон. Ви мусили б його знати — він чудово складає іспити, читає Бодлера і все таке. А цього звуть Саймон Мартін. Він один з моїх учнів. Півуроку він відсиджується в туалеті, а решту часу вештається школою, вдаючи з себе дурнуватого.

Доктор Фелтом не стримався і натякнув своєму колезі на його непрофесійну манеру спілкування:

— Наскільки я розумію, Еріку, ви хотіли сказати, що він ще не повністю розкрив свій академічний потенціал.

— Я хотів сказати саме те, що сказав, — наполіг пан Картрайт. — Вештається школою, наче в нього не всі вдома.

Менш ніж за три фути від них, за дверима хлопчачого туалету, Саймон Мартін присів навпочіпки і заховав обличчя в долонях, а тим часом доктор Фелтом, продираючись через ліс незграбно й неграмотно написаного тексту, читав уголос першу сторінку Саймонового щоденника.